EN|RU|UK
  370  1

 ПУТИН-2005: ТОТАЛИТАРНЫЙ ОТВЕТ НА ВЫЗОВЫ ДЕМОКРАТИИ

У известного философа ХХ столетия, киевлянина Валентина Асмуса есть статья, где утверждается: смысл какого-либо серьезного текста розкривается не раньше, чем при повторном чтении. Другими словами, если вы изучаете и анализируете что-то существенное, не сп

Розвинутий путінізм

Якщо дивитися на речі під філософським кутом зору нашого земляка, то від моменту виголошення послання президента Росії Путіна Федеральним зборам РФ минуло вже достатньо днів, щоб не обмежуватися в коментарях лише якимись єхидними репліками чи окремими зауваженнями, а пробувати глибше подивитися на деякі засадничі речі.

Адже йдеться про істотно змінену стратегію життєдіяльності сучасної Російської держави за умов, коли почала тріскатися і розпадатися смуга буферних режимів між нею та навколишнім світом, передусім – Об'єднаною Європою.

А чільне місце у цій смузі, як легко здогадатися, об'єктивно посідає Україна. Тому, видається, аналізувати ситуацію слід жорстко, без реверансів, називаючи речі своїми іменами, залишивши політичну коректність дипломатам.

А якщо згадаєш, що 8 травня президент Ющенко був у Москві, де підписав ряд угод з президентом Путіним, то потреба вдруге перечитати згадане послання стане просто-таки нагальною. Адже новітні українсько-російські угоди стануть для глави Російської держави одними із перших кроків у реалізації його оновлених стратегічних цілей.

Щоб зрозуміти, як розмовляти із сусідою, слід найперше знати, що він будує у себе – чи на присадибній ділянці, чи у своїй державі. Що ж будує в Росії Володимир Путін?

Якщо зробити обов'язкову поправку на органічну для чекіста "новомову" а-ля Орвел, коли слова про демократію, соціальний прогрес, права людини тощо означають зовсім не те, що у власне європейському вжитку, і вилущити з тексту зерна щирих тверджень, то перше, що впадає в око – теза про крах Радянського Союзу, який, мовляв, "був найбільшою геополітичною катастрофою століття".

Звернімо увагу: не прихід більшовиків чи нацистів до влади, не дві світові війни, не Голокост чи Голодомор, а саме розпад СРСР. Може, йдеться про популістське звернення до тих мільйонів росіян, котрі досі тяжко сумують за радянськими часами?

Видається, справа не тільки в цьому. Путін ставить перший знак-репер на пропонованому ним шляху у майбутнє: загибель десятків мільйонів людей – не надто велика катастрофа, створення тоталітарних режимів – дрібничка, а от руйнація тоталітарної імперії, яка весь час свого існування відверто претендувала на світове панування і не визнавала "абстрактних" гуманістичних цінностей і прав людини та нації, - це трагедія.

А що треба робити, щоб подолати наслідки того, що сам президент РФ і значна частина його співгромадян вважає катастрофою?

Спробуємо поміркувати. Відновлення радянського гімну, пошани до Сталіна та Дзержинського і встановлення "керованої демократії" тут, очевидно, замало.

Оптимальним у цьому сенсі виглядає відновлення СРСР під іншою назвою, мінімальним – відтворення нео-Союзу у межах РФ, звичайно, модернізувавши цей союз (у світлі вимог часу, власних настанов Путіна та геополітичних реалій), одночасно поширивши зону впливу на євразійський простір. Це припущення, очевидно, не буде надто сильним, якщо взяти до уваги наступні знаки-символи, які розставив президент Росії у своєму посланні.

Що стосується внутрішньої політики, то щиріше не скажеш: "Ціною розвитку демократичних процедур не можуть бути ані правопорядок, ані так важко досягнута стабільність, ані стійке дотримання взятого економічного курсу. У цьому бачу самостійний характер обраного нами демократичного шляху. І тому ми будемо рухатися вперед, враховуючи наші власні, внутрішні обставини. Але в обов'язковому порядку – спираючись на закон, на конституційні гарантії".

Німецький слід


Ці речення дають нам ключ до того, які саме зразки державного будівництва беруть за зразок Путін та його команда. За всього пієтету до Сталіна – зовсім не сталінські. Згадаймо, що тривалий час Путін працював у Східній Німеччині, що він вільно володіє німецькою мовою і відчуває очевидну пошану до "німецького духу" (власне, президент РФ міг би без гриму і "школи Станіславського" зіграти суто арійського персонажа у будь-якому телесеріалі).

Але "німецький дух", як відомо з історії, буває дуже різним. Отож можна погодитися з думкою, вже висловленою в російській пресі, що для Путіна зразком є Східна, прорадянська, а не Західна, демократична Німеччина 1960-1980-х років.

Досить високий рівень життя, суспільний порядок, позірна багатопартійність ("керована демократія"), соціалістична ринкова економіка, ефективні в пропагандистському сенсі ЗМІ, державна підтримка лояльної інтелігенції, спортсменів, молодіжних організацій, - все це активно перегукується з програмними положеннями всіх послань до парламенту і публічних виступів президента РФ.

Ще один істотний момент, на якому Володимир Путін не наголошує, але який не може не бути для нього близьким і рідним, – надзвичайно висока роль секретної служби ("Штазі") в житті Східної Німеччини, мабуть, навіть більша, ніж роль КҐБ в СРСР.

Іншими словами, йдеться про заможний неототалітаризм, в якому навіть дозволяється існування нечисленних дисидентів – допоки вони не становлять загрозу системі. От така "модернізація по-Путінськи" для сучасної Росії.

Проте розмова про "німецький вектор" у програмі дій президента Путіна буде неповною, якщо ми не звернемо увагу на те, звідки запозичили лідери Східної Німеччини свою, так би мовити, прагматику, незалежну від ідеологічної риторики, звідки вони взяли практичні стандарти вельми ефективної (для певних геополітичних обставин) організації суспільного життя.

І тоді нам доведеться від 1960-х перейти до 1930-х років. Саме тоді німецький робітник перестав боятися загрози безробіття і одержав найвищий у тодішній Європі рівень життя.

Саме тоді почала проводитися ефективна соціальна політика, а віртуозна пропаганда допомогла кожному стати гордим за свою країну. Саме тоді масова людина щиро обожнювала вождів, а "трудова арійська демократія" мала в очах загалу значно вищу репутацію, ніж "прогнила буржуазна". До речі, кожне стратегічне рішення тодішня влада країни виносила на всенародні референдуми, звані тоді плебісцитами.

Чим в історичній перспективі довелося за все це платити – добре відомо, але, схоже, комуністичні керівники Східної Німеччини щиро вважали, що наслідування "кращих зразків" минулого не матиме жодних негативних наслідків для їхнього режиму. Зауважмо, що ця теза присутня і в посланні Володимира Путіна.

Ясна річ, навряд чи підполковник КҐБ свідомо наслідує єфрейтора війська Другого райху, але істотні риси тодішньої державної конструкції через фактичне посередництво Піків-Гротеволів-Хонекерів він прямо бере для себе: порядок на вулицях, стабільність економічного курсу та політичного життя, опора на "ґрунт", на внутрішнє життя, без особливого озирання на європейську громадську думку, - але при тому все в рамках "законності".

До речі, критика Гітлером безладдя часів Ваймарської республіки у Німеччині майже дослівно збігається із критикою Путіним доби Єльцина: там і диктат кланів, там і політичний безлад, там і відмова від історичних традиції, там і служіння ЗМІ не інтересам нації, а тодішнім олігархам.

Про специфічну демократію, про мир, про соціальні гарантії, про "справжню свободу" ЗМІ, про високу роль інтелектуалів у 1930-х в Німеччині також говорилося чимало. Чи не єдина істотна відмінність стосується "підривної ролі світового єврейства". Але тепер вистачає розмов про "світовий тероризм" і про "торжество справжньої демократії" в Чечні, чи не так?

Ну, а слова: "Наше місце в сучасному світі, хочу це особливо підкреслити, буде визначатися лише тим, наскільки сильними й успішними ми будемо" цілком могли прозвучати не у сьогоднішній Москві, а у тодішньому Берліні. І першими цю силу й успішність тоді відчули на собі сусіди: Австрія, Чехія, Литва, Польща... Як вестиметься зараз Україні?

У всьому цьому контексті слова Путіна, скажімо, щодо свободи ЗМІ можуть ввести в оману тільки дуже наївну людину. Тим більше, що вони поєднані із пропозицією щодо створення структур громадського контролю за мас-медіа, щоб останні обов'язково відображали "найбільш актуальні потреби російського громадянського суспільства".

Згадаймо: в Росії вже певний час діють суди присяжних – начебто дуже демократичний інститут. Так от, у всіх справах, пов'язаних із проявами насильства щодо "чорних" та "осіб кавказької національності" присяжні, ці пересічні члени суспільства, виявлялися на боці расистів, ґвалтівників і вбивць.

І навпаки: якщо судили когось за звинуваченням у шпигунстві на користь Заходу, російські присяжні були на боці влади. Як і належить у будь-якій країні "керованої демократії".

Співвітчизники і фольксдойчі: дежа вю


Своєрідним дежа вю є й теза послання, що після розпаду СРСР "десятки мільйонів наших співгромадян та співвітчизників виявилися за межами російської території". Зверніть увагу: не "етнічних росіян", що було б правдою, а "співгромадян" та "співвітчизників", до яких можна у разі потреби зарахувати будь-кого, хто має необережність користатися у побуті російською мовою (це говорилося у попередніх посланнях Путіна); йдеться, по суті, про поняття, тотожне поняттю "фольксдойча", яке ставало свого часу аргументом у геополітичних ігрищах, хіба що останнє поняття було більш точно визначене.

Тут так само – при невизначеності у двосторонніх угодах статусу цієї категорії люду, Путін веде мову про "захист прав співвітчизників за кордоном". Отож Крим, Абхазія, Придністров'я, Донбас, Південна Осетія, Північний Казахстан... Де ще багато цих "співвітчизників"?

Проблема "співвітчизників" має, крім політичного, ще й політико-економічний вимір. Згадаймо слова Володимира Путіна про необхідність проведення в Росії податкової амністії, коли досить буде "задекларувати у спрощеному порядку капітали, накопичені у минулі роки, у минулий період", заплатити 13% податку і внести "відповідні суми на рахунки у російські банки".

Поєднаймо їх із іншою тезою: "Кожен легальний мігрант повинен мати можливість стати громадянином Росії," – й одержимо абсолютно чіткий сигнал, що певним капіталам і певним людям можна рушати з України до Росії – разом із своїми капіталами, не має значення, як ці капітали здобуті і як намагатиметься українська прокуратура поспілкуватися з цими персонами (згадаймо хоча б свіженьку ситуацію навколо екс-глави ДУСі Ігоря Бакая).

Є тут й інша грань, адже капітал – це не тільки гроші, а й уміння: "Ми зацікавлені в притоці кваліфікованих, легальних трудових ресурсів". Іншими словами, кільком мільйонам наших громадян-заробітчан, які, за Путіним, є "співвітчизниками" росіян, буде запропоноване російське громадянство в обмін на їхню працю на території РФ; а далі вони повертатимуться до сімей в Україну вже як російські громадяни.

Які політичні наслідки тут можливі – спрогнозувати важко, але зрозуміло, що для нас не буде нічого хорошого.

Натомість ті українські "круті" політбізнесмени, котрі сподіваються вхопити ласий шматок під час теперішнього перерозподілу великої власності у Росії, мають залишити свої надії.

Невже ж не ясно: "Нам пора чітко визначити ті сфери економіки, де інтереси зміцнення незалежності і безпеки Росії вимагають необхідності переважного контролю з боку національного, у тому числі державного капіталу. Маю на увазі деякі об'єкти інфраструктури, підприємства, які виконують оборонні замовлення, родовища корисних копалин, які мають стратегічне значення для майбутнього країни,.. а також інфраструктурні монополії. Слід розробити і закріпити на законодавчому рівні систему критеріїв, які визначають обмеження для іноземного капіталу з участі у таких сферах економіки".

Як такі обмеження поєднуються з повтореною вкотре вже президентом Путіним ідеєю щодо заходів, які "можуть дати нам єдиний економічний, гуманітарний, правовий простір" на пострадянських теренах? Дуже просто: "Безумовно і те, що цивілізаторська місія російської нації на євразійському континенті має бути продовжена".

Іншими словами, лояльний до влади російський капітал, дириговані Кремлем російські ЗМІ, російська культура (точніше, та її частина, для якої крах СРСР – "катастрофа") мають здійснювати "цивілізаторську" експансію на пострадянських просторах, а "співвітчизники", поки не стануть громадянами Росії, тобто не увіллються в лави "національного капіталу", будуть дуже обмежені в економічних правах на російській території.

Є у зверненні і своєрідна відповідь на кроки до Європи нової української влади: "Росія була, є і, звичайно, буде найбільшою європейською нацією". Мовляв, якщо у вас розташований географічний центр Європи, то рахуватимуться все одно з найбільшими.

Хоча це теж відверте дежа вю 1930-х: тодішні німецькі лідери говорили про свою націю те ж саме, і нарікали, що Версальський мир, який призвів до розпаду Другого райху і до того, що мільйони співвітчизників опинилися за межами Німеччини, є найбільшою геополітичною катастрофою.

І навіть теза "ми – вільна держава" у поєднанні з настановою, що ніхто не змусить Росію дотримуватися накинутих ззовні, тобто – загальноцивілізаційних норм суспільно-політичного життя, викликає в пам'яті слова зовсім іншого політика: "Ми – вільна нація, ніхто не примусить німців робити щось таке, чого вони самі не хочуть".

Ліки від чекізму


... "Мир – це війна. Свобода – це рабство. Незнання – це сила". Це Орвел, зразки "розшифровки" кодів тоталітарної "новомови". "Свобода – це усвідомлена необхідність". Це вже Енгельс. "Соціалістична демократія – це передусім дисципліна". Це шанований Путіним його попередник Андропов. Принципи такого тоталітарного мовлення доводиться ще раз згадувати, коли Путін у своєму посланні переходить до перемоги над нацизмом, яку він, звичайно ж, прагне поставити в ряд легітимізацій власного режиму:

"Спільна перемога дозволила відстояти принципи свободи, незалежності, рівності всіх людей і народів" (особливо, очевидно, тих, кого в ім'я перемоги рідне відомство російського президента депортувало до Сибіру?).

"Для нас очевидно, що Перемога була досягнута не тільки силою зброї, але і силою духу всіх народів, об'єднаних у той час у союзній державі. Їхньою згуртованістю проти нелюдського, геноциду і претензій однієї нації збиткуватися з інших" (наче те, що робилося від імені "великого російського народу" з кримськими татарами чи чеченцями не було геноцидом...).

"Солдатів Великої Вітчизняної по праву називають солдатами Свободи. Вони принесли світу визволення від людиноненависницької ідеології і тиранії". (Усьому світу! І США визволили, і Велику Британію, і Австралію? І невже ідеологія більшовизму була утіленням свободи й гуманізму?). Іншими словами, традиційна для всіх тоталітарних і неототалітарних лідерів спекуляція на солдатському героїзмі і людській крові.

Отож, якщо зробити загальний висновок, то маємо на загал тоталітарну відповідь президента РФ Володимира Путіна на виклики сучасної демократії, в тому числі й української. І ця відповідь (свідомо чи ні) має у своїй основі досвід далеко не найкращих режимів ХХ століття, в тому числі і досвід, який не є властиво російським, який запозичений у "імпортного" тоталітаризму.

При цьому в обмін на реальні політичні свободи і громадянські права люди одержують так само реальні соціальні гарантії та стабільність суспільного життя. Такими кроками подібний режим забезпечує свою життєздатність і, допоки не починаються зовнішні авантюри, він користується підтримкою більшості населення своєї країни.

Але зовнішньополітичні авантюри, особливо щодо країн, де живе чимала кількість "співвітчизників" – неодмінна риса такого режиму. Й обмежити його апетити здатна лише ефективна колективна система військово-політичної безпеки, і, головне, - ефективна внутрішня політика в країнах, які можуть потрапити у зону "цивілізаторських" марень кремлівського чекіста. Все інше – особиста справа самої Росії.
    Комментировать
    Сортировать:
    в виде дерева
    по дате
    по имени пользователя
    по рейтингу
     
     
     
     
     
     вверх