EN|RU|UK
 Общество
  15159  23

 Загиблі Герої березня 2018-го

Я.Осока

Дані за березень 2018 року про бойові втрати Української армії на Сході. Імена та прізвища, а також більш детальна інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Сьогодні їй вдалося заснути. Втома взяла своє, і вона безшумно впала у темну хмару, у наелектризовану суміш коротких уривків напівсну, насичених гострими, тривожними думками, які постійно бились у м'яку оболонку сну, різали її, проривались назовні, змушуючи очні яблука безпорадно метушитись під напухлими віями. Думки кричали, думки волали у втомленому, виснаженому мозку, думки звивались, мов риби на гарячому піску, думки не могли спати, думки не могли жити, з тієї самої секунди, коли він сказав, що йде на війну.

Останнім часом вона дуже змінилась, перетворившись на ефемерну й бліду подобу себе самої, вона пішла в тінь, стала тонкою плівкою погано прихованої істерики, що розривала її зсередини. У неї було відчуття, що усередину серця якимось чином примудрилися запхати зменшену копію осколкової гранати, і висмикнули чеку. І граната вибухнула, розкришивши серце на тисячі кривавих уламків, на тисячі гострих лез, що тепер плавали усередині, плавали й кровоточили краплями липкого страху.

Вона швидко навчилася боятися звуку телефонного виклику, а якщо на екрані висвічувався незнайомий номер, земля йшла з-під ніг, миттєво слабшали руки та ставали неслухняними пальці. Те ж саме відбувалося, коли дзвонили у двері. Світ негайно тьмянів і розмивався у сірій плямі всепоглинаючої паніки, поки вона йшла до дверей, чекаючи побачити там незнайомих людей у формі зі скорботними обличчями. Але люди у військовій формі не приходили, і кожен раз її накривала з головою гаряча хвиля полегшення, накривала і відступала, залишаючи після себе роздерту гарячковим очікуванням реальність, в якій тепер протікало її життя.

Їй вдалося заснути, і вона побачила сон. Сон був глибоким і виразним. Вона стояла біля підвіконня, в голові дуже повільно спливав час, що залишився до закінчення особливого періоду, нерухомий погляд був спрямований у вікно. Уві сні було неймовірно тихо, тільки тиші цій заважало мірне клацання секундної стрілки на настінному годиннику. І раптово, без будь-якої причини, захиталася кришталева ваза, в якій стояли давно висохлі квіти, подаровані ним у його останню відпустку, захиталася, і, як у сповільненій зйомці, почала падати на підлогу. Вона спробувала схопити вазу, але руки проходили крізь блискучий кришталь, руки були зроблені з повітря, вона марно намагалася підхопити вазу, але нічого не виходило, і ваза впала на лінолеум, вибухнувши сотнею напівпрозорих уламків сяючої краси.

Від удару висохлі квіти розсипалися, а сухі бордові пелюстки злетіли вгору, оточивши її з усіх боків, плавно погойдуючись навколо, ніби прив'язані невидимими нитками. І в сонячних променях, що освітлювали її, ці пелюстки упереміш з кришталевою крихтою мляво кружляли біля обличчя, а вона широко відкритими очима спостерігала за цим чарівним явищем, і раптом тишу кімнати розрубав навпіл телефонний дзвінок.

Вона кинулась до телефону, але ноги не хотіли бігти, ноги не хотіли йти, ноги не хотіли слухатися, і уві сні вона відчувала, як напружились м'язи на шиї від страшного зусилля, як ледве-ледве наближався стіл, на якому лежав телефон, вона бачила , як світиться екран, а звук дзвінка звучав все голосніше, заповнюючи собою кожну молекулу її змученої душі.

А пелюстки та яскравий дрібний кришталевий пил продовжували плавати навколо її обличчя, іноді проводячи безболісним і м'яким погладжуванням по щоках. Вона нетерпляче підняла руки, намагаючись відмахнутися від настирливих пелюсток, і сильно вдарила долонею по стіні, виринувши від різкого болю з темної хмари до хворої реальності порожньої кімнати, тишу якої порушував один звук. Все дзвонив і дзвонив телефон.

Вона швидко схопила його, все ще наполовину занурена у трясовину свого дивного сну, думки плутались та не могли зосередитись. Номер був незнайомий. Усередині піднявся якийсь холодний слизький клубок, піднявся й пересунувся до горла так, що стало дуже важко, майже неможливо дихати. Тихим, мертвим голосом вона промовила:

- Алло.

- Ви його дружина? Я його друг, ми стояли разом на передовій, - так само тихо і мляво сказав у слухавку якийсь чоловік.

- Стояли? СТОЯЛИ? - закричала вона, не в силах стримувати себе, відчуваючи, як світ починає крутитися навколо в калейдоскопі божевілля, невідривно дивлячись на вазу із засохлими квітами, яка цілою та неушкодженою перебувала на підвіконні.

Чоловік нічого не відповів та заплакав.

 Загиблі Герої березня 2018-го 01

    1. Вадим Георгійович Сапеску (позивний Одеса)

Народився 22.04.1984 року у селі Чорна Окнянського району Одеської області. Згодом мешкав у місті Южне, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Перед декретною відпусткою жінки подружжя переїхало до села Середнє Лиманського району Донецької області.

Працював денним скотником у товаристві "Агрофірма", у рибгоспі "Нітріус" спочатку рибоводом, а потім водієм. Окрім цього, чоловік займався будівництвом фасадів, разом зі своєю бригадою їздив по Україні. З малих років захоплювався боксом, завжди підтримуючи себе у гарній фізичній формі.

У Середньому Вадим Георгійович мешкав недовго - з березня 2015-го по кінець січня 2016-го, і коли він звільнився з останнього місця роботи, то почав у селі займатись домашнім господарством.

Вадим був справжнім господарем, віддавався своїй справі повністю, мріяв про власний будиночок, все робив для сім'ї, для свого сина, якого дуже любив та мав на меті забезпечити його всім. 

Дружині постійно робив несподівані приємні сюрпризи у вигляді квітів. Не лише на день народження, не на 8 березня, а постійно. Вона просто була для цього чоловіка цілим Всесвітом, й інших він більше не потребував.

Водночас серце Одеси не знало спокою. Він казав дружині: "Там же наші хлопці, там мої земляки, вони, значить, можуть, а я, такий молодий - ні? Не можу я так жити. Не хочу постійно дивитись новини звідти, як вони життям ризикують, поки я тут". 

Дружина плакала, вмовляла, але потім, коли побачила, що її чоловік вже прийняв рішення, зрозуміла, що сльозами нічого не вирішиш, і просто підтримала його. Підтримала, як віддана жінка, яка кладе частинку свого серця у кишеню солдата, що йде на битву.

30 січня 2016 року вони повернулися до Южного, а 7 лютого Вадим виїхав до військової частини, де 12.02.2016 року підписав із ЗСУ контракт. Спочатку його було доправлено до 199-го навчального центру десантно-штурмових військ у Житомирі, де він служив командиром відділення взводу спецпідготовки "Марусині ведмеді", а наприкінці весни Вадим вперше вирушив на війну.

Молодший сержант, командир відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

У 2016 році підрозділ Одеси стояв на лінії розмежування поблизу Горлівки. Вадим Георгійович проявив себе справжнім командиром, сміливим та відважним. Одного разу він за власною ініціативою вирішив зробити вилазку на 20-30 метрів за лінію розмежування, щоб встановити там розтяжки, які б унеможливили наближення ворожої ДРГ. Командування, коли дізналось про таку ініціативу Одеси, було не в захваті, але обійшлося без серйозних розборів.

Серед усього взводу на 30 чоловік Вадим завжди був найкращим за показниками з фізичної підготовки ніхто й ніколи не міг перевершити та перемогти його. Під Горлівкою він згодом зазнав контузії та у 2017 році проходив лікування у Житомирському шпиталі та у Львові, після чого одразу повернувся до своїх.

Загинув 2 березня 2018 року у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 6 березня у рідному селі. У нього залишились мати, дві сестри, брат, дружина та син.

 Загиблі Герої березня 2018-го 02

    1. Владислав Ігорович Козченко

Народився 10.04.1997 року у Полтаві. 

Хлопець зростав без батька, через що дуже рано почав працювати, щоб допомогти родині. Багато часу із Владом проводив його дідусь, Борис Іванович, і саме він зробив з цієї дитини мужнього та стійкого за характером чоловіка з дорослими вчинками та думками.

Дідусь привчив його до роботи, до того, що треба на перше місце ставити турботу за своїх близьких, навчив не лякатись важкої та незрозумілої роботи, а намагатись шляхом розумової праці знайти спосіб виконати працю для рук. 

Влад закінчив 9 класів Полтавської гімназії №31, після чого вступив до аграрно-економічного коледжу Полтавської аграрно-економічної академії на спеціальність "юрист", але не довчився, вирішивши йти до армії. Він планував завершити навчання після війни, цілком розуміючи головний пріоритет чоловіка у країні, частина якої щедро полита кров'ю його співвітчизників.

Хлопець вів дуже активний та здоровий спосіб життя, не мав шкідливих звичок, захоплювався підводним полюванням, туризмом та риболовлею. Він завжди був привітним, навіть просто до сусідів, вихованим та спокійним. Коли знайомі зустріли його у формі, само собою, виникло питання, на яке Владислав із гордістю відповів, що йде служити, адже армія - це шанс здобути щось у житті, але головне є те, що зараз такий час, що він повинен це зробити.

Повинен. Сказати такі слова у 18 років. Як на мене, він у свої роки знав про те, що таке мужність, набагато більше за інших.

Влад майже увесь вільний час проводив на дачі разом з бабусею та дідусем, допомагав їм та вчився у них життєвої мудрості, як залишатись людиною та нести у собі відчуття власної гідності, як служити добру та вчиняти завжди, прислухаючись не до порад оточуючих, а до шепоту власного серця.

Цього літа мріяв із друзями зробити чергову вилазку у гори, які він дуже любив, а після закінчення контракту заснувати разом із своїм другом невеличку ферму.

З 13 років хлопець займався у молодіжній громадській організації "клуб юних десантників "Гвардія", де після складання теоретичних, фізичних та тактичних заліків обійняв посаду снайпера. 

На одному з польових занять трапився кумедний випадок, коли всьому особовому складу треба було йти в глибокий наступ за умов повного оточення. Кощєй (такий був його позивний у клубі) отримав завдання прикривати. Влад зайняв позицію на дереві, просидів декілька годин та заснув. Всі вже повернулися на базу, а він уві сні впав із гілки та повис на страховці, і все це було на очах товаришів. 

У 2015 році у дитячому військово-спортивному таборі проводили тактичні заняття, суть яких була в тому, щоб підрозділ із 30 бійців захопив умовну групу противника, в якій був і Влад. І він тоді з тієї умовної групи залишився єдиним, кого захопити не вдалося.

У хлопцеві був стрижень. Міцніший за сталь.

У червні 2016 року він підписав із ЗСУ контракт та був доправлений до 199-го навчального центру десантно-штурмових військ у Житомирі, після проходження навчання у якому Влад прибув до свого підрозділу.

Солдат, стрілець-снайпер 1-го взводу 2-ї роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Влад ніколи не ставив за мету отримати чергове військове звання, ніколи не вихвалявся своїми здобутками, яких у нього було немало, не дивлячись на його юний вік, він розумів, що кращою характеристикою його, як бійця, буде не ефектність, а ефективність його дій. 

Загинув 6 березня близько 23.00 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 10 березня у Полтаві. У нього залишились бабуся, дідусь, мати, брат та кохана дівчина.

 Загиблі Герої березня 2018-го 03

    1. Іван Вікторович Рященко (позивний Скіф)

Народився 24.03.1983 року у місті Вільногірськ Дніпропетровської області.


Коли хлопчику було 2,5 роки померла його мама, тому далі опікунством та вихованням його та молодшого брата займалась бабуся. До 1995 року Іван ходив у місцеву школу, а далі переїхав жити до селища міського типу Вишневе П'ятихатського району.

Провчившись у Вишнівській середній школі до 9 класу, хлопець вступив до Саксаганського професійно-технічого училища №77, у якому отримав фахи "тракторист" та "водій", після чого одразу пішов працювати, щоб допомагати бабусі, адже з малих років він знав, що таке відповідальність. працював Іван на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті та на підприємстві "Вільногірське скло".

Іван Вікторович дуже захоплювався технікою, будь-якою, завжди хотів знати, як все побудоване, як працює. Ми бачимо механізми, автівки, а Іван бачив, який вигляд вони мають всередині, які зубчасті колеса рухаються під кришкою, яка деталь приводить у рух іншу. Технарь від природи, тим не менш, йому властивий був й інший напрямок розвитку: він обожнював історію України, особливо старовинну, також серйозно вивчав культуру скіфів, мріяв придбати собі справжнього скіфського меча. До речі, звідти й пішов його позивний.

Зі своєю дружиною Скіф познайомився вже давно, спочатку вони жили цивільним шлюбом, але 24 лютого 2017-го офіційно зареєстрували шлюб, щоб застрахувати від найгіршого її та свого маленького синочка, так наполягав сам Іван. Жили вони у будинку, що дістався йому та брату у спадщину від бабусі, і він цей будинок увесь час покращував власними руками. 

Спочатку його було призвано за мобілізацією 09.06.2015 року. Після проходження навчання Скіфа було доправлено до 28-ї окремої механізованої бригади, у якій він служив у званні солдата та займав не одну посаду: радіотелефоніст 1-го взводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону, згодом - водій-заряджаючий 2-го взводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону, а наприкінці служби був переведений на посаду стрільця-санітара 3-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону.

14 липня 2016 року Іван був демобілізований, але за два місяці він пішов до П'ятихатського РВК та 15 вересня підписав новий контракт.

Молодший сержант, командир бойової машини піхоти - командир 1-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Скіф був Воїном. Крапка. Йому було незнайоме почуття страху, взагалі. Неодноразово, коли починався мінометний обстріл наших позицій, хлопці бігли до бліндажа, а він, навпаки, біжить назовні, прямо під обстріл, біжить та дивиться, звідки по них працюють, засікає вогневі точки, і починає бити по них зі свого СПГ. Настільки безстрашним він був, що через його надприродну сміливість хлопці боялися за нього.

СПГ був для Скіфа кращим другом, а коли він працював із своїм напарником, оператором - навідником БМП, то це було щось, це було видовище. Вони удвох настільки відчували один одного, що їх робота по ворогу була такою ж філігранною, як скрипки самого Антоніо Страдіварі.

Зараз на його СПГ білою фарбою написано "іграшка". Побратими дописали слово "Скіфа". Іграшка Скіфа, яка немало росіян відправила на зустріч з дияволом. Розкажу лише за один випадок.

5 серпня 2017 року з полігону майже уся рота була доправлена до Авдіївки на несення бойової служби. Служба службою, але солдат не лише воює, а живе побутовим життям, нехай і не таким, як у тилу. І от Скіфу треба було випрати речі. Тільки він виходить з бліндажа на вулицю, негайно по ньому починає працювати ворожий кулеметник (а до позицій сєпарів було близько 300 метрів). 

Скіф перший день не може випрати речі. Другий день. Третій. І тут він розлютився. А розлючений український солдат - гарантовані два метри під землею для ворога.

Іван заступає на вечірнє чергування, бере з собою гранатомет та займає позицію на дереві, чекаючи на свого "улюбленого" кулеметника. Три години очікування - і той нарешті висовується. Скіф зрадів, але радощів не виказує, лише потихеньку наводить на вогневу точку приціл, і робить смачний постріл, від якого сам гупається з дерева на землю. Кулеметник настільки образився, що більше його на цьому світі не бачили.

Батальйон і досі сміється, згадуючи цей випадок. 

Його молодший брат рік тому помер від онкозахворювання у 27-річному віці. Тому дружина та діти - це все, що у Скіфа залишилось. У нього був свій синочок та двоє синів дружини від попереднього її шлюбу, до яких він ставився, як до своїх, ніколи не розділяв хлопців на "свій-не свій", і дуже хотів доньку.

8 березня цього року він востаннє привітав дружину, у той день виповнилось 9 років, як вони жили разом, а за декілька годин трапилось найгірше. 

Скіф заступив на бойове чергування, було тихо, і раптом повітря, як лезом, розрізала кулеметна черга з боку противника. Одна з куль влучила Івану Вікторовичу у скроню, трапилось це близько 21.00.

До дембеля залишалось 9 днів.

Поховали цього безстрашного та унікального воїна 11 березня у селі Вишневе. У нього залишились батько, дружина та троє синів.

 Загиблі Герої березня 2018-го 04

    1. Юрій Анатолійович Луговський (позивний Баррет)

Народився 05.06.1994 року у місті Червоноград Львівської області.

Вчився на столяра, і працював ним до війни. Брав активну участь у Революції Гідності. Був у лавах УНСО (до 2012 року – у Львівському осередку, а потім перейшов до Червоноградського), навчав молодих хлопців військової справи.

З перших днів війни Юрій вирушив добровольцем на фронт. Спочатку долучився до лав батальйону "Донбас", а з лютого 2015 року перейшов до "Азова". Пройшов бої за Іловайськ, брав участь у захисті Широкиного та Маріуполя. Неодноразово здійснював бойові виходи у "сіру зону".

Снайпер, заступник командира розвідвзводу 1-го батальйону особливого призначення окремого загону спеціального призначення "Азов" 18-го полку особливого призначення Східного територіального управління Національної Гвардії України.

Загинув 9 березня о 2.15 у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Маріуполь" внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований на Алеї Героїв Червоноградського цвинтаря в селі Бендюга. У нього залишилась мати.

 Загиблі Герої березня 2018-го 05

    1. Олександр Васильович Швець

Народився 26.06.1971 року у місті Олександрія Кіровоградської області.

Закінчивши 8 класів місцевої школи №2, вступив до ПТУ №17, у якому отримав фахи "слюсар зі складання металевих конструкцій" та "налагоджувальник холодноштампувального устаткування", після чого продовжив навчання в Олександрійському індустріальному технікумі, звідки вийшов техніком-технологом по обробці металів різанням.

Олександр Васильович жив у місті, дуже любив велоспорт та плавання. Був дуже чесною та безкомпромісною людиною, завжди відстоював свою точку зору. Працював у ТОВ "Електромеханічний завод ЕТАЛ" слюсарем зі складання металевих конструкцій, майстром з виробничого навчання у ПТУ №17 та на ПТО "Віра-Сервіс Інтермаш", звідки й вирушив добровольцем, без повістки, на війну у липні 2015 року.

2003 року, на заводі "ЕТАЛ" він познайомився зі своєю майбутньою дружиною (вона працювала з ним в одному цеху), спочатку 2 роки вони прожили цивільним шлюбом, а у 2005-му зіграли весілля.

Спочатку Олександр проходив службу у морській піхоті, а після демобілізації підписав контракт.

Молодший сержант, навідник 2-го мінометного взводу мінометної батареї батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Він був дорослішим за всіх у своєму підрозділі, тому всім намагався допомогти та брав на себе найважчу роботу, адже поруч були зовсім молоді хлопці.

Загинув 11 березня о 10.20 у зоні відповідальності окремої тактичної групи "Маріуполь" внаслідок підриву на фугасі вантажної автівки, якою він керував.

Похований 14 березня на військовому цвинтарі Олександрії. У нього залишились мати, сестра, дружина та син.

 Загиблі Герої березня 2018-го 06

    1. Марк Сергійович Гудзовський (позивний Упрямий)

Народився 21.05.1997 року у Дніпропетровську ( нині Дніпро).

2014 року закінчив школу №72, після чого вступив до Дніпропетровського хіміко-технологічного університету на спеціальність "Фінанси" економічного факультету, але у 18 років прийняв рішення йти добровольцем на фронт. Марк поїхав до Києва, пройшов відбір, та у серпні 2015 року приєднався до лав полку "Азов". Згодом він поновився в університеті, перевівшись з денної форми навчання на заочну.

Хлопець захоплювався футболом, бодібілдингом, комп’ютерними технологіями. Це була чесна й справедлива людина з жорсткими принципами та добрим серцем.

Старший солдат, кулеметник 3-ї роти 1-го батальйону особливого призначення окремого загону особливого призначення "Азов" Національної Гвардії України.

10 березня о 1.00, у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Маріуполь" Марк отримав надважке поранення у голову від ворожого снайпера. Переніс операцію у 61-му військово-мобільному шпиталі в Маріуполі та гелікоптером був доправлений до лікарні імені Мечникова, де перебував у стані коми. 

Помер, так і не опритомнівши, 14 березня.

Похований 16 березня на Краснопільському кладовищі Дніпра. У нього залишились батьки та дві сестри.

 Загиблі Герої березня 2018-го 07

    1. Сергій Миколайович Ковнацький

Народився 27.08.1995 року в селі Ясенівка Пулинського району Житомирської області.

2001 року хлопець пішов до 1-го класу Ясенівської середньої школи, з 2004 року навчався у Зеленополянській школі, а з 2007-го – у Червоноармійській (на той час Пулини мали назву Червоноармійськ), після якої вступив до Червоноармійського професійного ліцею, який закінчив у 2013 році,здобувши фахи "тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва", "слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування" та "водій автотранспортних засобів".


28.04.2016 хлопець підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат 1-го десантно-штурмового батальйону 95-ї десантно-штурмової бригади.

 Загинув 25 березня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання "Донецьк" внаслідок кульового поранення голови.

Похований 28 березня у Пулинах. У нього залишились батьки, брат та сестра.

 Загиблі Герої березня 2018-го 08

8.Андрій Андрійович Кривич (позивний Діллі) 

Народився 24.01.1999 року у місті Конотопі.

Мати з батьком розлучилися, коли хлопець був у малому віці, але батько брав активну участь у вихованні, Андрій часто їздив у нову родину батька до Києва. Ще з садочка він навчався мистецтва гри на дудці у музичній школі №1 міста Конотоп, де займався 4 роки. Після того, як трохи подорослішав, сам навчився грати на гітарі.

З 1 по 9 клас Діллі навчався у школі №1, а останні два роки - у школі №9 Конотопа, після закінчення якої 2016 року одразу вступив до навчально-наукового інституту педагогіки і психології Сумського державного педагогічного університету, він мріяв стати військовим психологом.

Ще у дитячому садочку вихователькою у Андрія була жінка, на ім'я Надія Іванівна, син якої дружив із батьком хлопця. І вона одразу сильно полюбила малого, настільки зовнішньо схожим він був зі своїм татом. На той час бабуся Андрійка по материнській лінії померла, тому маленький Діллі з дитячою безкомпромісністю обрав собі Надію Іванівну своєю улюбленою бабцею, так і називаючи її: "бабуся Надя".

Надія Іванівна часто брала хлопця до себе, іноді на вихідні, іноді тижнями він був поруч. І він не припиняв вражати її рівнем свого розумового розвитку. Ще до школи не ходив, а вже почав потроху тямити у комп'ютерах. Вдома комп'ютера не було, і він разом із більш дорослими хлопцями ходив до комп'ютерного клубу, де іноді виправляв помилки старших, які щось неправильно натискали на клавіатурі.

Діллі дуже любив свій велосипед, час від часу фарбував його, доглядав та тримав в ідеальному стані. Але найбільш вражали оточуючих його дивні запитання. Наприклад, у 3-річному віці він спитав: "а якщо всі військові планети разом візьмуть та підстрибнуть - що буде з планетою?" Чи ось ще: "А якщо місяць розірветься на тисячі шматочків і всі впадуть на землю - що буде з планетою?"

Дуже переймався маленький Андрій долею планети.

Це був дуже глибокий, щирий та дещо наївний хлопчина, який вірив, що зможе бути корисним цьому світу, зможе змінити його на краще. Йому було властиве здорове почуття гумору, хоча іноді він бував неслухняним, але компенсував це своєю старанністю та впертістю. Завжди був усміхненим, ніколи ні з ким не конфліктував, навіть у підлітковому віці.

Але дитинство скінчилось, а рази із ним скінчився мир на нашій землі. І вже не доля планети турбувала хлопця, а доля рідної країни.

Спочатку Андрій вступив до Конотопської філії організації "Права Молодь", доволі часто брав участь у вишколах (перший з яких відбувся 2016 року в районі села Недригайлів Сумської області), займався тактичною підготовкою, медициною, топографією та зброєзнавством, а на останньому зимовому вишколі у Черкасах займав посаду молодшого інструктора, викладаючи тактику бою та партизанського руху.

На вишколах хлопець був справжнім лідером, грав на гітарі та гарно співав. Але була в ньому й крапля бешкетництва, за яку неодноразово він розплачувався бігом або відтисканням у таборі. Незважаючи на це, Діллі завжди прагнув бути кращим. В усьому. Мріяв стати снайпером.

Напередодні минулої зими Андрій Андрійович перейшов із "Правої Молоді" до Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор", у якому став добровольцем тактичної групи "Сапсан".

Загинув він 27 березня о 20.40 на Світлодарській дузі внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Поховали друга Діллі 30 березня на кладовищі "Вирівське" міста Конотоп. У нього залишились батьки, двоє братів та дві сестри.

 Загиблі Герої березня 2018-го 09

    1. Володимир Анатолійович Шамчук (позивний Шама)

Народився 16.07.1970 року. Мешкав у селі Драбово-Барятинське Драбівського району Черкаської області.

Призваний за контрактом Радомишльським РВК 10.07.2017 року.

Старший солдат, заступник командира бойової машини – навідник-оператор 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув пізно увечері 28 березня у зоні відповідальності ОТУ "Донецьк" (обставини загибелі з’ясовує слідство).

 Загиблі Герої березня 2018-го 10

    1. Віктор Олександрович Максимов

Народився 09.05.1984 року у селі Раївка Синельниківського району Дніпропетровської області. Мешкав у Дніпрі.

Починаючи з 2014 року брав участь в антитерористичній операції. Спочатку – перша хвиля, потім служив у військах протиповітряної оборони, а з вересня 2017-го перевівся до лав свого підрозділу.

Солдат, механік-водій, електрик відділення командно-штабних машин взводу управління розвідувальної роти 93-ї окремої механізованої бригади.

10 днів тому скінчився термін його 6-місячного контракту, який він продовжив.

Загинув 30 березня у Донецькій області, о 12.55, внаслідок поранень, несумісних з життям, отриманих під час підриву на невідомому вибуховому пристрої.

У нього залишились дружина та донька.

 

ПІСЛЯМОВА

Куля увійшла в скроню, і світ навколо миттєво зник, згас, розчинився у чорній хмарі безпам'ятства. Він не бачив, не чув і не відчував, як під різкий стукіт великокаліберних кулеметів його витягують з лінії вогню, як з розгону падають перед ним на коліна батальйонні медики, як дбайливо вкладають на ноші, як мчить по розбитих дорогах реанімобіль, як довго у військовому госпіталі лікарі вирішують, чи можна його транспортувати військовою авіацією, але, врешті-решт, вирішують, що можна, гірше вже не буде.

Він не бачив, як пропливають внизу засніжені пейзажі, не чув, як реве двигун, що не відчував, як м'яко намагаються пілоти здійснити посадку, щоб не заподіяти йому додаткової шкоди, він був у м’якій та безболісній хмарі, через яку не проходило світло, яка відрізала геть думки і відчуття, він був у приголомшливій ​​тиші, обплутаний тонкими і неймовірно міцними нитками коми.

Третій день він лежав у відділенні політравми, а його дружина, бліда та схудла молода жінка з темними колами під очима, постійно перебувала десь поруч. Вона примчала до нього з іншого кінця країни, і лікар, який спочатку не хотів їй нічого говорити, подивившись в її очі, зазирнувши в ту випалену порожнечу, яка ховалася за зіницями, все ж таки сказав їй правду, від якої жінка захиталась та безсило опустилася на викладену блискучим кахлем підлогу відділення.

Лікар зробив все, що міг, але куля увійшла у скроню. Лікар провів багатогодинну операцію, але знімки МРТ показували, що навіть якби операція тривала цілий рік, вона б не змогла оживити цього молодого та красивого хлопця, у якого могло бути попереду довге життя, перекреслене маленьким шматком металу. Поранення було страшним. Поранення було важким. Поранення було смертельним. І лікар з німим болем довго дивився на закриті очі молодого хлопця, який в його відділенні повільно помирав.

Жінці не було де жити, тому її поселили у невеликому будиночку, що знаходився на території лікарні, та був призначений для родичів і близьких поранених солдатів. У коридорі ходили, сиділи, плакали, мовчали молоді жінки, жінки похилого віку з опухлими від сліз обличчями, різного віку чоловіки з розгубленим і мертвим поглядом. Сильно пахло валеріаною та пустирником, в кімнатах була або мертва тиша, або звідти долинали глухі ридання людей, які випускали свій відчай, вгризаючись у подушки.

Сьогодні вона була біля нього довго, постійно тримаючи за руку та не відриваючи погляду від його спокійного обличчя, укутаного в якусь хитромудру медичну пов'язку. Вона сиділа та гарячково вивчала кожен вигин, кожну рідну родимку, уважно спостерігаючи за закритими віями, намагаючись вловити найменший їх рух. Вії її чоловіка не ворушились і не тремтіли, вона знала, що він іде, але відштовхувала від себе це знання, кидаючись назустріч обіймам безрозсудної та марної надії. Він ішов, так і не попрощавшись, в абсолютній і безпросвітній хмарі чорного кольору під назвою "кома".

У палату зазирнула медсестра та м'яко опустила руки на згорблені плечі молодої жінки, даючи зрозуміти, що потрібно залишати пораненого. Жінка встала та вийшла з палати, з лікарні, скляним поглядом проводячи по вітринах, безсило опустивши руки, які бовталися вздовж тулуба. Це було чуже місто, і їй нікуди було йти, тому вона довго блукала вулицями самотньою тінню, розсікаючи мовчазний і байдужий натовп.

Наприкінці кожного дня, після того, як її м’яко виганяли з відділення, вона ходила серед холодних та яскравих вогнів, не маючи у собі сил перебувати у тих насичених запахом заспокійливих коридорах, що були під зав’язку наповнені людським горем. Вона кожної хвилини з великим острахом чекала дзвінка, але коли цей дзвінок пролунав у кишені, виникло відчуття несподіваного та сильного удару кулаком прямо в обличчя. Неслухняними дерев'яними губами жінка вимовила у слухавку:

- Алло.

- Це лікар, мила. Повертайся. Все.

Від удару об асфальт на шматки розлетівся телефон, що випав з руки.  Жінка стрімко розвернулась і помчала назад, не розбираючи дороги, не чуючи різкого виску гальм автівок, жінка бігла туди, де рідній людині накривали молоде та спокійне обличчя.

Спливав час, а за багато сотень кілометрів, на іншому кінці країни, в одній порожній квартирі, до якої так ніхто і не повернувся, продовжувала виблискувати сліпучою красою кришталева ваза з висохлими квітами, бордові пелюстки яких потроху відлітали, та серед повної тиші падали та падали на вкрите пилом підвіконня.

 

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут

Про полеглих Героїв вересня 2016 читайте тут

Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016 тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут. 
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут. 
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут. 
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут. 
Матеріал про загиблих Героїв жовтня - тут

Про полеглих у листопаді читайте тут.

Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.

Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю.

Про загиблих у лютому - стаття тут.

 

 Ян Осока, для "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3058927
TUV4RVVYTTVSMEV3VEZoU1oyUkhRakJNYWxKcWVVUlNaMDVES3pCWlNGSm5aRU0wTUV4blp6Qk1MMUpuVGtNck1GbE1VWFZPUTNsSlRrZEVNRXh5VW1kT1EzY3dUR3BSZG1SSFRFeDVMMUZ5T1VNNVNVNURaVEJaU0ZGMmRFTTJNRXhCZGt3NVIwSXdUSHBSZEdSSFFUQlpURkpxUVQwOQ==
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх