EN|RU|UK
  352  1

 ПРАВОЗАХИСНИКИ ВИЗНАЮТЬ ЮЩЕНКО ВИННИМ У СИСТЕМАТИЧНИХ ПОРУШЕННЯХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Представники організації «Міжнародна амністія» наголошують, що в Україні попри прогрес з низки питань захисту прав людини, таких як боротьба із застосуваннями тортур у в'язницях, багато обіцянок українського уряду не виконані.

У 2005 році спостерігалися обнадійливі ознаки в цьому напрямку, але вони були підірвані обіцянками, які уряди при владі так і не виконали. Мабуть, негативні ознаки системних порушень прав людини – одна з ознак за якими можна стверджувати, що Україні за нової влади загальноєвропейські проблеми стали ще ближчі.

Можна констатувати, що становище із правами людини за нинішньої влади покращилось лише у певних сферах (свобода слова та право на інформацію, громадянські і політичні права). Серед позитивних зрушень можна назвати дії спрямовані на те, щоб покласти край тортурам. Минулого року тортури були визнані злочином в Україні, і був удосконалений закон, який забороняє тортури. Україна підписала додатковий протокол до Конвенції проти тортур. Але обіцянка нинішнього керівництва про те, що ніхто більше не зможе говорити про існування тортур в Україні виконана не була. «Не дивлячись на те, що у 2005 за словами колишнього генпрокурора було порушено 226 кримінальних справ за фактом застосування тортур – жодна з цих справ не доведена до кінця. Більше того, впродовж року від людей надійшло тисячі скарг про те, що вони зазнали тортур», стверджують представники «Міжнародної амністії». До того ж, за свідченням учасників організації, Генпрокуратура України чинить супротив розслідуванню конкретних справ, зокрема, що стосуються катувань.

Правозахисники також дорікають українській владі за торгівлю людьми, порушення умов утримання в СІЗО. Серед основних порушень проти прав людини почастішали напади расистського характеру. До проблем з прав людини, які на сьогодні існують в Україні, представники Міжнародної амністії віднесли і справу Георгія Гонгадзе.

Питання дотримання прав людини є одним із ключових при оцінці результатів роботи будь-якої влади. Те, як владний механізм забезпечує захист основних прав та свобод є прямим показником його ефективності та відповідності потребам суспільства. Тож, судячи з доповіді правозахисників організації «Міжнародна амністія», Україну навряд чи можна назвати демократичною країною, влада в якій переймається правами та свободами хоча б своїх громадян. Треба зауважити, що і в старенькій Європі, і в США, не кажучи про Росію, існує практика подвійних стандартів, коли боротьбою з тероризмом прикриваються задля задоволення власних геополітичних амбіцій, виправдовуючи витрачання на це величезних коштів платників податків. В Україні ж, боротьба за права та свободу громадян – це радше гарне передвиборче гасло будь-якої політичної сили, що не несе за собою ніякої конкретики.

Українська влада обрала євроінтеграційний курс одним із своїх зовнішньополітичних пріоритетів. Тому постійно декларує свої наміри у розвитку гарантій громадських свобод. Та громадські організації, що насправді займаються цими питаннями, переконані – далі гарних слів, справа не доходить. Так, дійсно, в Конституції Україні 1996 року задекларовані всі загальновизнані світовим співтовариством. Текст основного закону відповідає кращим європейським та світовим зразкам. Тут відображені практично всі ті положення, що і у Всесвітній декларації прав людини, і Європейській конвенції з прав людини і основних свобод. Тож права людини закріплені в Конституції України, відображені у великій кількості законів та інших нормативно-правових актах. Більше того, Україна є засновницею ООН та Ради Європи, в рамках якої функціонує Європейський суд з прав людини. Україна підписала Всесвітню декларацію прав людини 1948 року, Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права, Конвенцію про статус біженців тощо. Але…

До революційних подій 2004 року Україна регулярно потрапляла до списків «проблемних» країн щодо дотримання прав людини. Ці порушення були масовими та носили системний характер. Рада Європи навіть піднімала питання щодо виключення України з її лав. Порушення прав людини були однією із основних критики тодішньої влади з боку суспільства та опозиції. Сама Помаранчева революція у великій мірі являла собою протест українців проти постійного нехтування їхніми конституційними правами. Але «помаранчеві революціонери», яким слід було б зважати і на той факт, що мільйони тих, хто був солідарний з ними на «помаранчевому» Майдані, виступали не стільки «за» нову владу, скільки «проти» старого режиму. Тож, незалежно від переможного кольору очікував покращення власного добробуту і, зокрема, захисту власних прав і свобод, чого так і не сталося. Винні у масових фальсифікаціях так і не були покарані, а нинішня команда сама пов’язла у корупційних та міжусобних конфліктах. Свобода ж слова «по-українськи» та надумані й безрезультатні переслідування за політичною приналежністю ж, скоріше є проявом нездатності так жорстко керувати державою, як попередні керманичі. Влада є для цього занадто слабкою та розосередженою і тому здійснює значно менший тиск, там де це дійсно необхідно.

Підтвердженням невідповідності проголошених демократичних цінностей тому шляху, завдяки якому нинішня влада й стала владою, та суперечливим виборам, завдяки яким посаду Президента країни обійняв Віктор Ющенко, є подвійні стандарти, які є превалюючими у замилюванні очей наших громадян.

У систематичних порушеннях прав людини представники організації «Міжнародна амністія» звинувачують саме гаранта Конституції. Зокрема, вони вважають, що особисто Президент Ющенко винен у тому, що з України вислали одинадцятьох узбеків, які просили політичного притулку. Починаючи з кінця лютого Міжнародна амністія в Україні, гельсінська спілка та інші правозахисні організації в Україні оголосили безстрокову акцію, яка завершиться тоді, коли завершиться розслідування, і коли справа одинадцятьох біженців буде передана управлінню верховного комісару ООН з питань біженців в Україні, і коли винні будуть покарані.

Хоча б на мить, уявімо собі, якби засуджуваний усіма режим президента Кучми на кшталт авторитарного режиму Іслама Карімова вирішив силоміць покарати всіх незгодних із його політикою. Внаслідок розстрілу мирної демонстрації в Узбекистані загинуло близько 300 осіб. Уявіть, які б були жертви серед багатомільйонного натовпу «помаранчевих революціонерів» і де зараз переховувалась би нинішня влада, за умови, що і їх могли б не просто вигнати за межі якоїсь сусідньої держави, а віддати безпосередньо до рук уявного українського диктатора на розправу в каземати СБУ чи МВД.

Так, міжнародна реакція на андижанські події була, м’яко кажучи, кволою. ЄС запровадив ембарго на постачання зброї до Узбекистану, засудив політику Карімова та заборонив узбецьким урядовцям в’їжджати на свою територію. Майже так само, як і стосовно ще одного лідера у боротьбі проти інакодумства, Лукашенка у Білорусі. Ще один поборник демократичних цінностей – США з Узбекистаном були більш жорстким у своїй критиці. Проте це скоріше було проявом протистояння геополітичних амбіцій з іншим імперським монстром – Росією, яка має свої енергоресурсні інтереси в цьому регіоні, аніж вболіванням за права і свободи простих громадян. Тож, офіційний Кремль підтримав Карімова у його демократичних здобутках і, заодно, у закритті американської авіабази на території Узбекистану, так само, як і підтримував українську владу під час Помаранчевої революції.

Міністерство юстиції України вже визнало, що згадана екстрадиція узбецьких громадян з України в ніч проти 15 лютого 2006 р. відбулася з порушенням їхніх прав. Та головне, що українська влада, яка керує країною вже останні півтора роки, не мала жодного морального права відмовляти громадянам Узбекистану, що просили захисту у нас майже за аналогічних умов, що передували становленню так званої демократії в Україні.

Пішовши на компроміс із власною совістю, наші можновладці спробували налагодити приязніші стосунки з Ташкентом, насамперед у газовій сфері, хоча, як відомо і це не принесло відчутних позитивних зрушень. Тож нинішня влада, крім усього, також не може однозначно стверджувати і про будь-які позитивні зрушення щодо захисту свобод наших громадян, і про власні успіхи у відстоюванні економічні інтереси (як то у газовому питанні) цивілізованими та ефективними способами.

Якщо Росія чи США – свого роду диктатори у глобальному світовому масштабі, то Україна, як і цілий ряд європейських країн – лише потурають їм та потрохи самі практикують подвійні стандарти, «захищаючи» громадянські права та свободи. США можуть дозволити собі власне трактування тортур. У Європі ж всі вищезгадані негативні явища засуджують, але мало що роблять для зміни реального стану справ. А Україна лише робить кволі спроби приєднатися до цивілізованої європейської спільноти.

Одним з небагатьох реальних позитивних змін у боротьбі за права і свободи людей стало те, що віднедавна організація «Міжнародна амністія», яка раніше була лише організацією тиску, змогла приймати участь у гучних міжнародних судових процесах. І І якщо українська судова система так і не зазнала необхідної реформування по всій свої вертикалі, так і залишившись підконтрольною владі та приватному капіталу, то міжнародні судові інстанції разом з багатьма правозахисними організаціями вже давно ведуть непримириму боротьбу з урядами, які практикують подвійні стандарти щодо прав та свобод будь-якої пересічної людини. Тож наслідки заяв «Міжнародної амністії» щодо причетності гаранта Конституції до системних порушень прав людини в Україні можуть добре зіпсувати наші омріяні євроінтеграційні перспективи.

Источник: Олександр ЛЕВЧЕНКО
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
     
     
     
     
     
     вверх