EN|RU|UK
 Общество
  5436  3

 Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: "Намагатися "повернутися до мирного життя" після війни – неможливо та безглуздо"

В.Бурлакова

Художниця, арт-терапевт, учитель та волонтер розповіла про "кіборгів", які вперше у житті побачили море, про те, чому бійцям не потрібно навіть намагатися забути війну, про хід розслідування вбивства свого чоловіка, бійця батальйону "Донбас" Валентина Гонтаря, та про те, за яких умов навесні цього року реабілітацію у Карпатах зможе пройти ще одна група ветеранів АТО.

"ПРАЦЮВАТИ ПОТРІБНО НЕ З ТРАВМОЮ, А З ПОЗИТИВНИМ ДОСВІДОМ"

-Як та коли народилася ідея створення "Творчої Криївки"?

- Особисто для мене цей проект почався 18 лютого 2014 року, під час загострення ситуації на Майдані. Тоді я жила в Одесі разом зі старшим сином. Періодично я залишала п’ятнадцятирічного хлопця самого вдома та їздила на Майдан. Звісно, надовго покидати дитину я не могла… І так збіглося, що 17 лютого я вчергове повернулася додому, до дитини. А 18-го числа прокинулася – і побачила все, що відбувалося у центрі столиці.

Наступні три дні, у "ніч з 18 на 21 лютого", я цілодобово слідкувала за подіями онлайн. І навіть на відстані намагалася зробити все, що могла – наприклад, була свого роду диспетчером для друзів, що займалися вивезенням поранених. Однак все одно не могла позбутися відчуття провини за те, що я не там…

Коли я нарешті змогла повернутися на Майдан та почала спілкуватися зі знайомими, які брали участь у кривавих подіях в центрі столиці – я зрозуміла, що ці люди дуже сильно змінилися. Зрозуміла, що багато хто з них просто не може прийняти отриманий бойовий досвід. І в мене виникло питання до самої себе: "Якщо я не була на Майдані у найстрашніші дні, якщо я залишилася жива і не травмована, в тому числі і психологічно – що я повинна зробити завдяки цьому?"

До Майдану я п’ять років працювала у арт-терапії – як з дітками, так і з дорослими. І те, що на той момент робили психологи на Майдані, здавалося особисто мені неправильним. Людині, світ якої перевернувся, людині, яка пережила потрясіння, не могла допомогти проста розмова. Для себе я зрозуміла, що для майданівців, по-перше, необхідно створити комфортні умови. Що після бруду, сажі та крові людина має відчувати тепло, затишок та довіру до оточуючих. По-друге, я зрозуміла, що працювати потрібно не з травмою у поганому сенсі цього слова, а з позитивним досвідом, дуже важливим для людини, яка його отримала. Усвідомила, що потрібно просто допомогти особистості засвоїти глибинні зміни у собі. Згодом саме ці думки стали важливими основами моєї методики.

Тоді у соцмережі в нас була група друзів – дуже різних людей, які одне одного підтримували під час Майдану. Саме у цю групу я написала про свою ідею, про своє прагнення зробити короткострокову реабілітацію для майданівців. Гроші одразу знайшлися – їх пообіцяли дати американці українського походження, які згодом допомагали нам і з реабілітацією бійців АТО також. А моя подруга Женя Павлюк вирішила допомогти мені організаційно. Ми з нею почали їздити Київщиною, дивилися будинки, які здавалися у оренду – і швидко знайшли два дуже комфортних котеджі за 50 км від Києва, на березі Десни.

Другого березня на реабілітацію заїхала перша група та ми почали працювати. Вже під час першого заїзду я зрозуміла, що вже той факт, що ми збираємо разом людей, які мають схожий досвід, є дуже важливим. Зрозуміла, що важливою є жорстка умова тверезості під час заїзду. Зрозуміла, що потрібна і увага до тіла, тілесна терапія – у котеджах була сауна, до майданівців приїжджав мій знайомий масажист… Все вибудовувалося інтуїтивно.

Заїзди ми робили короткостроковими - по чотири дні. Загалом ми провели шість таких заїздів. Вже наприкінці березня я побачила, що робота з майданівцями більше не є актуальною: свідомі люди вже "запакували" свої травми та налаштувалися йти воювати. А я зітхнула та почала, як і всі тоді, займатися волонтерством: збирала для бійців якісь речі, взуття…

-Коли ти вирішила почати проводити реабілітацію вже для військових?

