EN|RU|UK
  385  6

 ПРО МИСТЕЦТВО ВЧАСНО ПІТИ

Майдан як Майдан. Знову людний, засніжений і пафосний. Прапори, правда, інші. З юліним попсовим "сердечком" і не менш дивним гаслом "Так, Порошенко!". Краще б, звісно, без них. Але як у 2004-му – красиво і з почуттям міри, вже, напевне

Як і рік тому, дивлюсь, пританцьовуючи від емоцій і холоду, на сцену. Там Слава Вакарчук з державним прапором. І я гордий приналежністю до такої красивої і сучасної нації. Музиканта слухають, а без п’яти хвилин політика Віталія Кличка – ні. А виступи політиків взагалі накривали хвилі свисту вкупі з барабанним боєм (тут стоит отметить, что Вахтанг Кипиани находился близко возле корреспондента Цензор.НЕТ, который написал о том, кто глушил кого - "глушащая" машина с колонками быстро свернулась и уехала прямо перед выступлением пронсенной на руках охраны Тимошенко).

Ще вчора ми могли на заклик цих людей піти на штурм кучмівської адміністрації чи просто залишитись ще тиждень на граніті. А сьогодні вони видалися звичайними людьми, не зовсім щирими і дуже втомленими від політики. Таке враження, що виходити на Майдан для них є важкою й невдячною роботою.

Протягом року ми стали іншими. Вчимося, скажімо, пізнавати людей не по словах, хоча вони й солодкі як мед з президентської пасіки. Віримо тепер у свободу, а не у плани з її здобуття.

Політики – лише інструмент суспільства: затупився – викинули, купимо новий. Отже, Віктор Ющенко не назавжди. Лише на п’ять років. На один визначений Конституцією президентський термін. Бо, складається враження, що запитай запружену помаранчевим людом площу, вона навряд чи знову піде за ним. Народ скаже – "дякую тобі". А Вакарчук це ще й проспіває.

І ось, що подумалося. Лех Валенса зламав шию польському варіанту комунізму, але не знайшов у собі сил усвідомити власну унікальну історичну місію. І став одним із багатьох, коли пішов на вибори і спіймав облизня.

Тільки зараз, у рік 25-річчя "Солідарності", поляки великодушно повернули Валенсу до іконостасу національних героїв. Поруч із Міцкевичем і Пілсудським.

До речі, Михайло Сергійович Горбачов - найвидатніша постать ХХ століття - теж "впав у спокусу". Йому виявилося мало бути першим і останнім президентом СРСР. Він перестав бути легендою, коли пішов на чергові президентські вибори в єльцинській Росії. Ну, й, звісно, програв.

Вікторе Андрійовичу, ці історичні паралелі для вас. Особисто в руки.

Треба вміти піти. Як кажуть у театрі, краще на рік раніше, ніж на секунду пізніше.

І ще. Слухаючи виступи політиків на Майдані, чомусь подумалося – чорт забирай, наступний український президент знову буде на Ю. Юля? Гм, а може Юра...

    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
     
     
     
     
     
     вверх