EN|RU|UK
 Общество
  18160  12

 "Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: "От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати?" - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського

В.Ясинська

"Андрюша з колоною йшов на завдання повз пологовий будинок в селищі Гранітному, в якому народився. А загинув біля річки Кальміус. Під час Другої світової війни, також у серпні, але 1941 року, в тому ж районі, по другий бік річки, поклав життя і його прадід Андрій. Моя бабуся мала трьох доньок, і все казала мені, якщо в тебе буде хлопчик, назви його Андрійком".

5 вересня 2014 року внаслідок обстрілу колони техніки поблизу селища Тельманового загинув старший офіцер відділення організації служби з охорони громадського порядку північного ОТО НГУ Андрій Шанський.

Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати? - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського 01

Після того, як Андрій приїхав з Косова, для нього Україна була всім!

У Чернігові, на будинку, де проживають батьки Андрія Микола Миколайович і Раїса Олександрівна, висить меморіальна дошка на його честь. У квартирі Шанських, окрім пам’ятного куточка з фотографіями, родина зберігає чимало речей сина. В його кімнаті в шафі висить деякий одяг, форма, вишиванка. На кухні, окремо від іншого посуду, стоїть чашка з кабінету, в якому працював Андрій. Мама хлопця розповідає, що чашку після загибелі сина побратими привезли немитою, такою вона залишається і досі.

Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати? - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського 02

"Андрюша, коли вчився, був помічником лісничого, куди тепер цю форму подінеш? Висить у шафі", - погладжуючи рукою форму, розповідає Раїса Олександрівна. Хлопці привезли його комп’ютерний стілець, на ньому тепер сидить дідусь (так мама загиблого називає свого чоловіка), коли працює за комп’ютером. Монітор. Ящик зошитів всяких. Навіть мило для рук Андрюшине. Тепер ці речі "живуть" у нас вдома. Я мозком розумію, що його немає, а погодитися з цим не можу."

Андрій народився в Донецькій області. Жив з батьками в селищі Мирне (Волноваський район). Але оскільки Микола Миколайович військовослужбовець, родина часто переїжджала. В перший клас хлопець пішов в місті Коростень (Житомирська область). А потім родина оселилася в Чернігові. Після 9 класу майбутній офіцер вступив до Малинського лісотехнічного технікуму на факультет "лісове господарство". Після закінчення технікуму працював у чернігівському Держлісгоспі. Спочатку був єгерем, потім майстром, а згодом перевівся в лісництво міста Славутич на помічника лісничого, і паралельно вчився у Львові в лісотехнічному університеті.

"На 18 років він хотів у подарунок рушницю і мріяв поступити в академію на лісове господарство. І його мрії здійснились: він поступив на 3 курс. Закінчив виш у 2002 році. Напередодні захисту диплома, син їздив гасити лісові пожежі в Славутичі. Через це пропустив якийсь екзамен, але коли приніс фотографії з місць, де рятував ліси, йому поставили зараховано.

Ліс для Андрія був чимось святим. Бачите? Оленятко, – показує мама на фігурку тварини біля одніє з фотографій Андрія, - він коли в Красному працював в лісництві, там було стадо лосів. Андрюша з іншими лісниками те стадо дуже оберігали, щоб не потрапили під кулю мисливців. І був момент, коли вони застали браконьєрів біля вбитого лося. Відігнали їх. Але після цього син прийшов додому ніякий. Так за це переживав, що аж перехворів. Те, що сталося, було травмою для нього. Він часто казав: "Мурчик, я не можу дихати в цьому місті. Мені так добре в лісі!"

Після закінчення навчання Андрій вирішив проходити строкову службу в армії, але за умови, що буде учасником якоїсь миротворчої місії. Окрім того, за словами мами, сину хотілося бути корисним, тому він попросив тата допомогти потрапити в спецпідрозділ. Миколай Миколайович – полковник у відставці. Працював в Головному управлінні внутрішніх військ, у відділі екстрадицій. В результаті на службу Андрій потрапив у 14 бригаду спеціального призначення "Барс". (Військова частина 3027)

"Барси" тоді базувалися в Ірпені. Але коли ми приїхали до сина, він сказав чоловікові: "Тату, я не хочу, щоб тут хтось знав, що мій батько полковник і служить в головному управлінні". Тобто Андрій не хотів це використовувати, а бажав проходити службу, як усі інші. Проте коли заступник командира частини дізнався, що в них служить син полковника Шанського, то Андрія забрали в штаб. Він дуже пручався тому, але фактично його ніхто не питав. Так син почав працювати в службі громадської безпеки. Після строкової служби він залишився на контракті.

У 2005-2006 роках Андрій поїхав миротворцем у Косово. Для мене це був важкий період: постійно думати, як там моя дитина? Але звідти він приїхав трохи іншою людиною. По-перше, це був миротворчий контингент, який пройшов досить суворий відбір, а по-друге, саме там Андрій став дуже патріотичним. Тоді в тій місії брали участь 14 держав. І хлопці з різних країн щонеділі ходили одне до одного в гості. Надивившись на інших, він казав мені: "Мурчик, ти розумієш, що таке Україна? Наші пацани найкращі!" Коли він розповідав про українців там, то відчувалось, що був дуже гордий за своїх. А після того, як Андрій приїхав з Косова, для нього Україна була всім.

І під час "Помаранчевої революції, і Революції Гідності  Раїса Олександрівна теж не знаходила собі місця, переживаючи за сина. За словами мами, хлопець дуже добре розумів, що відбувається і, звісно, був на боці мітингуючих, навіть допомагав відкрити ворота до Михайлівського собору під час протистоянь, щоб запустити людей всередину. Тобто незважаючи на те, що він мав нести службу по охороні внутрішньої безпеки, хлопець адекватно оцінював ситуацію. А в середині квітня 14-го року Андрій потрапив під Слов’янськ. Тоді батьки навіть не здогадувались, що їхній син в зоні АТО.

"На 1-2 травня ми планували усією родиною поїхати в Забір’я (село в Києво-Святошинському районі Київської області, - ред.) і провести час разом. Коли виїхали з дому, подзвонили Андрію, а він відповів, що на чергуванні і не зможе бути з нами. Я сказала, що добре, ми переночуємо у старшого сина Віті і побачимось завтра. Але Андрій сказав, що завтра теж буде зайнятий. В результаті ані 1, ані 2 числа ми його так і не бачили. Ту саму відповідь, що не треба до нього їхати, ми почули і 9 травня, коли знову збиралися в Київ. Тоді в нас з чоловіком були роковини весілля. Мені було не по собі від того, що син наче зовсім неподалік, а ми не можемо з ним зустрітись. І вночі з 9 на 10 травня ми з дідусем вирішили йому подзвонити, прямо посеред ночі, думаючи, що він на чергуванні. Дзвонимо, а в нього такий щасливий голос, музика якась грає, пацани регочуть, і зв’язок періодично пропадає. Мене це все так здивувало. А як виявилось потім, саме тоді вони щасливі поверталися з Донецька, який готувався до так званого "референдуму". Тоді там в місті була частина, куди звезли зброю з області. І в Андрюшиного підрозділу була задача вивести зброю звідти, щоб вона не потрапила в руки ворогові. За тиждень "Барси" 11 разів вступали в бойовий контакт з місцевими бандитами. Але якимось чином вони витягли ту зброю і вирвались звідти самі.

10 числа, коли ми нарешті побачились з сином, я його не впізнала. Він був блідий, змарнілий. Андрюша завжди брився начисто, а тоді в нього була велика щетина. Я сказала Колі, що щось з Андрієм не те, але дідусь на мене нагримав, щоб я не чіпалась з дрібницями до дорослого мужика.

Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати? - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського 03

А потім Андрюша якось приїхав до нас в гості і сказав, що хоче почистити зброю. Почистив і свою рушницю, і татову. Я спитала, навіщо він це робить, а він мені: "Мама, порох повинен бути сухим"".

У червні 2014 року Андрія перевели з 14 бригади до Північного територіального командування НГУ, на посаду старшого офіцера відділення організації служби х охорони громадського порядку. А в кінці місяця на своє 35-річчя, за словами Раїси Олександрівни, хлопець сказав, що не хоче влаштовувати велике святкування, а бажає просто побути разом з близькими. Це була остання його зустріч з усією родиною. А з батьками востаннє хлопець бачився в Києві, коли вони заїжджали до нього в підрозділ.

"З 1 вересня Андрій мав піти у відпустку, але 30 серпня ввечері він подзвонив нам і спитав, чи не залишилось його польової форми. Пояснив, що в них всі поїхали на схід, а в учбовому центрі "Старе" відкривається новий полігон. Туди нема кому їхати, тому він поїде зі своєю командою. Я спитала, а як же відпустка? "Мам, я пару тижнів там побуду - і приїду у відпустку." Тоді я сказала дідусеві, що напевне, давай шукати бронік та іншу амуніцію, тому що наш син рано чи пізно теж поїде в зону АТО. І ми купили все, що треба. Але я відчувала, що ні в яке "Старе" Андрій не їде. Ми навіть посварилися з ним через це - я говорила, що він мене дурить. Проте правду Андрій мені так і не сказав.

Я благала батюшку, нехай попросить Господа, щоб він його оживив

Зранку 5 вересня ми знову розмовляли по телефону, і в Андрюші був дуже розбитий голос. Я спитала, чи він не захворів, а він відповів, що вони просто стріляли всю ніч на навчаннях – і він дуже втомився. Я тоді навіть заплакала. Знову ж таки вже потім виявилось, що тієї ночі він був в розвідці – і їх дуже обстрілювали.

Я лежала в лікарні, і в той день мала виписуватись з неї, але в мене дуже піднявся цукор і тиск був 190 на 100. Мені було дуже погано, проте я не могла пояснити лікарю, чому саме в мене такий стан. Коли дідусь забрав мене з лікарні, по дорозі додому ми заїхали до його племінниці Іри у пологовий будинок – вона зранку народила дитину. Тільки зайшли до неї, а вона саме розмовляла з Андрієм по телефону. Якби ж знати тоді, що то були його останні години життя….

Вдома мій стан ще погіршився. Пам’ятаю, я включила телевізор, слухала виступ Левка Лук’яненка (Український дисидент, політик, громадський діяч, – ред.) - і мені приверзлося, що внизу екрану стоїть домовина, а в ній в чорній вишиванці лежить Андрій. Я вирішила, що це в мене від тиску галюцинації. А о пів на шосту вечора дідусеві постійно хтось дзвонив, він бігав по квартирі, відповідаючи на дзвінки, проте про що саме він розмовляв, було незрозуміло. А потім Коля підійшов і сказав мені, що Андрій в АТО, під Маріуполем і з ним немає зв’язку. І саме в цей момент подзвонив мій рідний брат, він живе в Мирному, де колись жили і ми. Коли він сказав: "Привет, сестра, тут у нас, за одного украинского офицера дают 5 тысяч долларов!" - мене від почутого дуже трусануло. Що саме я кричала на нього, навіть не пам’ятаю, але сказала, в мене в хаті аж три офіцери, ти грошей вирішив підзаробити? З ним і майже всією його родиною від початку конфлікту ми не спілкуємось.

А далі я почала обдзвонювати маріупольські лікарні, набрала знайомих в Дніпрі і теж попросила, що раптом потрапить до них в госпіталь, щоб повідомили. Написала Рубану есемеску. Тобто, куди могла, туди і стукалася.

Ніч ми не спали. А приблизно о шостій ранку я помилася, вдягнулася, і кажу чоловікові, що треба, дідусь, їхати Андрія шукати, де б він не був. І тут відкриваються двері в квартиру - заходить сусідка, а за нею швидка. Ось тоді мені Коля сказав, що Андрюша загинув. Почувши це, я закричала так сильно, що напевно весь під’їзд зрозумів, що в нас щось сталося. Лікарі мене так накололи, що я прокинулася на дивані: говорити не можу, рухатись не можу. Ось так я зустріла звістку про загибель сина".

Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати? - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського 04

Миколі Миколайовичу про те, що Андрій загинув, повідомили ще ввечері 5 вересня. Проте він вирішив приховати цю страшну новину від дружини до ранку, щоб спочатку хоч якось опанувати самого себе.

Як і про загибель бійця, так і про те, в якому стані його привезуть додому, було багато версій. Батькам казали, що від тіла майже нічого не залишилось, і що впізнали його тільки по обручці, але це виявилось неправдою. Ось, що написано про останні години життя капітана Андрія Шанського в "Книзі пам’яті загиблих":

"У Маріуполі підрозділ отримав завдання і вирушив повз місто Волноваху, через села Старогнатовку, Нову Ласпу, Гранітне – у бік селища Тельманового. Гранітне – місце, де він народився, зустріло Андрія вороже: гвардійці були змушені декілька разів змінювати місце дислокації, бо місцеві жителі "підпрацьовували" у ворога, корегуючи артилерійський вогонь по позиціях українських воїнів.

Подолавши наполовину підірваний міст через річку Кальміус, підрозділ НГУ вирушив до Тельманового. На підступах до селища, близько 16.00 5 вересня 2014 року колона авто- та бронетехніки, у складі якої перебував Андрій, потрапила під зосереджений вогонь з двох боків. У голові колони запалав БТР, кулі й осколки зрешетили кабіни та кузови новеньких вантажівок "КрАЗ", від куль снайперів у перші ж хвилини бою полягли командир роти капітан П. Лавріненко та водій - солдат О. Звінник, по хвосту колони бойовики відкрили вогонь з гранатометів та мінометів. Але гвардійці, попри те, що більшість із них були зовсім юними строковиками, не спасували – прийнявши бій і відкривши вогонь у відповідь, вони пішли в атаку, змусивши противника відступити. 28 бійців вирвалися з "вогневого мішка" (16 з них дістали поранення), прикриваючи побратимів, загинули капітан А. Шанський, молодший сержант Ю. Спащенко та солдат М. Кобринюк

Воїни, Захисники, Герої – вони загинули за годину до підписання у Мінську мирної угоди…"

Коли тіло військового привезли в Чернігів, на впізнання в морг ходила його дружина Марічка, старший брат Андрія Віктор і Микола Миколайович.

"Після моргу у Марічки була дуже сильна істерика. А до того, як Андрюшу привезли, я не спала вночі. Прилягла і раптом мені почувся його голос "Мааамаа!" Я як підірвалась тоді, і не знала куди бігти, куди летіти за тим голосом. А коли сина привезли додому, мені дуже хотілося вірити, що це виявиться не він. Я не могла заставити себе вийти з квартири, а як вийшла на вулицю, бачу – Андрій. Я тоді благала батюшку, нехай попросить Господа, щоб він його оживив."

Протягом півроку після похорону в мене був дуже важкий стан. А перші днів 10 я взагалі просто лежала. Мені не хотілося, ні пити, ні їсти, ні митись, нічого - я була в повній відключці. Коля повів мене до психіатра, і я його попросила: "Дайте мені якусь таку таблетку, щоб я або спала постійно, або нічого не відчувала". Лікар спитав у мене, що трапилося? І я йому дуже довго розповідала про сина, а плакала так, що вся кофтина була мокра. Він послухав і сказав мені, що в мене немає таблетки від вашого горя і болю. Проте Коля залишив мене в лікарні, мене обстежили і сказали, що тіло просто функціонує, але я на межі смерті, бо декілька разів пульсу майже не було.

І ось тоді мій дідусь, мабуть, виявися сильнішим за мене. Він мене поступово підняв з того стану, сказав: от ти зараз помреш, а хто буде про нашого Андрія людям розповідати? Я не знаю, де Коля взяв сили, але він мене витягнув. Онука до нас приводив, Сашу, (Син Віктора) і хоч я була на автопілоті, ми робили з ним уроки. А згодом ми з чоловіком зайнялися меморіальною дошкою на будинку.

Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати? - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського 05

У лютому 15-го року мене запросили пройти курс психологічної реабілітації у психолога з Данії Дітте Марчер. Я відмовилась, бо була не готова до того, а дідусь поїхав на тренінг, поспілкувався там з різними атовцями. Приїхав на вихідні і каже, що поїхали зі мною. Я спочатку відмовилась, але коли попросив вдруге, поїхала. Побула три дні між цих хлопців, які бачили війну, і зрозуміла, що не треба сидіти і плакати, а треба якось жити далі.

Навесні 15-го дідусь з’їздив на ще один тренінг – і далі ми почали рухатися: читати про різні стресові ситуації, як люди з цього виходять. Я заглибилася в цю тему і почала відволікатися.

Влітку 15-го року в нас було чергове зібрання сімей загиблих "Єдина родина Чернігівщини". Тоді прийшло 105 родин. А вже в грудні 15-го року, на черговому зібранні мого чоловіка визначили як керівника ГО "Єдина родина". Ось тоді ми відчули відповідальність не тільки за себе, а й за багатьох інших людей, яких торкнулось горе.

Зараз я намагаюсь сказати мамам, що наші хлопці були в окопі – і знали, що поряд стоїть людина, яка їм допоможе. Ось так і ми тепер маємо жити, допомагаючи одна одній. Така наша доля. А ще через біль своєї втрати ми маємо донести людям, щоб вони не допускали далі цю війну.

Основне завдання нашої організації – це гуртування одне з одним. Ми розуміємо, що необхідно охопити людей не тільки в містах, а й по селах, до таких мам мало хто навідується взагалі. А ще дуже важливий момент – це налагодження комунікацій із владою для вирішення тих чи інших проблем родин. І першим нашим ривком як організації було відшкодування людям за надгробки. А другим – написання програми на видачу щомісячної грошової компенсації. Усі свої програми ми намагаємось прописувати на законодавчому рівні, щоб родини були захищені законом. А ще ми проводимо різні патріотичні заходи, в першу чергу для дітей. Всі наші дії робляться в ім’я світлої пам’яті наших хлопців, бо розуміємо, якщо не ми, то цього не робитиме ніхто.

Як мама, я, звісно, ніколи не погоджусь з тим, що Андрій загинув. Він не мав права гинути – його всі дуже любили: і родичі, і друзі, і побратими. А ще в сина такі були плани на життя…. Навіть мріяв, що на пенсії піде працювати в військове лісництво.

Мій син був безстрашний. Хлопці, коли приїжджали, розповідали, що він і в Косові ніколи не боявся, йшов першим, і на сході теж. Якось Коля розмовляв з заступником північного ОТО НГУ. Він розповідав, що три рази виставляв нашого сина з кабінету, тому що Андрюша збирався їхати в АТО, а той його не пускав. А син дорікав начальнику, куди ж ви пацанів молодих шлете? Їхати мають такі, як я, бо я вже досвідчений.

Я була на межі смерті, а чоловік сказав мені: От ти зараз помреш, а хто буде про нашого сина людям розповідати? - спогади мами загиблого капітана Андрія Шанського 06

Зараз мені соромно за тих, хто не став на захист України. Я про те, що можливо, якби тоді з самого початку, всі стали стіною і видавили ту мерзоту, може, наші діти були б живі.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"

Читайте на Цензор.НЕТ: "Я просила вибачення, що не кричу, не рву на собі волосся, і думала: "Боже, невже смерть - то найкраща доля для мого сина?"" – спогади мами загиблого сержанта Тараса Дороша.

"Я не могла представить, что моего ребенка сожгли. Но его хлопцы мне сказали, что сыну не больно было – это случилось мгновенно", - воспоминания мамы погибшего под Иловайском добровольца Евгения Харченко

Читайте: "Тёмин танк остался один - и на него выскочил российский танк. Сын закричал: "Прощайте, пацаны, на меня идут Т-72-е"", - интервью с мамой командира танкового взвода Артема Абрамовича

Источник: https://censor.net.ua/r3066525
VEhrdlVYTTVRekV3V1VSUmRuUkROV1pPUTNZd1dVaFJkVTVET1RCWlNGRjFkRU4zTUZrNFp6QktURkYxVGtNMk1FeEJka3c1UjBJd1RIcFJkR1JIUVRCWlRGSnFRVDA5
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх