EN|RU|UK
 Общество, Политика Украины
  28424  96

 АРЕШТОВУЙТЕ! ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ТИХ, ХТО ВКРАВ З "НАФТОГАЗУ" 2 МЛРД ДОЛАРІВ

Останні роки я жила за принципом Багряного: «Сміливі завжди мають щастя». Треба сказати, спрацьовувало. Мені в країні Януковича було дозволено трохи більше, ніж іншим: наприклад носити футболки з простреленим ВФЯ чи пиляти його улюблені вишки для масового відстрілу тварин в Сухолуччі.

Проте схоже, що мій ліміт недоторканості таки вичерпався. СБУ готує мій арешт.

Затримка лише за тим, що чекають зручного моменту, щоб мінімізувати негативні наслідки. Адже потрібна спецоперація, щоб арештувати за кілька розбитих шибок людину, яка викривала мега-злочини влади, чи то крадіжку з «Нафтогазу» трьох КамАЗів стодоларових банкнот, чи то корупційний інтерес Януковича в темі «вишок Бойка».

Тому я вирішила, що є потреба описати, що я насправді робила, а чого не робила. Бо впевнена, що в кримінальних справах, замовлених владою, стосовно яких мене бажають арештувати, розслідуються події паралельного світу, далекого від реальності.

Я взагалі людина щира, завжди готова пояснити свою мотивацію і відповідати за свої вчинки. Перше, що хочу сказати: я не є невинною жертвою. Формально мені є що інкримінувати, з погляду влади та репресивного апарату, який її обслуговує, я чинила незаконні дії. Але… Коли закон стає несправедливим, справедливість стає законом. І я вважаю, що право на мої вчинки мені делегували 42 тисячі моїх виборців на виборах у Верховну Раду в 2012 році. Я їм не обіцяла гречку, латати ямки на дорогах та міняти вікна в клубах, на кожній зустрічі я їм обіцяла Майдан, скинути владу Януковича, звільнити Юлію Тимошенко, бути в перших рядах борців. В межах цієї програми я і дію.

І, до речі, навіть радію, що у мене була вкрадена перемога на виборах Верховної Ради і попри велику підтримку виборців, я не отримала депутатського мандату. Тому, що разом з ним я не отримала і депутатської недоторканності. І мені не можна тепер закинути, що те, що я роблю, - це піар політика. Адже це, погодьтесь, сумнівний за ефективністю піар, якщо ризикуєш загриміти на 10 років.

Лише по факту захоплення Київради (хоча насправді це було звільнення, ініціатором якого була я ) були порушені справи за 5 кримінальними статтями: ст. 194 (умисне знищення або пошкодження майна), ст. 294 (масові заворушення), ст. 341 (захоплення державних або громадських будівель і споруд), ст. 342 (опір представникові влади, працівникові правоохоронних органів), ст. 345 (погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу). За двома статтями з цього переліку відповідальність -10 років в'язниці.

І це не жарти. Ці статті вже були інкриміновані затриманим по справі Київради. Зокрема, львівському фотографу Олегу Панасу. Хоча він якраз Київраду не захоплював. Рішення суду про його арешт на два місяці - це була помста йому, як фотографу, який задокументував звірства «Беркуту» під час розгону Майдану 30 листопада. Це його фото розійшлися по українських та західних ЗМІ.

Нещодавно Олега було звільнено з-під варти, для мене це особлива радість, бо в тому, що Олега взяли, була і моя вина. Адже йому інкримінували мою справу. Я була ініціатором та виконавцем звільнення/захоплення Київради, і в принципі готова відповідати за розбиті шибки, і добре, що мене не прикриває депутатська недоторканність.

Здаватися я правда не поспішаю, бо, можливо, зможу зробити, ще щось корисне для революції.

А тепер розкажу, що насправді відбулося в Київраді.

Як група активістів врятувала Київраду від спалення

Вже зараз стало зрозуміло, що влада ліпить мега-справу і буде виглядати так, що Київраду захоплювала велика і потужна терористична група, майже «Алькаїда».

СБУ вже викликала на допит (в центральний офіс СБУ в Києві) керівника мого виборчого штабу на виборах 2012 року, моїх довірених осіб, керівників районних штабів, юриста. Всі ці люди проживають у Львові, і більшість з них під час подій звільнення/захоплення Київради навіть не були в Києві.

СБУ також почала викликати на допити тих людей, які 1 січня та напередодні дзвонили мені на мобільний. Отож слідство активно копає під мою персону.

І причина тут не лише в моїй особистості, справа Київради - це помста влади за те, що їм не вдалося реалізувати свій сценарій стосовно Київради.

Сценарій був простий: підпалити КМДА.

Пожежа в безпосередній близькості від Майдану, де тоді перебували сотні тисяч людей, не лише стала б джерелом паніки, і могла би призвести до давки, в якій постраждали б люди. Вона безумовно стала б приводом для «зачистки» Майдану. Відповідальність влада звичайно повісила б на опозицію.

І нинішня справа - це помста за те, що не вдалося реалізувати цей сценарій.

Ось докази.

чорновол татьяна

Це покинутий мішок з напалмом я сфотографувала біля Київради невдовзі після вдалого штурму. Зауважте, як багато напалму лише в одному пакунку.

Також поряд був кинутий пакунок з бітами.

Організатори чудово знали, що в Київраді броньоване скло, яке можна пробити лише бітами, тому напалм ішов в комплекті з цією спортивно-ударною зброєю.

Я ж цього не знала і намагалася пробити вікно пластиковим молотком для бруківки. Це хороший ударний інструмент, проте броньоване скло він не брав…

чорновол татьяна

Чому ж спалення Київради не відбулося? Тому що історією інколи рухають випадковості, найкращі плани можуть зруйнуватися через збіг маленьких дрібних обставин і маленькі ініціативи окремих людей.

А тепер опишу, що трапилося.

Ідею звільнення Київради я виношувала цілий тиждень. Адже 24 жовтня на вулиці вийшли сотні тисяч людей. А наступний тиждень вночі на Майдані лишалася купка, у холоді та вологості люди просто не могли триматися. Треба було десь грітися, десь спати.

Де, якщо не в Київраді? Адже комунальні приміщення - це власність київської громади, а вона нині найбільше потребує безкоштовного тепла і даху над головою десь біля Майдану. Якби Віктор Янукович не заборонив вибори у Київраду, більшість депутатів була б опозиційна і депутати самі би відкрили двері людям.

Проте цього не відбулося, отже кияни отримали право на введення прямого народного правління. Тому це насправді було легітимно, якщо люди з Майдану зайдуть в Київраду.

Причому в якийсь момент я прийшла до висновку, що можу і маю взяти на себе негативну чорну роботу - відкрити Київраду.

Адже цим не мусила займатися офіційна політична опозиція. Коли на вулиці виходить сотні тисяч людей - дуже важливо стримувати протест в мирному руслі. Тому лідери політичної опозиції повинні закликати людей до порядку, стримувати гарячі голови.

Отже мій план був такий: поки голова колони розбиває на Майдані намети і відволікає на себе увагу всіх силових структур, заохотити хвіст зайняти приміщення Київради.

Коли моя колона з Михайлівської площі підійшла до Київради, я остаточно вирішила, що треба це робити.

Я підбігла до Київради застрибнула на підвіконня, і купленим в Епіцентрі пластмасовим молотком для укладання бруківки намагалася розбити скло в кабінет, де сидить охорона Київради. За мною потягнулися інші гарячі голови, які зрозуміли намір, на що я і розраховувала, адже Київрада давно стала символічною фортецею «бєзпрєдєлу» влади.

Мені допомогли пробити вікно в кімнату охорони. Чому туди? В цьому була своя стратегія. Перше тому, що інші кабінети могли бути закритими. Друге, заради психологічного тиску на охорону Київради.

Адже охорона не могла бачити, що відбувається, бо сиділа від вікна за пластиковою перегородкою, тільки чула гуркіт від падіння скла. Тому на нашій стороні був ефект несподіваного сюрпризу.

Ми поставили на стіл біля перегородки стілець, щоб перелізти і звалилися охороні просто на голови. Я почала говорити міліціонерам:«Хлопці, ми одна команда. Ми з вами проти Януковича. Там на вулиці сто тисяч людей. Головне, щоб ви не постраждали, відходьте». Міліція не опиралася і тихенько зникла. Спочатку мені здалося, що вдалося взяти охоронців на понт, адже шуму від нашого проникнення було стільки, що можна було уявити, що Київраду оточило сто тисяч народу.

Однак тепер я вважаю, що охороні була дана негласна команда звільнити приміщення, якщо всередину проникнуть невстановлені особи, які мусили спалити Київраду.

А далі я з тріумфом виходжу назовні. Охорони немає, вхідні двері Київради відкриті навстіж, просто бери і заходь до колонної зали. Просто таки ідеальний штурм. Жодного постраждалого, якщо не рахувати нещасних вікон.

Аж тут неочікувана проблема - народ не заходить, а кричить: «Провокація». Виявилося, я зробила одну помилку, не прорахувала, що з машин «озвучки», які рухатимуться Хрещатиком, народу почнуть кричати, що це провокація. І люди кинуться з «провокаторами» тобто зі мною боротися. Однак ця стіна агресивно налаштованого люду: які кидалися на хлопців в масках, ловили їх за руки, били по голові, всім що трапиться під руку, якраз врятувала Київраду. Бо в цей момент підійшли справжні найняті владою провокатори, яким було доручено спалити Київраду. Вони дезорієнтувалися! Уявіть, вони бачать замовлення частково виконане - вікна розбиті. І що робити? А тут ще, позаяк вони в масках, на них кидаються шалені бойові бабусі. Як в такій ситуації кидати у вікна напалм? Тут треба рятуватися самим. Провокатори кинули мішки з напалмом і втекли.

Лише один з них проник у Київраду і виконав замовлення - побив шибки в холі, завдяки цьому єдиному «герою» влада отримала можливість повісти на нас погром. Хоча бити скляні перегородки біля гардеробу та маленькі віконечка біля туалету, повірте, мені не було ніякого сенсу.

До речі, один козак зловив того провокатора, коли той вже вискочив з Київради до людей з великим ножем в руках. «Я заламав йому руку, забрав та зламав лезо ножа», - розповів мені чоловік і навіть показав, куди сховав рештки холодної зброї.

Коли все це відбувалося, я в мегафон пояснювала людям, що я стою з відкритим обличчям і не боюся нести відповідальність за розбиту шибку, головне, що Київрада звільнена і може служити інтересам киян.

Лише через хвилин 15 вдалося переконати людей, що це не провокація. «А чому ми не заходимо?», - нарешті спитали мене жіночки, які ще п'ять хвилин назад готові були видряпати очі. Але виявилося, що за цей час міліція отямилася і невеликою групою перекрила прохід в Київраду в холі.

Потім прийшла «Свобода», протиснула міліціонерів і народ зайняв Київраду.

Отже завдяки багатьом випадковостям був знищений план влади щодо мега -провокації в Київраді, а Майдан отримав місце, щоб грітися і спати. І найголовніше Київрада, як орган народної влади, була звільнена від злочинної узурпації Партією регіонів, Януковичем та «дерибанщиками» київської землі.

Я, до речі, сама ночувала в Київраді однієї ночі, коли просто не було куди йти. Справа в тому, що напередодні першого січня, я відчула, що дома ночувати не варто.

Тоді я серед ночі заїхала до хати схопити речі, і коли від'їжджала побачила за собою хвіст. Автомобілі вели, як в кіно, постійно мінялися. На Бориспільському шосе в районні «Лісництва» я завернула у ліс, заховала машину за деревами. Постояла так годину, а потім вирішила, що якось треба вибиратися. Однак в нічному лісі заблукала і неочікувано для себе знову вийшла на Бориспільську трасу в тому самому місті, де в'їхала. А там вже чекали три авто, просто на шляхопроводі через трасу. Один з автомобілів був мікроавтобус з затемненими вікнами, я взагалі захвилювалася, бо на таких зазвичай пересувається оперативна група з затримання, а в мене за плечима вже була історія з знешкодженням автомобіля незаконного прослуховування СБУ, де по факту вже була порушена кримінальна права.

Я поїхала їм просто в лоб, адже при світлі фар відразу не ідентифікуєш авто. Поки вони мене впізнали я була вже попереду, всі три машини, як цуцики, кинулися за мною і ми понеслися по Бориспільському шосе. Як я відірвалася, до сих пір не розумію… Певно, пощастило. А може, допомогло, що я виросла на Харківському масиві, добре знала місцевість і манівці через двори.

Можливо мене свідомо відпустили, бо я вже не раз стикалася з симпатією силовиків до своєї персони.

Як би там не було, після того випадку дома я не з'являлася. Якось немає бажання перевіряти, чи є в СБУ ордер на мій арешт, чи немає в домашньому ліжку. А ось йти на «Міжгір'я» я завжди готова, нехай у них буде хоч 10 кримінальних справ та ордерів.

Спочатку спала у друзів, проте далеко від Майдану, у друзів маленькі діти…

Отож в якусь з ночей я сказала собі: «Ти штурмувала Київраду, щоб люди там спали, ось іди і спи».

Ночувала на балкончику на другому поверсі за прапором «Батьківщини». Взяла каремат, торбинку з речами - під голову, поряд поклала каску. Ось і всі мінімальні зручності. Посміялася, що просто середньовіччя якесь. Проте виспалася непогано, особливо, якщо порівняти з наступним ранком після безсонної ночі на барикаді на Грушевського, коли заснула в автомобілі, що блокував ворота чорного в'їзду у внутрішній двір Кабміну.

Хоча і там було нічого. А навпаки так солодко спалося, як ніколи. Було байдуже до холоду, і навіть оголошення з метро Хрещатик про закриття станцій, і розмови перехожих про замінування метро замість того, щоб будити, заколисували. А головне, мене присипала думка, якщо влада почне розблоковувати урядовий квартал, в будь-якому випадку не просплю, бо їм доведеться «зачищати» і моє авто.

Спочатку постійно переживала, що Київраду відіб'ють. Тому крутилася поряд, бо так би мовити маю моральний обов'язок знаходитися там під час штурму. Однак нині я за Київраду спокійна, це певно буде останній об'єкт, який візьме влада. Як показав штурм 11 грудня, «Свобода» прекрасно організовувала оборону Київради.

До речі, до початку операції влади із зачистки Майдану 11 грудня, я якраз пішла в Київраду, щось підказувало, що її штурмуватимуть.

Але в колонному залі панувала така розслаблена атмосфера, що і я загубилася у часі та просторі. А тут ще свободівці запросили поїсти. Відкрили величезний казан, а там особлива свободівська страва: м'ясо з м'ясом, лише трохи морквочки та картопельки. Фантастично смачно. Після такого я взагалі витягнула ніжки. Аж тут нарешті запрацював Вай-Фай, відкриваю я «УП» і читаю, що о першій штурм Майдану. Дивлюся вже по першій. Від несподіванки підскочила певно разом зі стільцем. Вибігаю назовні, бачу на Інститутській вже рух, я туди, отож Київраду обороняли вже без мене.

Зате, як круто обороняли!

Я прибігла під Київраду вже в самому кінці.

чорновол татьяна

Тоді вода, яку лили з шлангів з другого поверху в 10-градусний мороз, вже охолодила запал "Беркуту" заходити в Київраду, і «штурмовики» сховалися в автобусах.

Я спробувала пробратися в Київраду, однак вхідні двері були так капітально забарикадовані, що це було неможливо. Я намагалася дотягнутися до вікон з даху «беркутівського» автобусу, проте і це не вдалося.

Отже в «Міжгір'я» Януковича я змогла проникнути, а в Київраду, яку тримала «Свобода» - ні. Робіть висновки!

Авто СБУ постраждало через держохорону

А ще я знаю, ТАМ є велике бажання мене арештувати. Хоча в мене є певна недоторканність. Все-таки заарештувати піонера журналістських розслідувань про незаконну приватизацію «Міжгір'я» та автора цілої низки публікацій про діяння Донецької мафії не так просто. Хоча сама я принципово не називаюся журналістом. Я свідомо залишила дома журналістські посвідчення та акредитацію, щоб не виникло спокуси в якийсь момент ними прикритися.

Коли мене називають журналістом, я щиро дратуюся. Бо журналістом я себе не вважаю. Тому, що в країні, де немає свободи слова, не може бути об'єктивної журналістики. Тому, що я опинилася по різні сторони барикади з багатьма моїми колегами, яких я люблю і поважаю, бо вони продовжують дотримуватися класичних журналістських стандартів, які можна виразити одним словом - «проти всіх». Проте в нинішній революційній ситуації нейтралітет означає грати в команді Януковича.

Однак невідомо, як довго мене буде ще захищати моє журналістське минуле та наробок резонансних журналістських розслідувань, левова частина яких присвячена Януковичу.

Зрештою, влада заарештувала журналіста та активіста «Дорожнього контролю» Андрія Дзиндзю та відомого адвоката Віктора Смолія, хоча вони також були прикриті відомістю та популярністю. Лише тому що ТАМ цього дуже хотіли. Тому, що Дзиндзя зі своєю телекамерою встигав у кожну гарячу точку. Тому, що організовував навколо себе людей. Тому, що був готовий на рішучі кроки. Тому, що був позбавлений хворих амбіцій і готовий був прийти на допомогу.

Особисто мені він допомагав не раз в опозиційних акціях. Останній раз я його бачила напередодні арешту, коли він організовував автомобільний пробіг на Міжгір'я. Я йому сказала: «Ти самий крутий революціонер». На наступний день його взяли. Взяли, незважаючи на всю його популярність.

Так само я відчуваю, що ТАМ хочуть і мене. І якщо візьмуть, то так само, як і Дзиндзю, не випустять. Це буде всерйоз та надовго. Не тому, що я особливо заважаю, а тому, що мене важко прорахувати і інколи я роблю неприємні сюрпризи. Тому, що це буде помста, зокрема і за те, що я вже давно дратую ВФЯ. Я просто таки відчуваю, що рішення по мені остаточно прийнято після 25 листопада.

Напередодні, був той день, коли вибухнув Майдан. Тоді вперше в Києві на акцію протесту прийшли сотні тисяч киян. Заради цього дня, по суті я жила і діяла останні три роки. Все, що я робила, мало мотивацію розхитувати човен, щоб вибухнув Майдан.

чорновол татьяна

У мене тоді були насправді окрилені почуття. Адже я бачила перемогу українців над менталітетом хохлів «моя хата скраю». Те що люди вийшли, ще й під національними прапорами означало, що в України є майбутнє. Це означало, що Янукович буде лише фрагментом історії, який скоро забудеться, він не зможе стати тим злим генієм, що знищить мою країну.

З такими піднесеними почуттями я відчергувала на Майдані до ранку наступного дня і незадовго до 9-тої ранку поїхала додому поспати.

Однак, коли виїхала на Набережне шосе, зрозуміла, що розслаблятися мені рано. Бачу - міліція перекриває рух.

Я розумію, це буде їхати Янукович. Я раптом вирішую, що я тут не просто так, у мене є шанс дещо зробити. Януковича треба дотискати, він знаний параноїк, йому треба демонструвати всіма можливими способами, що країна змінилася, що навколо нього вже не байдужий, зневірений і заляканий народ.

І в даному випадку в мене особисто є шанс його понервувати. Отже я вирішую зупинити кортеж Януковича.

Я залишаю авто за кілометр від Поштової площі і повертаюся до тунелю доріжкою понад кручею.

Задум був такий: в районі тунелю дорога звужується, кортеж не може їхати швидко. А якщо ще й кинути куртку на дорожнє полотно перед кортежем, то можна примусити авто зупинитися. При цьому політично-інформаційну складову акції забезпечить одягнута на мене футболка з написом «Переможемо мафію» і з зображенням ВФЯ з червоною цяткою на лобі.

Отож я спускаюся на дорогу. На жаль, мене помічає міліціонер. Він мчить до мене. Проте у мене ще є шанс і я біжу від нього в напрямку тунелю. З іншої сторони мені назустріч також виходять правоохоронці. Однак шанс ще є, попереду я бачу вогні, що швидко наближаються. Я радію, що встигаю.

Однак виявилося, що раділа я завчасно. Це ще був не кортеж. Виявляється перша машина охорони отримала сигнал про порушника і відірвалася вперед. Вона мене і перехопила. Зарано я вистрибнула на проїжджу частину.

Охоронці в машині пізнають мене зразу. «Знову Чорновол, - докладає старший начальству і питає, що зі мною робити». Начальство наказує викидати геть і держохорона люб'язно підвозить мене на станцію метро.

По дорозі ми розмовляємо про політику і корупцію, а ще хлопці цікавляться, чому я розмальовую Київ гаслами «Юлі Волю», адже це важка робота. Я їх в свою чергу питаю, а чому з цими гаслами така боротьба, навіщо їх так нещадно замальовувати. «Це може призвести до ескалації конфлікту», - відповідає представник держохорони. Отже іншими словами руйнує байдужість і зневіру в суспільстві. «Саме тому я це і роблю, хлопці», - відповідаю я держохороні.

А ще я це роблю, бо це те маленьке, що я можу зробити для людини, що опинилася у в'язниці, бо є головним ворогом Януковича.

Коли Юля була при владі, я її критикувала. Тепер, коли вона у в'язниці, я її підтримую. Думаю, це шляхетніше, ніж навпаки.

Отже, ми так мило поговорили, але на душі було якось особливо гидко, як буває лише тоді, коли робиш помилку. Помилкою я вважала те, що рано вистрибнула на трасу.

Однак як згодом виявилося помилку зробила не я, а держохорона, яка мене відпустила, хоча мали повне право, як мінімум потримати мене трохи в райвідділі. Бо коли вони мене відпустили, я виспалася, а за тим пішла на Європейську площу і розбила люк в автомобілі незаконного прослуховування СБУ. В результаті опозиції дісталися дуже жирні архіви незаконного прослуховування.

Ось з тих пір я відчуваю, що ТАМ дуже хочуть виправити тут помилку.

До речі, Яценюк та Турчинов хотіли примусити мене виїхати за кордон. Однак я категорично відмовилася. Бо насправді вибору у мене немає. Адже, якщо я піду проти своїх принципів знищу себе сама..

Зрештою, я завжди щиро говорила, що готова йти до кінця. В країні багато хороших журналістів, проте не вистачає людей, які тримають публічне слово. Які не лише можуть сказати, я готовий пожертвувати собою заради країни, але і зробити це. Я вважаю, що саме в цьому причина зневіри та байдужості суспільства в попередні три роки.

Очі «Беркуту»

І останнє, щоб мені там не «шили», я не терорист. Навпаки, я - гуманіст.

Я вважаю, що кров можна проливати, але... тільки свою. Я була в місцях військових конфліктів, я бачила на власні очі, що таке війна.

Коли мені був 21 рік, мене занесло в Грозний. Я добре запам'ятала ту мить, коли одна-однісінька стояла серед руїн сутінкового Грозного, нашпигованого мінами, п'яним вояцтвом, смертю і страхом, і мені не було куди йти. Я тоді, як ніколи відчувала, яка в мене хороша, затишна, мирна Батьківщина, і як легко все це можна втратити.

Громадянську війну легко почати, але майже неможливо зупинити. Для мене моя країна понад усе, останнє, чого би я бажала, це перетворити її в гарячу точку.

Отож ми не маємо права на розгортання насилля, не можна починати війну з силовиками. Внутрішні війська і «Беркут» не наші вороги. Вони навпаки наша зброя в боротьбі з Януковичем. В них секрет нашої перемоги.

Адже чому нині процес затягнувся? Чому Янукович попри всі його бажання не застосовує силовий варіант? Тому що він боїться. Він не боїться взяти гріх на душу, він не боїться проливати кров, але він боїться, що його наказ залишиться без виконання. І це буде його кінець. Адже країна змінюється на очах, як і настрої серед силовиків. Країна вже навіть не така, яка була 30 листопада, коли "Беркут" бив студентів на Майдані...

Є такий фокус, коли збираєш гриби, обов'язково, як скліплюєш очі, вони ввижаються у всій своїй красі. Після штурмів Майдану 10-11 грудні дві доби поспіль, варто мені було почати куняти - перед очима виникала одна і та сама картинка - очі беркутівців в прорізях шоломів.

Це і не дивно, бо попередні дні я фактично тільки тим і займалася, що дивилася їм в очі, намагалася достукатися до свідомості і почуттів силовиків, які оточували наші форпости, які чекали команди на штурм. В основному дивилася в очі командирам. І було таке відчуття, що деяких я вже почала впізнавати по очах.

А ще я бачила в цих очах розуміння, коли говорила прості речі. Я їм казала: «Тут перед вами стоять люди, які готові померти за свою країну, ви також давали відповідну присягу, значить ми разом. Не захищайте «бабло» Януковича. Зрозумійте важливість моменту, все зараз залежить від вас. Вам навіть не треба нічого робити, просто не виконати наказ, не піти проти людей».

Силовики реагували по різному на ці слова, хтось відвертався, хтось намагався відгородитися стіною іронії, але в якийсь момент, я відчувала: ця стіна не витримує натиску вона вся в дірках. Я бачила розуміння в очах "Беркуту".

А ось агресія і ненависть проскакувала в них дуже рідко. Так само одиночними були звинувачення: типу «Сука», або «Скільки тобі заплатили?». А я питала: «А скільки ви би погодилися, щоб заплатили вашій дружині, щоб вона стояла на моєму місці». І я бачила, як плавиться стіна зомбування в очах «Беркуту», як скрізь неї пробивається живе розуміння.

І знов-таки під час штурму Майдану силовикам був даний наказ не застосовувати дубинки, не калічити, і я зауважила, що більшість з них ревно виконувало цей наказ. Їм справді, не хотілось шкодити людям, що охороняли Майдан.

Я це зауважила на своїй персоні. 25 листопада біля машини СБУ мені дісталося від силовиків, вони затято били мене, зокрема і по незахищеній голові. А 10-11 листопада я плуталася у "Беркута" під ногами, як тільки могла, вони тільки терпляче викидали мене геть, як ляльку.

Коли відбуваються штурми, я взагалі намагаюся бути в перших рядах. Я кидаюся силовикам під ноги. Моя концепція проста. Я психологічна зброя. Присутність жінки знижує градус агресії, знов таки важливо показувати силовикам, що вони воюють не проти маргиналів і радикалів, а проти жінок і матерів.

Знов-таки, я намагаюся стримати наші гарячі голови, якщо хлопці застосовують засоби, що можуть серйозно скалічити силовиків.

Лише один раз я вдарила з почуттям, і лише дуже шкодувала, що в моїй маленькій руці в цей час не було якогось важкого і тупого предмета.

Це відбулося, коли на Лютеранській лава "Беркуту" витіснила мене на узбіччі, де розслаблено і задоволено стояв моральний урод, заступник керівника Київського "Беркуту" вусань Кусюк. Є інформація, що він особисто відбирав з особового складу «Беркуту» перевірених звірів для розгону майдану 30 листопада.

Все, що я змогла, це підійти і вдарити його по печінці. Щоправда великої шкоди це йому не нанесло, він був у бронежилеті, але мене принаймні задовольнив відвертий страх в його очах. Він відреагував, як Янукович на яйце. Сподіваюся, ганьбу командира побачило кілька його підлеглих.

Шкода, що з кількох сотень людей, що борюкалися з простими беркутівцями, до нього більше ніхто не добрався. А варто було…

Отже, силовики - не наші вороги, це наш шанс до перемоги. І вони в принципі вже готові бути з нами. Проблема лише в їх командирах, та «смотрящих» над ними бандитами від Партії регіонів.

Я сама була була свідком, як вони працюють. 10 грудня. Барикада-форпост на Лютеранській. Ми оточені силовиками, які ось-ось підуть на штурм. І раптом я бачу, як до барикади під'їжджає кавалькада дорогих автомобілів, серед них Джип кубік з номером 6666, який весь вечір стояв під офісом Партії регіонів. Отже приїхали контролювати зачистку барикади на вулиці Лютеранській.

Нас спеціально провокують міситися з простими хлопцями з внутрішніх військ під наглядом цих стерв'ятників.

До речі, не виключено, що наказ на жорстокий розгін Майдану 30 листопада був даний саме для того, щоб прокласти лінію фронту між майданівцями і силовиками. Не виключено, що так само спеціально під Адміністрацією Президента 1 січня в першій шерензі стояли хлопчики з внутрішніх військ. Це було жертвопринесення, яким влада намагалася налаштувати «силовиків» проти Майдану. І пора виходити за межі цих правил гри нав'язаних владою. Міліція - не наш ворог. Навпаки, лише за підтримки силовиків ми маємо шанс усунути ворога Януковича та його «смотрящих». Так, наші силові структури хворі насиллям, продажністю та корупцією. Проте вони хворі, бо хворе все наше суспільство. Навіть якщо там концентруються найгірші, але вони плоть від плоті наші. Вони породження того суспільства, якому до Майдану слова: «Слава Україні! Героям Слава!» нічого не означали. Але ж тепер означають. Ми змінюємося на очах, вони також. Вся країна змінюється.

чорновол татьяна

Процес вже запущений і, сподіваюсь, його не зупинити.

Україна під Януковичем сама перетворюється на Україну без Януковича.

Його місце в цій країні вже звузилося до золотої клітки Міжгір'я, яку охороняють тисячі силовиків, яким Янукович вже не довіряє та яких боїться.

Нам майданівцям, політичним та аполітичним головне не протиставлятися, і ми дотиснемо. А не пересваримося лише тоді коли інтереси країни будуть до нас більшою цінністю, ніж людські та політичні амбіції, образи та вигоди.

чорновол татьяна

Що стосується мене, я не впливаю на глобальні процеси, я лише маленький солдат революції, втрата якого не буде мати жодного впливу на результат. А для мене особисто важливо лише бути корисною своїй країні. А в нинішніх умовах, я вважаю, що буду корисною, якщо відповідатиму за свої слова - не ховатимусь. Якщо демонструватиму на власному прикладі, що сміливі завжди мають щастя. Скрізь, в будь-яких умовах. Я перевірятиму.


Тетяна Чорновол для Цензор.НЕТ

VEhrdlVYQTVReXN3V1VSUmRtUkRLekJNVEZGMmRFTTNTVTVEYVRCTVJGSm5kRWROTUZrdlVYWmtRM2RNZVM5UmJYUkROREJNV0ZGemRFZENNRXczVVhOMFF6RXdXVWs5
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх