EN|RU|UK
  384  22

 ПРО ПОЛЬЩУ, АРГЕНТИНУ ТА УКРАЇНСЬКИЙ ПАТРІОТИЗМ

Публікації останніх днів про ситуацію в посольському корпусі МЗС України підтвердили, що в Україні буде непросто запровадити правило, згідно з яким єдиним критерієм, що береться до уваги при призначеннях на дипломатичні посади є професійність. Вже сьогодн

Якщо рівень порядності здебільшого встановлюють лише компетентні органи, то з патріотизмом простіше. Бо хто сьогодні не патріот, серед претендентів на відповідні посади в держслужбі, не кажучи вже про тих, хто в ній залишився?
До слова, і серед відкликаних, проросійськи налаштованих послів з колишньої партійної номенклатури, були люди, які вважали себе патріотами, тому що сумлінно виконували вказівки офіційного Києва. Але це вже питання тієї зовнішньої політики, яку вела тодішня Банкова.
Слід сподіватися, що Борис Тарасюк ( з його досвідом дипломата) як один з чільних українських політиків знає, хто найбільше відповідав би посадам послів України в тій чи іншій країні. Люди, які повернулися до МЗС разом з ним, напевно є саме з розряду професіоналів. Тим часом публікації про появу в коридорах будівлі на Михайлівській “вчорашніх комсомольців” є нагадуванням про те, що “разом нас багато...”, і тому при вирішенні кадрових питань про це не слід забувати.
У цьому звязку є цікавою спроба привернути увагу громадськості до постаті посла України в Аргентині Олександра Никоненка. Поза сумнівом, нагадування про повязану з його іменем неприємну історію у Варшаві не є випадковістю. Це, як люблять висловлюватися дипломати, прямий мессидж: де і серед кого шукати резерви для заспокоєння кадрових апетитів “справжніх українських патріотів”.
Щодо професійності Никоненка та інших фігурантів публікацій – говорити зайве. Це карєрний дипломат. Тобто, не колишній секретар обкому партії і не кучмівський губернатор.
Тепер щодо патріотизму. Якщо він повинен виявлятися у прозахідній налаштованості дипломата, то Никоненко належав саме до тієї найбільш чисельної групи українських послів, які і за часів Кучми, попри усі несприятливі умови, працювали на євроінтеграційну складову зовнішньої політики України. Люди, обізнані у темі нафтопроводу Одеса-Броди, знають, що Єврокомісія вперше серйозно зацікавилася питанням продовження труби з західного кордону України до Плоцька та подальшого транспортування каспійської нафти в Центральну та Західну Європу значною мірою завдяки зусиллям Никоненка – тоді посла України в Польщі. На той час Польща сприймала українські пропозиції продовжити будівництво нафтопроводу по своїй території з відвертою нехіттю. Відомо, наприклад, що численні спроби попередників Никоненка переконати Варшаву у важливості використати цей маршрут з метою зменшення залежності як України, так і Польщі від російської нафти, закінчувалися безрезультатно. Головним аргументом польської сторони було те, що Варшава не має можливості фінансувати цей проект з державного бюджету, а тому звертатися слід не до влади, а до бізнесу.
Справа зрушилася з місця лише після того, як Никоненку вдалося використати свої контакти з представниками Європейського Союзу, з якими раніше він працював на Заході. Саме через них Никоненко зумів зацікавити проектом тодішнього комісара ЄС з питань енергетики пані де Паласіо. Після низки дипломатичних кроків у Брюсселі пройшли перші тристоронні переговори щодо підключення до реалізації проекту ЄАНТК Євросоюзу. Невдовзі Європейська комісія постановила виділити 2 млн. євро на докладне вивчення перспектив розвитку нафтопроводу Одеса-Броди. Як відомо, нещодавно Брюссель продовжив фінансування цієї теми, і на сьогодні це чи не єдина надія на те, що в недалекому майбутньому нафтогін все ж працюватиме за прямим призначенням, а не у реверсному режимі.
Те, що Никоненко-посол України в Польщі був уособленням дипломата з відверто прозахідними поглядами, можна проілюструвати на багатьох інших прикладах. Це і просування формули асиметричного візового режиму між Україною та Польщею через намагання переконати Київ не вводити візи для громадян Польщі після того, як Польща у звязку зі вступом до ЄС буде змушена ввести їх для наших громадян, і багато іншого.
Чому ж посол, який успішно вирішував для нашої держави питання диверсифікації джерел енергопостачання, який активно просував Україну в європейський простір був змушений покинути Польщу фактично під загрозою арешту у звязку з відкриттям проти нього кримінальної справи?
Історія дипломатії знає приклади, коли дипломати високого рангу потрапляли в ситуації, що змушували їх відбути з країни акредитації завчасно. Однак, здебільшого це робилося іншими методами, аніж ті, що були застосовані до Никоненка. Що ж насправді було причиною історії, яка трапилася з ним у Варшаві? Хто стояв за нею окрім тих, про кого згадувалося в офіційних повідомленнях польських властей? Думаю, що не польська сторона в особі президента Олександра Кваснєвського, який уже після хвилі бруду, вилитого на Посла України в пресі, нагородив Олександра Никоненка Командорським Хрестом „ За заслуги”. І вручали нагороду уже відкликаному тоді Послу в урочистій обстановці в Бельведерському палаці, запросивши Никоненка спеціально для цього в резиденцію польського президента.
Це питання не до польських журналістів, які висвітлювали перебіг цієї далеко непростої справи. Вони, вочевидь, змогли роздобути стільки інформації, скільки вважали за потрібне дати особи, котрі достеменно знали суть того, що трапилося.
Це питання до тих, хто сьогодні, домагаючись посад, робить спроби дискредитувати таких, як Никоненко з допомогою заготовленого компромату. І якщо це називається патріотизмом, то краще б нам побільше професіоналів.

Источник: Марія Титенич, член Спілки журналістів України, для Цензор.НЕТ
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
     
     
     
     
     
     вверх