- Наприкінці серпня я поїхала на Луганщину. Разом із Володею Кочетковим, який менше ніж за рік загинув на війні, ми тоді відвозили айдарівцям квадрокоптер. У Щасті ми вирішили провідати когось у шпиталі. Сиділи на сходах лікарні, розмовляли… Аж раптом туди приїхали хлопці, які вийшли з Луганського аеропорту. Десантники. Усі ще зовсім діти. Я подивилася на них – і зрозуміла, що потрібно рухатися далі. Що те, що ми робили для майданівців, було дитячим садком – а тепер завдання серйозне. З цими думками я повернулася з додому та почала працювати.

Перший заїзд для бійців розпочався 18 жовтня 2014 року. Їдучи у гори тієї осені, я й уявити не могла, що затримаюсь там до сьогодні…

Проходив заїзд у Івано-Франківській області – у кемпінгу, в якому колись проводила заняття з пейзажного живопису для дорослих. Там було непогано, але до початку другого заїзду я вже познайомилася з місцевими та зрозуміла, що крутіше буде проводити реабілітацію у приватних садибах, в гостях у гуцулів. Тому другий заїзд вже проходив у садибі, як і багато-багато наступних.

Цікаво, що "Творча Криївка" тоді була справжнім соціальним проектом. Грошей на харчування у нас не було, тому на обід та вечерю ми з бійцями ходили у гості до людей – мешканців сіл, у яких проводилися заїзди. Щоразу приходили до нової хати. Обідали ми швиденько, а от вечеря завжди ставала цілою подією. Господарі діставали зі скринь старовинні вишиванки та інші сімейні реліквії, вчили нас доїти корів або варити банош… Це був кінець 2014 року. У людей був патріотичний підйом, всі хотіли щось зробити для свого війська – і нагодувати шість-сім бійців, які тільки-но приїхали з війни, всім було набагато приємніше, ніж кидати гроші на якісь абстрактні рахунки. Це була і благодійність прямої дії, і водночас взаємообмін, спілкування, дуже важливе для обох сторін… Культурообмін. Багато хто з наших бійців був на західній Україні вперше.

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 01

"ГРОШЕЙ НА ХАРЧУВАННЯ БІЙЦІВ У НАС НЕ БУЛО"

-Заїзди для бійців проходили не тільки у горах, але і на морі…

- Перший морській заїзд пройшов тому, що я дуже хотіла зробити щось для хлопців з самої Франківщини, на яку ми зазвичай запрошуємо бійців. Це був спільний проект із Івано-Франківською обласною спілкою ветеранів.

Ми працювали на Арабатській стрілці, що на Херсонщині. Це якраз та тоненька стрілочка, що впирається у Крим. Трішки дивно було проводити реабілітацію військових за 30 км від Криму, за 30 км від російських військових… Але у тому теж був певний резон. Навіть у впливі на місцеве населення – адже з людьми ми спілкувалися і тут.

Я була дуже вражена тим, що з одинадцяти бійців, з одинадцяти дорослих чоловіків, восьмеро на морі були вперше у житті. Уявіть собі: стоїть хлопчик, який дивом вийшов з аеропорту, у нього хтозна скільки контузій… Він плаче. І каже: "Море я вже побачив. Ще дельфіна побачити – і все. Можна помирати".

-У чому, крім нових вражень та комфорту, полягає твоя методика реабілітації? Які вона має особливості?

- Ситуація з реабілітацією бійців АТО зараз досить сумна. Найбільша проблема це лабуда на кшталт "давайте повернемося до мирного життя", "давайте забудемо про жахи війни"… Часто від бійця вимагають, щоб він взагалі забув, що воював. Хочуть, щоб він знову повернувся на своє старе місце у соціумі. Прагнуть знецінити досвід, який людина отримала, знецінити період, який здається тим, хто воював, найважливішим у їхньому житті.

Війна – це найпотужніше та найважливіше, що з тобою сталося! Але тобі кажуть: ти повинен повернутися до мирного життя, вбудуватися у наше "чудове" суспільство, знову увійти у річку, якої вже немає, влізти у шкуру, скинуту багато років тому.

У "Творчій Криївці" ми ніколи такого радити не будемо. По-перше, це неможливо. По-друге, це безглуздо. Бойовий досвід – це глибинне потрясіння, яке повністю змінює наповнення особистості. Під час участі у бойових діях людина у певний момент отримує посвячення. Кастанеда їздив до шаманів, щоб наїстися кактусів та доторкнутися до своєї глибинної суті. А тим, хто воював, шамани і кактуси не потрібні.

У бойових умовах ви доторкаєтеся до свого вищого "я", до того, ким ви є насправді, ким насправді маєте стати. І нижчий рівень самоідентифікації, нижче "я" - "я отримав вищу освіту", "я батько двох дітей", "я журналіст" - губить свою актуальність. Це посвята. Це спонтанний містичний досвід.

Коли ми проводимо опитування тих, хто до нас приїжджає, – завжди питаємо про такі хвилини. Це миті, коли відпадає все наносне, моменти, коли дуже страшно, коли трапляється щось таке, що ти дійсно готовий померти. Це новий етап розвитку. "…Це сталося зі мною ще на Майдані", - часто, до речі, відповідають на таке запитання майданівці, які згодом пішли на фронт.

І тут людині, яка дуже змінилася, всі говорять – давай, повертайся назад. Але вона не може! І ми повинні подивитися на ситуацію з іншої точки зору. Ми маємо визнати, що просто повернутися до мирного життя не можемо. Це і не потрібно. Бо інакше навіщо було отримувати досвід та ставати краще – щоб знову стати гірше?

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 02

Що ми можемо зробити у такій ситуації? Допомогти людині, створивши усі умови для самовідновлення. У таких умовах людина зможе відновитися у життєвих силах, познайомитися з новою собою та засвоїти отриманий досвід. Тому в нас і назва така – "…Криївка". Це місце, де можна відновитися у колі своїх.

Нижній поверх цієї піраміди комфорту – базові інстинкти, найпростіші речі. Це коли тобі затишно та тепло, тобі є що їсти, все надійно та стабільно, є впевненість та довіра до оточуючих. Ти точно знаєш, що поруч люди, які також дійсно воювали. Ти дихаєш свіжим повітрям. Далі йдуть моменти, пов’язані з емоційною сферою, з адреналіновою залежністю. Бо враження, які ти отримуєш у мирному світі, після війни починають здаватися тобі сіренькими та ніякими. Тому одне з наших завдань під час заїздів – це яскраві враження мирного характеру. Це вперше поїхати у гори чи на море, вперше почути, як грають гуцульські музиканти-віртуози чи арт-терапія – дуже цікаво знову почати малювати у дорослому віці. Дорослі дядьки дуже бояться живопису, вони з дитинства мають комплекси, що нібито не вміють малювати! Вони лягають у ліжка і роблять вигляд, що сплять – тільки б не йти на перше заняття з малювання! Це бар’єр, який треба подолати. Це щось несподіване і нове, і коли в тебе це раптом виходить – це дуже важливо.

Як я вже згадувала, у "Творчій Криївці" з бійцями працюють фахівці – психотерапевти, психологи, тілесні терапевти… І я завжди кажу нашим фахівцям: "Ніколи не думайте, що можете зробити щось з людьми, які до нас приїхали. Ви нічого не можете з ними зробити. Але ви можете створити сприятливі умови для того, щоб людина захотіла і змогла щось зробити з собою, і щоб знала як".

У нас людина все може спробувати, все зрозуміти. Не на словах почути, що корисно харчуватися у один і той самий час та здоровою їжею, наприклад – а спробувати та побачити, що така ритмізація добре впливає на неї. Може побачити, що саме їй подобається та допомагає – прогулянки, спорт, малювання, масаж – і продовжувати це вдома. Адже без поштовху нормальна пересічна людина ніколи зненацька сама не піде до масажиста, наприклад. Вона не знайде на це часу. Ніколи!

Був у нас один хлопець з села.  "Я ще не демобілізувався, а вже думав про те, що мені жінка сказала, що свиня підрила підлогу в стайні…" - розповідав він. Виходить так, що на фронті людина не має часу про себе подбати. І вдома також. А проміжку ніякого немає. Ідеально було б створити своєрідні реабілітаційні табори для атовців у яких вони могли б проводити, скажімо, два тижні перед поверненням додому. Могли б перезавантажуватися – і це було б невід’ємною частиною служби. Це не я придумала. В Ізраїлі роблять таке.

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 03

-У "Творчій Криївці" бійці мають змогу поспілкуватися не тільки з психологом, але і зі священиком… Про що зазвичай говорять із ним?

- Певна кількість бійців, наприклад, не може самостійно подолати відчуття провини щодо вбивства. Стикається з таким внутрішнім конфліктом у найгіршому випадку кожен двадцятий боєць – однак трапляється це як у віруючих, бо "вбивати гріх", так і у невіруючих. І питання стоїть дуже й дуже гостро, доходить до фізичних проблем. Був у нас хлопець, який не міг спати через це. Не міг спати тому, що вбивав людей на війні…

Цей хлопець не був релігійною людиною. Але у нас почав щодня спілкуватися зі священиком і саме це вирішило проблему. Якби я йому сказала "не страшно, що ти вбивав" - це, звісно ж, не подіяло б. Не працює у таких ситуаціях і принцип "рівний рівному", коли бійці між собою обговорюють такі теми. Але спілкування зі священиком зненацька допомогло це подолати навіть невіруючій людині.

Мені дуже пощастило випадково познайомитися із отцем Іваном Рибаруком, який чудово розуміє хлопців, сам колись служив… Він настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці у селі Криворівня.

- Саме у Криворівні буде розташована постійна база "Творчої Криївки" - адже тамтешня сільрада виділила вам хату у горах та гектар землі…

- До певного моменту люди запрошували нас у свої садиби безоплатно, але робити це вічно неможливо. Уявіть собі, що це таке – прийняти групу приблизно з 17 людей, бійців та фахівців, яких і нагодувати треба, і обігріти… Якщо людина хоча б раз зробила це безплатно – вона вже герой. Зараз ми почали домовлятися із господарями індивідуально. Хтось просить лише за електрику заплатити, хтось – половину вартості оренди… де як. Але навіть за таких умов левова частка наших витрат сьогодні – це оплата проживання і харчування.

Якби ми приймали бійців на базі власного приміщення – було б дешевше. Крім того, ми могли б створювати робочі місця для бійців, а між заїздами – приймати тих, кому у відпустку просто немає куди поїхати. Наприклад, хлопців, які родом з окупованих територій.

Але я ніколи б не подумала, що ми зможемо підняти такий центр, якби не мій покійний чоловік Валік, Валентин Гонтар. Я ніколи б навіть не брала ту виділену нам хатинку у Криворівні, якби не він. Це був його проект. Він бачив, як реконструюватиме цю хату, бачив, як до неї будуть приїжджати хлопці…

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 04

 

Але Валіка вбили у серпні 2017 року. Важко робити все самій, однак стаціонарний центр дуже важливий для "Творчої Криївки". Тому все ще буде…

"З ПРОФЕСІОНАЛА Я ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА ЗАПЛАКАНУ ДІВЧИНКУ"

- Розслідування вбивства твого чоловіка (тіло Валентина Гонтаря, ветерана батальйону "Донбас" із позивним Прапор, знайшли 4 серпня 2017 року біля озера у Святошинському районі Києва. Біля тіла виявили вирву від вибуху, а також елементи бойової гранати. Спочатку правоохоронці кваліфікували загибель Валентина Гонтаря як самогубство, однак 7 серпня, після проведення слідчих дій, дійшли висновку, що це було умисне вбивство. За три дні до того, як тіло знайшли, Прапор перестав виходити на зв’язок із родиною та друзями, що було для нього дуже нехарактерно. В день виявлення тіла, 4 серпня, виповнився рік його із Віталіною сину  Назару, - ред.) триває вже понад 7 місяців. Чи є якісь зрушення, нові подробиці?

- Вже є результати деяких експертиз. Але не всіх.

Думаю, слідчі вже точно не посміють повернути справу у площину самогубства. Однак, як мені здається, вони можуть спробувати закрити справу за браком доказів. Розслідуванням вбивства займається Святошинський райвідділ поліції, і роблять вони, насправді, небагато. Наприклад, наш адвокат подавав слідчим список людей, з якими Валік скоріше за все зустрічався у Києві перед загибеллю. Ці люди могли б щось знати. Але їх досі навіть не викликали на допити.

- Що розповідав Прапор перед тим, як перестав виходити на зв’язок, який у нього був настрій?

- Валік був у дуже піднесеному настрої. Казав мені, що все важке та погане у нас закінчилося, що тепер все піде на краще. Розповідав, що знайшов покупця на земельну ділянку, яку ми хотіли продати.

Свого друга з Верховини у той самий час "попереджав": "Готуйся! Як повернуся – гарно погуляємо!"

А ще Валік радився зі мною, що краще купити на день народження Назару, нашому маленькому сину. Ми ще обговорювали, чи встигне він вчасно приїхати на свято Назарчика, чи не доведеться летіти додому літаком...

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 05

-Чи правда, що ви з чоловіком познайомилися, коли він випадково приїхав на один із заїздів "Творчої Криївки"?

- Це було у лютому 2015 року, коли ми якраз намагалися налагодити дієві механізми відправки бійців до нас. Адже коли бійця кличуть кудись незнайомі йому люди – він не реагує, запрошувати на реабілітацію має той, кому довіряють. І ми почали співпрацювати з різними організаціями та спілками, у тому числі і з Цивільним корпусом батальйону "Донбас". Вони і відправили до нас Валіка.

Він тоді тільки-но вийшов зі шпиталю після чергової операції, щодня йому потрібно було робити перев’язки. Він був дуже закритим. І мені не подобався його скептицизм, його небажання брати участь у тому, що ми пропонували. За весь час існування "Творчої Криївки" в мене було лише троє людей, які категорично відмовлялися малювати, наприклад, – і одним з них був Валік…

Це був класичний приклад старого вояки. Війна на Донбасі для нього була вже третьою. Першою була війна у Придністров’ї – Валік, який тоді служив у Криму, потрапив туди на строкову службу. Воював там на боці Росії. Другою його війною стало відрядження у Африку вже на початку двотисячних. У той час Валік був прапорщиком, служив у морській піхоті під Феодосією. Розповідав, що там, у військовій частині, їм дійсно навіть не було що їсти. Тому він звільнився з армії і подався на заробітки – поїхав до Африки за наймом. Формально це була охорона якогось об’єкту, але у реальності хлопці брали участь у бойових діях...

У "Криївці" Валік відмовлявся розуміти, що ми робимо, і не хотів відкриватися. Мене це дратувало. Кажуть, так часто буває – людина, яка виявляється твоєю долею, спочатку викликає у тебе антипатію. Хоча Валік потім розповів мені, що я йому сподобалася одразу. І, можливо, частково його протести були як коли хлопчики дівчаток у школі смикають за косички – щоб звернути на себе більше уваги…

Наприкінці того заїзду я отримала повідомлення про те, що загинув мій товариш. І, чесно кажучи, не змогла тоді тримати себе у руках – я просто лягла і лежала. Вирішила, що хлопці і без мене шашлик посмажать. Валік щось таке чи то сказав мені тоді, чи то запитав, що я раптом побачила його з іншого боку – не як бійця, який до мене приїхав, а саме як чоловіка. У ту хвилину з професіонала я раптом остаточно перетворилася на заплакану дівчинку. А він мене обійняв. І я дуже сильно та чітко відчула: це моя людина.

… Тоді я не знала, що з нами станеться далі. Не знала, що у нас дійсно дуже мало часу – лише 2,5 роки. Але в мене постійно було відчуття, що нам не потрібні всі ці шлюбні танці та прелюдії – тому вже 9 березня, на день народження Шевченка, ми подали заяву про шлюб у сільраду. Всі дивувалися. Але це було "воно". І ми не бачили сенсу чекати – адже не було сумнівів, що ми повинні бути разом, що це назавжди.

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 06

-Валік ще повертався на фронт після весілля?

- У нього в руці був вибитий шматок кістки. Кістку пересадили з ноги, але вона погано приживалася. Рука трималася на зовнішній металевій пластині.

Ще у лютому 15-го року він їздив у Дебальцеве – ще коли там був капєц. Вони дивом звідти вибралися. І, як він мені розповідав, там йому довелося "трішечки попадати і поповзати". Тоді Валік сам зрозумів та визнав, що зі своєю травмою воювати повноцінно не може. Він був справжнім бійцем, і дуже страждав, що не може повернутися на війну через травму, дуже хотів на війну. Його завжди злило, коли люди, що відслужили рік та повернулися додому ходять і розповідають, які вони ветерани, створюють якісь ветеранські спілки, роблять бізнес, який позиціонують як ветеранський… "Які ветерани? Якщо ти такий крутий ветеран – чому ти повернувся?! Іди воюй", - казав він. Міг прийняти те, що людина залишається у тилу, тільки якщо вона отримала важку травму. 

Керівник програми реабілітації бійців АТО Віталіна Маслова: Намагатися повернутися до мирного життя після війни – неможливо та безглуздо 07

- До "Творчої Криївки" Валік, як я вже згадувала, спочатку ставився досить скептично. Але я пам’ятаю момент, який, за словами самого Валіка, його зачепив та змусив змінити своє ставлення до реабілітації. На морському заїзді в нас був хлопчик з Франківщини на милицях. Коли Валік побачив, як інші бійці цього хлопчика садять на "банан" - як спочатку той іде на милицях по воді, як потім його хтось тримає… то зрозумів, що те, що ми робимо – не просто баловство, а дійсно потрібно. Так він по-справжньому включився в роботу, почав допомагати і повністю на себе взяв організаційну частину: закуповував продукти, домовлявся з усіма нашими партнерами, організовував транспорт. Це давалося йому дуже легко, бо він дуже любив спілкуватися з людьми…

-Зараз ви збираєте гроші на наступний заїзд на "Спільнокошті". Для "Творчої Криївки" це перша спроба. Чому на п’ятий рік існування проекту ви вирішили спробувати?

- Часто в нас бувало, що заїзд вже завтра – а досі бракує половини необхідних коштів. У такі моменти завжди допомагали знайомі та знайомі знайомих, ми збирали гроші на Фейсбуці, проводили виставки, концерти, аукціони… Завжди викручувалися як могли. Бо коштів бракувало завжди. І ідея про "Спільнокошт" з’явилася ще року півтора тому, але ми ніяк не могли виконати умови платформи. То фотографії, надані нами, були якісь не такі, то ще щось. Крім того, мене дуже вразило те, що 10% від зібраної суми "Спільнокошт" бере за свої послуги.

Потім один з бійців познайомив нас із працівниками міжнародного фонду "Відродження". І представники фонду провели нам чудовий лікнеп – докладно пояснили, наприклад, чому іноземні організації не палають бажанням давати нам гранти. Тому, що коли 92 млн гривень було виділено на психологічну реабілітацію бійців АТО тільки у 2017 році, і ці гроші вже нібито використані – неможливо пояснити благодійникам, чому нам ще й від них щось потрібно! І чому якийсь мільйон з тих грошей не потрапив і у наш проект, який має добре ім’я… У нормальній країні така організація давно отримала б державну підтримку і ми б ніде не бігали.

Як би там не було, у фонді нам сказали, що підтримати проект зараз не можуть, бо основна їхня лінія – підтримка освіти, семінарів, навчання для самозайнятості бійців. Але пообіцяли, що якщо ми будемо збирати кошти на якійсь краудфандинговій платформі і таким чином доведемо, що люди надають фінансову підтримку, отже це потрібно громаді – нам подвоять зібрану суму. І тоді рівно вдвічі більше бійців зможуть приїхати до нас та пройти реабілітацію. Для мене це стало неабияким стимулом, і ми відновили спілкування зі "Спільнокоштом".

Зараз ми вже зібрали трохи більше третини необхідної суми. Більше половини наших донаторів – це бійці. І мені це так приємно! Збір коштів триватиме до 10 квітня. Сподіваюся, до того часу ми зберемо ті 74 тисячі 333 гривні – і вже 19 квітня у нас почнеться 42-й заїзд.

Валерія Бурлакова, "Цензор.НЕТ"

Источник: https://censor.net.ua/r3053466
VEhrdlVXdGtSMFF3V1VSUmRUbERkekJNY2xGMmRFTjVNRXhCWnpCS2RsRjBaRWRCTUV4QmRrdzVSMEV3VEZoUmMwNURlREJNYWxGMU9VTTBNRmxNVVhOT1IwY3dUR3BTYW5jOVBRPT0=
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх