EN|RU|UK
 Форум Украины(636489)
  194  1
Тему создал: gos

ЗЛОЧИНИ????????????

КРИВАВА ВОЛИНЬ
Наступного року минає 65 літ Волинської трагедії. На превеликий жаль, мусимо констатувати, що у дослідженні її після відзначення на президентському рівні у селищі Павлівці з ініціативи поляків 60-ої річниці, ми не просунулися й на крок.

Очевидно, поляки знову бравуватимуть п’ятизначними цифрами своїх жертв, а ми лише розводитимемо руками, не маючи що їм протиставити. Лише краєзнавець-ентузіаст з Володимира-Волинського Ярослав Царук порахував українські жертви у своєму районі. Вони склали 1233 особи. А це приблизно двадцять п’ята-тридцята частина виконаної роботи, на яку у нашої держави немає грошей. Бачачи такий невтішний стан справ з вивченням українсько-польського протистояння на Волині, за дослідження узявся і наш оглядач Іван Ольховський. Зібрані матеріали він підготував до друку в книзі «Кривава Волинь», вступну частину якої у скороченому варіанті ми пропонуємо вашій увазі.
Коли я почув, що польські дослідники трагічних подій на Волині у роки минулої війни Владислав і Єва Семашки (до речі, земляки із села Свійчова Володимир-Волинського району) описали те, що творилося в цей час чи не в кожному селі на моїй батьківщині, у мене виникло нестримне бажання прочитати, а що ж там вони написали про мій рідний Вижгів. Бо ж з дитинства у моїй пам’яті живе розповідь нині вже покійної бабусі Ганни про підступний напад на село 22 грудня 1943 року поляків у формі вояків Української Повстанської Армії, закатованого священика Миколу Покровського, зарубаних мого прадіда Івана Міщука, тітку Олександру разом з чоловіком Іваном Зінчуком та трирічною дочкою Галею. Переді мною постійно стоять розкидані по вижгівських хуторах могили спалених родичів-сусідів Савчуків: восьмимісячного Володі, п’ятирічного Сергійка, восьмирічного Антона з його мамою Харитиною, розстріляного сліпого Павла Зінчука.
Мій колега-журналіст із Луцька Андрій Бондарчук десь дістав книгу Семашків, скопіював і надіслав мені кілька сторінок з розповідями про Вижгів і найближчі до нього села. Я вхопився за них, читаю і очам своїм не вірю: «У серпні 1943 року... у лісах коло Вижгова збиралися упівські боївки, а в самому селі розташовувалась сильна пляцувка УПА(!?)... 22 грудня 1943 року польський відділ, сформований з частини партизанського відділу АК поручника Казиміра Філіповича «Корда» і партизанського відділу АК підпоручника Станіслава Вітамборського «Малого», які розташовувались на околицях Римачів (Бережецька гміна Любомльського повіту), здійснив напад на боївку УПА, що перебувала у Вижгові. Однак виявилося, що у селі боївки не було(!!!?), а був лише постерунок(!?), який зліквідовано, застрелено 4 упівців(!?) і попа Покровського».
Я перебираю у голові загиблих односельчан, прикидаю, кого могли поляки зарахувати до упівців. Але на пам”ять усе спадають імена жінок, дітей... «Хіба старих дідів Йосипа Савчука, Левка Шишелу, Зіновія Ольховського-Савчука? Але ж усіх їх повбивали на власних подвір’ях! Ага, ще ж у Вижгові переховувалися біженці... Під повстанця підходить Карп’юк Дмитро з Бовтунів. Тільки у нього замість зброї на руках були діти! І його не розстріляли, як пишуть Семашки, а закололи штиком разом з дружиною Євою, дочкою Лєною та одномісячним сином Миколкою, якого нападники настромили на кілок. То, певне, випадкова помилка вкралась у дослідження поляків»,- подумав я і вирішив прочитати інформацію про сусідні села. І ось що вичитав: «7 вересня 1943 року партизанський відділ АК поручника Казиміра Філіповича «Корда» розбив угруповання упівців під Висоцьком... Село як база УПА, що загрожувала людям, які зібрались у Римачах та Ягодині (Бережецька гміна) було спалено... Кількість полеглих у бою українців невідома». З польського боку не було жертв. Цікавий бій!
У статті про село Радехів Семашки розповідають, як там упівська боївка розстріляла із засідки трьох розвідників з батальйону поручника Міхала Фіалки «Сокола» 27-ої Волинської дивізії піхоти АК. Четвертий поранений розвідник втік з місця пригоди і про все розповів своєму командувачу. Після цього на Радехів вирушила польська каральна експедиція, «у результаті якої трупи було відвойовано, а село знищено(!?)».Культурно і красиво, без жодної жертви!
Чомусь у своїй книзі Семашки жодним словом не обмовились про українське село Чмикос, де кілька тижнів квартирував батальйон Міхала Фіалки і звідки поляки вчинили збройний напад на Радехів. Зате вони до найдрібніших подробиць (із переліком усіх жертв) розповідають про чи не вдвічі меншу од Чмикоса однойменну польську колонію, яку 29 серпня 1943 року так само, як і Радехів, було знищено, але вже упівцями. Коли ж я прочитав усю книгу Семашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939 -1945», то зрозумів -- не для встановлення історичної правди написана вона, а для того, щоб виставити нас -- українців -- перед усім світом злочинцями, влаштувати міжнародний суд і зажадати від нашої держави відповідних компенсацій!
Завдання, як бачимо, не з простих. Але щоб полегшити його виконання, поляки пішли на деякі хитрощі. По-перше, розуміючи, що розгляд українсько-польського конфлікту в історичному аспекті, з’ясування причин його виникнення, заведе їх у тупик, поляки все це обминули. Зрештою, вони навіть сам термін «українсько-польський конфлікт» вирішили заперечити. Мовляв, не було такого! Не було причин для його виникнення! Поляки та українці до 1939 року жили добре. «Прикладом доброго співжиття, на їхню думку, було укладення польсько-українських шлюбів..., виступ у ролі хрещених батьків, дружків і дружок на весіллях... В школах (Семашки соромляться сказати «польських» -- І. О.), до яких ходили діти різних національностей, де вчителями були (Семашки знову забувають сказати слово «переважно» -- І.О. ) поляки, ( і зрідка -- І.О.)українці, євреї, ставлення до всіх учнів було однаковим (якщо не брати до уваги фактів, які заперечують це твердження -- І.О.)». Справді, українці жили з поляками добре, доки задовольнялися польською початковою освітою, доки не порушували питання про здобуття навіть середньої спеціальної освіти, доки не заїкались про відкриття української школи чи ще якогось українського культурного закладу, доки не претендували ні на які державні посади, а закопували свій талант у землю чи гній. Як тільки українці починали ставитии вищезазначені питання, то добре співжиття у них з поляками припинялося. Але про це польські дослідники волинських подій воліють не згадувати. Чому? Бо, бачте, від цього може розсипатись уся схема побудови їхніх звинувачень на адресу українців.
По-друге, поляки відкинули розгляд українсько-польського конфлікту на Волині у тісному взаємозв’язку з подіями на інших землях, зокрема на Холмщині, де також поруч проживали українці і поляки. Для чого? Бо тут, бачте, поляки першими почали знищувати передових українських діячів, які під час німецької окупації активно взялись за національно-культурне відродження. Розповідь про події на Холмщині завадила б покласти усю відповідальність за розв’язання братовбивчої війни на українців.
По-третє, щоб вибити з-під ніг українців ще один важливий аргумент, який дає їм право на національно-визвольну боротьбу проти окупантів і якоюсь мірою виправдовує їхні дії у цій боротьбі, поляки вирішили не згадувати про етнічну належність Волині.
По-четверте, аби не збляк «геноцид» поляків на Волині, польські дослідники знехтували у своїй праці свідченнями українців, документами українських архівів, у яких мова йде про жорстокі криваві напади вояків Армії Крайової на українські села. Але це не заважає професорові Шавловському стверджувати: «Праця (Семашків -- І.О.) остаточна у сенсі повного, глибокого і об’єктивного дослідження теми». У такому випадку люди кажуть: «Боже, вбережи од таких об’єктивних дослідників і таких їхніх поціновувачів”.
Таким чином, відкинувши наукові принципи дослідження (всебічний розгляд події, явища в історичному причинно-наслідковому аспекті та у взаємозв’язку з іншими подіями, явищами), поляки повністю розв’язали собі руки для створення на окремих фактах узагальненого образу українського повстанця-сокирника-різуна, у якого за душею нема нічого людського, окрім лютої ненависті до представників інших національностей. Для переконливості вони почали висмикувати усе, що можна і не можна, з української історії, фольклору, літератури. Так, професор Ришард Шавловський у передмові до книги Семашків узявся висновувати жорстокість вояків УПА «з гайдамацьких традицій, які сягають ХУІІ і ХУІІІ століть (повстання Хмельницького і Коліївщини), коли жертв рубали сокирами, вкидали поранених у колодязі, перерізували пилками, тягали конем...» Але професор чомусь впритул не бачить, що з часів Хмельниччини і Коліївщини бере початок і польська традиція, яку взяли на озброєння вояки АК, «культурно» розправлятися з непокірними.Ось як її описує в «Історії України-Русі» Микола Аркас: «Його (Гонту-І.О.) присуджено ось на яку люту кару: перших десять день кат повинен був вирізувати щодня з його спини пасмо шкури, на одинадцятий день одрубати обидві ноги, на дванадцятий -- одрубати голову і шматки його тіла прибити до шибениць по чотирнадцяти містах України. Браницький зменшив цю кару і звелів стяти голову Гонті вже на дев’ятий день, а все інше до чого присуджено, робити вже на трупі. До того йому порізано було язика, бо боялися, щоб він чогось не виявив». Семашки, правда, передають цю традицію такими сором”язливими словами: «Вояки 27-ої Волинської дивізії піхоти АК (всього-на-всього -- І.О.) знищили українське село...», «Партизанський відділ АК (всього-на-всього -- І.О.)спалив село, і воно перестало існувати як база УПА». Не хоче чути професор Шавловський і основної думки Шевченкових «Гайдамаків»: «Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами.Не хай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться од моря й до моря -- слав’янська земля».
Щоб вразити весь світ «українським варварством», польські дослідники акцентують увагу на тому, що під час українсько-польського конфлікту навіть доходило до того, що українські людовбивці «змушували українського чоловіка чи навіть українську жінку власноручно вбити польського члена подружньої пари. Таке варварство у подібних ситуаціях ніколи не траплялося серед змішаних подружніх пар (наприклад польсько-російських) у совєтів або серед німецько-єврейських у Німеччині».
Очевидно, для поляків зразком подружньої вірності є загальновідомі факти отруєння Адольфом Гітлером своєї дружини Єви Браун, розкошування у Кремлі таких совєтських діячів, як Михайло Калінін, В’ячеслав Молотов, у той час, коли їхні кохані дружини в концтаборах валили ліс у сибірській тайзі.
Зрештою, я перевірив усі факти розправи українців над своїми польськими дружинами чи співмешканками, які, згідно із Семашками, нібито мали місце у селах Мосир, Савоші, Рівне та Сокіл Любомльського району. Жоден з них не підтвердили очевидці цих подій. Навпаки, під час розслідування цих фактів я почув розповіді про злочини поляків проти своїх українських родичів. Так, у селі Полум’яному Володимир-Волинського району люди розповіли про чоловіка-поляка Софії Шевчук Вітуля із села Видранки цього ж району, який зарубав свого тестя Власа і його дружину Марію Ющук із села Штуня Любомльського району, лишивши сиротою їхнього десятирічного сина Анатолія.
Ще одну трагічну історію мені розповіли у селі Бережцях Любомльського району. Там, на хуторі Мутвиця, один поляк залицявся до дівчини Марії Капелян. Але та усе відмовляла йому. Під час збройного нападу поляків на родину Капелянів восени 1943 року залицяльник власноручно розстріляв свою кохану, що стояла на колінах і молилась перед образами. Свідком цієї картини була мати Марії, росіянка Наташа, яка дивом лишилася живою і про все розповіла односельцям.
Аби зробити більшою цифру польських жертв на Волині, а відтак і більший рахунок виставити Україні, польські дослідники вдалися навіть до відвертих фальсифікацій. Так, розповідаючи про злочини у невстановлених місцях(!?) Любомльського повіту, Семашки зазначають: «У вересні 1939 року після приходу Червоної Армії, місцеві українці, зорганізовані у банди, протягом трьох днів розправлялися з поляками у гміні Пулемець, мордували і різали відступаючих солдатів Війська Польського, офіцерів, підофіцерів, військових осадників, поліцаїв, урядників. Загалом там загинуло 300-400 осіб. Вздовж шосе Влодава-Піща лежали трупи замордованих поляків». Щоб стала зрозумілою висловлена тут фальш польських дослідників, варто подати хроніку подій з конкретними назвами польських військових з’єднань, які тут діяли, складену істориком Андрієм Руккасом. «Наступного дня (25 вересня -- І.О.) дивізія «Кобрин» підійшла до містечка Шацьк Любомльського повіту. На той момент влада тут належала революційному комітету, котрий був створений 18 вересня за ініціативи місцевих комуністів. Ревком мав власний збройний загін, жертвами якого, зокрема стали начальник шацького надлісництва та лісничий із села Світязь (разом із дружиною і дочкою).
Захопивши зненацька місцевих повстанців, кавалерійський ескадрон дивізії «Кобрин» швидко вибив їх із населеного пункту. Під час короткого бою загинули кілька партизанів...
Впродовж 25 вересня в районі Шацька зібралися розрізнені з’єднання оперативної групи «Полісся», які до цього часу рухалися окремо одне від одного. Наступного дня війська генерала Ф.Клеєберга форсували Західний Буг в районі Влодави, залишивши територію Волинського воєводства.
Слідом за військами генерала Ф.Клеєберга (на відстані дво-триденних переходів) поліськими лісами з-під самого радянського кордону відходили на захід близько 6 тисяч вояків, в основному з Корпусу Охорони Прикордоння (КОП), під командуванням генерала В.Орліка-Рюккеманна...
У подальшому війська генерала В.Орліка-Рюккеманна вийшли до містечка Шацьк (28 вересня), де розбили радянський танковий батальйон(!?).Форсувавши Буг, вони продовжили марш у західному напрямку, але 1 жовтня біля села Витичне, знову зіткнувшись з радянськими частинами, були розсіяні». Озброївшись такими даними, тепер можна зовсім по-ішому прочитати інформацію Семашків: «У вересні 1939 року, не після, а перед приходом Червоної Армії протягом трьох днів (з 25 по 28 число), не місцеві українці, зорганізовані у банди, розправлялися з поляками у гміні Пулемець, мордували і різали відступаючих солдатів Війська Польського, а саме Військо Польське (багатотисячна оперативна група «Полісся» генерала Ф.Клеєберга та шеститисячне військо генерала В.Орліка-Рюккеманна) господарювало тут і диктувало свої умови». Зрозуміло, що ніякі банди нічого йому зробити не могли. Тільки 28 вересня після кровопролитного нічного бою під Шацьком військ генерала В.Орліка-Рюккеманна з Червоною Армією, у якому з обох боків загинуло по кілька сотень вояків, коли основні сили поляків відступили за Буг, червоноармійці узялися розправлятися з пораненими та захопленими у полон жовнірами. 28 з них розстріляли біля села Піща. Донедавна там існувала могила. Вбитих у бою поляків похоронили у двох великих братських могилах у Шацьку. Вони існують донині. А от де похоронені «300-400 замордованих українцями солдатів Війська Польського, офіцерів, підофіцерів, військових осадників, поліцаїв та урядників, трупи яких лежали вздовж шосе Влодава-Піща», не знають ні українські селяни-очевидці цих подій, ні польські дослідники їх -- Семашки. Бо цей факт висмоктано з пальця.
Однак, незважаючи на названі хиби, дослідження поляків користується великою популярністю у Польщі. Воно побачило світ завдяки підтримки канцелярії президента, бюро національної безпеки, міністерства культури Речіпосполитої Польської, громадських організацій. Книга відзначена кількома преміями. Очевидно, і в цьому питанні наші західні сусіди керуються принципом «рації стану», який дозволяє нехтувати Мораллю, Істиною заради державної вигоди.
Але дивує інше: деякі українські дослідники волинських подій сприймають за чисту монету подібні розвідки польських істориків, посилаються на їхні неправдиві твердження, чим спотворюють перебіг українсько-польського конфлікту, вводять український загал в оману. Так, Ігор Ільюшин без коментарів з праці в працю переносить хроніку нападів польських збройних загонів на українські села. А Володимир Сергійчук уже цитує ту хроніку, подану в книгах свого колеги, як доконаний науковий факт. Показовим є у ній таке повідомлення: «29 лютого (1944 р.-І.О.) -- напад загону «Корда» (К.Філіпович) на базу УПА в с.Пшекурка Любомльського повіту та її знищення. З польського боку загинула 1 особа і 2 було поранено. З українського - 5 осіб загинуло і 1 був поранений».
Знавця польської літератури з цього питання чомусь не насторожив коментар Владислава і Єви Семашків у книзі «Геноцид, здійснений українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939-1945» до статті «Село Перекірка», де вони зазначають: «Згідно з Іваном Кічиєм у Пшекурці (Перекірці -- у його написанні) загинуло 38 осіб, але він не згадує, що це були упівці». Добросовісний дослідник за кілька років, які минули після виходу книги Семашків, на яку, до речі, він посилається у своїй книзі «Волинська трагедія 1943-1944рр.», міг би з’ясувати справжні обставини цього нападу. Для цього не треба їхати за кордон у Варшаву чи Лондон, копирсатися в київських чи волинських архівах, а варто побувати на місці події, у селі Боровому Любомльського району, куди переселили перекірців, зустрітися з очевидцями нападу (слава Богу, вони ще живі). І люди розкажуть, що ніякої бази УПА в українському селі Перекірка не було. Тут з 28 на 29 лютого 1944 року ночував лише рій повстанців, який на деякий час кулеметним вогнем зупинив польських нападників і дав можливість більшості мешканців утекти до лісу. Справді в цій сутичці було вбито одного польського вояка та кількох поранено. Поранень зазнав і повстанський кулеметник, офіцер Червоної Армії, втікач з німецького полону Микола. А 38 жертв нападу загону «Корда» (Казиміра Філіповича, який, до речі, перед війною тут учителював) склали беззахисні старики, жінки і діти. Серед них: родина Андрія Ковальчука (батько, мати, тітка, спалена в хаті дружина з трирічною дочкою та п’ятнадцятирічний син), заколений штиками дев’яносторічний Леонтій Романюк, спалена в хаті з трирічним сином Анастасія Романюк, розстріляні п’ятнадцятирічні Володимир Охманюк з Полап та Павленко Андрій з Гущі, Анна Гайко з дочкою та трирічним сином, Мужилко Дарія з дворічним сином з Рівного та інші. Ось кого зарахували до упівців польські дослідники, а Ігор Ільюшин сприйняв це за чисту монету і дивується «разючій невідповідності в кількості українських і польських жертв жертв», бачте, «за польськими підрахунками, внаслідок українсько-польської ворожнечі з польського боку на Волині тільки впродовж 1943р. загинуло щонайменше 35 тис. осіб, з яких близько 18 тис. із встановленими прізвищами ( на думку польської сторони, це виключно жертви ОУН і УПА), а з українського -- до1-2-х тисяч. Щодо українських підрахунків, то таких в Україні ніхто централізовано не проводив» -- -скрушно констатує він.
Українсько-польське протистояння у Любомльському та Шацькому районах Волині мало свої особливості. Хоча сюди долітали відомості про напади поляків на українців Холмщини, про криваві побоїща на Ковельщині, Володимирщині; хоча тут перед німцями вислуговувалися поляки: начальник дисциплінарного табору Метельський, керівники штатс-гутів у Машові Войцеховський, у Городньому -- Кнапінський, лісники Радомський (Штунь), Ленкау (Почапи), Кракевич і Штилько (Світязь), Стоколяс (Пехи) та Белінський (Гуща); хоча на колонії Острови у засідці поляки вбили двох українських хлопців Івана Головенка та Миколу Біднюка з хутора Бабаців, які ходили до польських дівчат на вечірки; хоча у селі Рівному прислужниця островецького костьолу розповідала про підготовку поляків до нападів на українські села, -- місцеві українські воєнізовані формування не готові були до антипольських акцій. По-перше, вони були невеликими (саме на території Любомльського повіту діяла лише третя сотня з куреня «Лисого» (Івана Климчака), яку сформував на хуторі Кургани біля Радехова виходець з Львівщини Іван Зарічнюк-«Ворон»). По-друге, до кінця серпня 1943 року сам курінь зазнав чималих втрат у боях з німцями та червоними партизанами.
Як відомо, тільки-но «Лисий», обдуривши німців, вивів у ліс і прилучив до повстанців 186 курсантів зі школи поліції селища Матієва (нині Луків Турійського району), як одразу на дизертирів було послано каральний загін, який налічував біля 500 гітлерівців. Неподалік від села Стара Гута (Ковельського повіту) на Великдень 1943 року відбувся запеклий бій. Упівці підпустили карателів на невелику віддаль і раптово відкрили шквальний вогонь. За розповідями старогутян, у бою відзначився молодий повстанський кулеметник Костянтин Ясинський, який скосив не один десяток гітлерівців, але й сам поліг у бою. Всього німці втратили тут 120 вояків. Вбитих вони після бою вивозили вантажними автомобілями. Зрозуміло, що втрат зазнали і упівці. І досі оплакує свого брата Кузьму, який поліг у тому бою Анастасія Пархомук із села Запілля, яке дало Українській Повстанській Армії 35 вояків. До речі, саме біля Старої Гути був штаб сотні УПА, якою командував запільчанин Петро Хавхун «Байда».
У липні, після християнського свята Петра і Павла, рій упівців влаштував засідку на німецьку автоколону на трасі Любомль-Шацьк біля села Власюки. Влучним кулеметним вогнем вони знищили кілька легкових і вантажних автомобілів, 41 окупанта. Оговтавшись від несподіванки, гітлерівці зосередили вогонь по кулеметній залозі. Загинули троє повстанців. Решта упівців (з двома пораненими побратимами) відступила до села Перешпи (нині -- Заозерне).
Дошкульного удару зазнало керівництво ОУН Любомльського району у серпні 1943 року. Біля села Радехова червоні партизани захопили у полон і закатували, як зазначено у списку «разоблаченных и растреляных предателей Родины», що надійшов до Українського штабу партизанського руху 21 липня 1944 року, «военного руководителя националистов по Любомльскому району Бинюка Ивана Дмитриевича», «районного руководителя националистов Мулявку Ивана Сильвестровича», «националиста Абрамовича Николая Романовича», «разведчика националистов Семена Ивана Остаповича» та інших. Але найбільших втрат повстанці зазнали у боях і сутичках з червоними партизанами біля Нудиж та Головного. Як повідомляється у розвідданих командира третього батальйону розвідки партизанського з’єднання М.Новикова станом на 10 серпня та 10 вересня 1943 року, 10.08.1943р. у селі Нудиже місцеві націоналісти влаштували поблизу кладовища засідку на червону диверсійну групу. Потрапляли у засідки та піддавались обстрілу червоні диверсійні групи і біля Головного та Скрипиць. А, згідно з розповідями жителів села Заболоття, тут, поруч із Нудижем, упівці три рази вступали у бої з червоними партизанами, які базувались у селі Явірник. Десятки полеглих були з обох сторін.
До кінця серпня 1943 року активні бойові дії упівців на Любомльщині припинились. Повстанці змінювали дислокацію, заліковували рани, під час багатолюдних похоронів полеглих у боях агітували молодь вступати в ряди УПА. Останннє давалось не просто. Бо серед населення переважали пацифістські настрої. До повстанських командирів часто звертались старі батьки з проханням відпустити синів допомогти зібрати вирощений врожай. Тому наказ вищого керівництва атакувати поляків для куреня «Лисого» був несподіваним. Аби його виконати, командири пішли на хитрощі: чотовим, ройовим, станичним, старостам сіл вони наказали збирати чоловіків з сокирами, лопатами нібито для розбору залізничних колій. На збори до сіл Полапи та Сокіл було мобілізовано чоловіків і з сусіднього Ковельського повіту. Коли на збірці на хуторі Ликошина, повідомили справжню мету акції (знищення колонії Чмикос), дехто із селян почав обурюватися Тоді їм пригрозили розстрілом. А біля самої колонії за невиконання наказу вбити польського пастуха навіть було розстріляно чоловіка із села Заглинок. 29 серпня 1943 року в обідню пору колонію було оточено. Озброєні чоловіки заходили у хати, запитували, хто з присутніх поляк, і, починаючи з господаря, виводили мешканців на вулицю, де вбивали їх ударом обуха по голові. Втікачів розстрілювали з вогнепальної зброї. Дехто із мобілізованих селян, побачивши жахливу картину, втрачав самовладання, дехто спромігся втекти з акції. Загалом, як зазначають Семашки, загинуло у колонії Чмикос 152-154 особи, в тому числі жінки, діти, старики і учасники підпілля. Врятуватись вдалося приблизно шістдесяти особам. Це, переважно, ті поляки, які їздили у цей день до Любомля у костел на службу Божу.
Вночі з 29 на 30 серпня напади було вчинено на польські села Кути та Янківці. У Кутах, згідно із Семашками, загинуло 209- 210 осіб, у Янківцях -- 86-87 осіб. Решта мешканців врятувались втечею у польські села Ягодин і Римачі, що розташовувались поблизу залізниці, яку охороняли німці. Вранці 30 серпня упівці з сотні «Байди» (Петра Хавхуна) разом із мобілізованими селянами оточили польські села Островки та Волю Островецьку. Тут загинуло, згідно із Семашками, відповідно 476 і 572 особи. Серед польських жертв у цих селах також були жінки, діти, старики, члени підпільних пляцувок, які не зорганізували ніякого опору. Станіславові Музиці вдалось вислизнути з оточення в Островках, добратися до польської пляцувки у Новому Ягодині і попросити допомоги. Але її не було надано. На зворотному шляху Станіслав Музика загинув. Після кривавої розправи над населенням цих польських сіл частину їхнього майна, продуктів забрали повстанці для поповнення запасів на своїх базах, частину майна в Островках разом із пораненими людьми вивезли на автомобілях німці. До спалення будівель у Волі Островецькій та Островках приходили сюди за добром і українські селяни з довколишніх сіл. Але ці походи для декого з них закінчились трагічно. Поляки влаштовували тут на тих, хто хотів поживитися чужим майном, засідки.
У села, де проживали лише окремі родини поляків, на знищення їх було розіслано невеликі повстанські групи. Відчувши небезпеку, заможніші поляки залишили свої помешкання і виїхали за Буг. Усі або майже всі поляки виїхали з прибузьких сіл: Пулемця, Вільки Угруської, Вишнівки (Опалина), Рівного, Вовчого Перевозу, Висоцька, а також з Мосирської Гряди, Землиці, Вижгова, Піщі, Пульма, частково -- з Мосира. Із Замлиння польські мешканці перебрались до Римачів, зі Штуня -- до Любомля. У Землиці, Рівному та деяких інших селах місцеві українці попередили поляків про напади. Тут загинули ті поляки, що залишилися (переважно старики та немічні) або повернулися за своїми пожитками. У Перекірці, Соколі, Рівному, Владинополі (нині -- Ладинь) українці надавали полякам, що постраждали, тимчасовий притулок, їжу, одежу.
30 серпня 1943 року антипольська акція на Любомльщині завершилась, якщо не враховувати напад на деякі польські родини у селі Бірки на початку 1944 року. Всього у ній загинуло у 1943-1944 роках 1829 поляків (в тому числі вісім аківців, які полягли у боях з упівцями) у Любомльському та 59 -- у Шацькому районах. Ці жертви відомі за прізвищами.
Від вересня 1943 року бере відлік польська агресія. У Римачах та Ягодині, де скупчилось після упівських нападів польське населення, комендант округу АК Любомль Казимір Філіпович «Корд», який до війни учителював у Бірках, Перекірці та Новому Ягодині, сформував два партизанських взводи загальною кількість понад 80 осіб (першим командував Міхал Струсь «Поціск», другим -- Кароль Дичко «Піка») і вже 2 вересня 1943 року вчинив збройні напади нібито на відділи УПА в Лисняках та Красноволі. Насправді, ніяких відділів УПА там не було. (Як це дивно, повстанські сотні з куреня «Лисого» після антипольських акцій відійшли у місця свого постійного розташування, залишивши без захисту навколишні українські села. Лише у Запіллі, Гущі, Перекірці, Штуні, Коцурах після перших польських нападів місцеві жителі організували невеличкі відділи самооборони. На озброєнні окремих з них було по кілька гвинтівок хіба що для подачі сигналу тривоги). Під час нападу поляки вбили п”ятеро беззбройних жителів Лисняків, паграбували і спалили майже всі садиби. На хуторі Близниці, що належав до села Запілля, вони розстріляли дванадцятирічного сина та спалили в хаті дружину і п’ятнадцятирічну дочку віруючого Григорія Лукашука. Після цього бандитський напад було вчинено на село Рівне. Поляки масакрували чоловіків, які працювали у полі, забирали коні, підводи, палили будинки. Під час одного з нападів на Рівне вони пустили з вогнем місцеву Свято-Миколаївську церкву.
Восьмого вересня загін Казиміра Філіповича «Корда» грабував і палив село Висоцьк. Під час цього розбою загинуло одинадцять мешканців. Почувши постріли, вояки упівської сотні Івана Зарічнюка «Ворона», які щойно прибули для розквартирування у село Бовтуни, вирішили оточити нападників у Висоцьку. Однак спонтанна акція в густому тумані була невдалою. Сам сотник з двома молодими необстрілянимии вояками наштовхнувся на передову заставу поляків. Усі троє були поранені і добиті багнетами. Решта бійців сотні, втративши командира, припинила акцію. Поляки ж підбадьорені таким успіхом повністю спалюють невеличке село Бовтуни, замлинські хутори, грабують худобу і вбивають мешканців. Всього під час кількох наскоків на Замлиння поляки вбили девятеро його мешканців.
10 вересня 1943 року командиром третьої сотні куреня «Лисого» замість вбитого поляками Івана Зарічнюка «Ворона» призначено чотового Миколу Яценюка «Чумака» родом із Запілля. Після цього він переніс штаб сотні у село Гороховище, що розташоване на північ від залізничної колії Любомль-Ягодин. Українські села, які належали до тодішнього Любомльського та південної частини Головненського районів залишилась беззахисними. Водночас до польського анклаву у Римачах приходить на допомогу з Ковельщини партизанський загін АК поручника Владислава Чермінського «Яструба». 12 жовтня він разом із загоном Казиміра Філіповича атакує українські села Полапи та Сокіл. У першому вони вбивають, спалюють, сколюють багнетами 39 мешканців відомих за прізвищами (серед них є діти, жінки, старики), у другому -- шестеро стариків. Майже всі хати пущено з вогнем. В Полапах нападники підпалили Свято-Успенську церкву.
Слід сказати, що комендант оонівського запілля у Любомльському районі Іван Покровський «Донський» звертався ло вищого свого керівництва по військову допомогу, для оборони від поляків. Однак вище керівництво ОУН не відреагувало на пропозиції районного провідника посилити свою військову присутність у терені. Поляки ж навпаки, у листопаді 1943 року до антиукраїнських акцій на території Любомльського району долучили ще один партизанський відділ АК підпоручника Станіслава Вітамборського «Малого» з округу АК Грубешів.
22 грудня 50-60 вояків із загонів Казиміра Філіповича та Станіслава Вітамборського переодягаються у форму УПА і під покровом ночі проникають у село Вижгів, виманюють до приміщення школи, де змасакрували родину Івана Зінчука, нібито для надання медичної допомоги священика зі Штуня Миколу Покровського, який тут переховувася, і влаштовують йому нелюдське катування. Йому поляки приписали освяченя ножів та сокир для антипольських акцій. Після цієї кривавої розправи нападники почали заганяти жителів у хати, підпалювати їх і розстрілювати тих, хто пробував вискочити з вогню. За якусь годину-другу спопеліло 35 садиб, було розстріляно та спалено у вогні сімнадцять вижгівців, тринадцять жителів Висоцька, по четверо жителів Бовтунів та Штуня, одна мешканка колонії Чмикос, які відомі за прізвищами.
Але найбільше жертв понесло україське населення Любомльського району під час польських нападів наприкінці лютого -- у середині березня 1944 року. Так, партизанські відділи із загонів поручників Казиміра Філіповича «Корда», Збігнєва Сцібора-Риського «Мотиля» і Станіслава Кандзелави «Кані» 21-24 лютого атакували село Чмикос та залізничну колію Ковель-Скиби. У Чмикосі польські вояки вбили 17 місцевих мешканців, троє жителів Вижгова (двоє старих Савчуків-Ольховських вкинули в колодязь), закатували одного мешканця Висоцька та одного мешканця хутора Ликошина і облаштували тут свій постій. Перейти колію Ковель-Скиби для погромів українських сіл, що розташовувались на північ від неї, не дозволили угорці, які тут пильнували переїзди. У перестрілці було поранено польського вояка. Роздратовані невдачею, поляки зігнали на хутір Кам’яницю, жителів підгородненських та хворостівських хуторів і влаштували тут їм розправу. Вдалось встановити імена восьми загиблих мешканців Підгородного, одинадцяти -- Хворостова, чотирьох -- Пілюги. За переказами очевидців, тут загинула 31 особа. Наприкінці лютого вояки батальйону Міхала Фіалки «Сокола» атакували село Радехів та машівський хутір Запуст. Під час кривавої розправи вбито, зарубано та спалено живцем 29 радехівців, та 16 машівців, серед яких були жінки, діти, старики.
Під ранок 29 лютого партизанські відділи поручника Казиміра Філіповича та Міхала Фіалки з двох боків наскочили на село Перекірку, де перебував рій УПА. За інформацією про військово-політичні події на Ковельщині 15-29 лютого, «у висліді бою було знищено поляками около 90% цілого села (спалено), а серед населення є багато жертв (говорять, около 50 чол.)». Шостого березня поляки вчинили напад на село Штунь. Напередодні сюди завітали троє польських вояків і запросили трьох членів самооборони на переговори до Замлиння. Але там місцевих дипломатів закатували. Після цього поляки оточили село Штунь, взяли у полон понад сорок хлопців та чоловіків, загнали їх в урочище Берестина під Замлиння і там замордували.
Останньою кривавою акцією поляків на Любомльщині був напад на село Запілля 18 березня 1943 року одразу після того, як червоні партизани витіснили звідси упівську боївку. Батальйони Казиміра Філіповича «Корда» та Міхала Фіалки «Сокола» оточили село, зігнали полонених чоловіків на подвір’я Ковальчуків (Мадричунів), позв’язували їм колючим дротом руки і в клуні під звуки музики влаштували їм криваву масакру. Жменька членів самооборони села пробувала атакувати нападників, але безуспішно. Їм вдалося знищити лише двох бандитів та одного поранити. Нападники ж тут вбили і спалили близько сотні мирних людей, в тому числі жінок, дітей та стариків.
Після розправи над мешканцями Запілля і сусіднього села Лисняки, які тут переховувалися, поляки спалили більшість садиб і місцеву Свято-Миколаївську церкву.
Загалом під час антиукраїнських акцій поляків на Любомльщині у 1943-1944 роках загинуло 522 особи, які відомі за прізвищами (в тому числі 6 упівців). Ще четверо осіб загинуло у спровокованих поляками боях з угорськими частинами.
В розповідях про кожний населений пункт Любомльського та Шацького районів я намагався, згідно з розповідями очевидців (українців, поляків, євреїв), згідно з доступними публікаціями та документами, максимально точно змалювати обставини 1939-1945 років, передати характер українсько-польських стосунків, та збройних нападів як з одного, так і з другого боку. Хоча, зрозуміло, що деякі недомовки залишилися за рамками дослідження, бо хто хоче виносити на люди не зовсім приємні речі. Але й зібраний мною матеріал, гадаю, дає уявлення про українсько-польське протистояння під час минулої війни на на заході Волині.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 Сейчас пишут
, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,
Zushaua, злой крот, юра волошин, Ksenia VB, Игорь Хирскл, botoks, майор швейк, Colt, kostjaua5, Kostyan Sheva 753cfc84, Алексус, delo delo, Саша Крест, igezo, Wevelsburg, smp88, cvthtrf, Дід Василь, Алла Капацына d0bb8a37, Лилия Стацкая, Василь Бондарчук, DneproUA, Tatyana Pomolova, Who is Who, Олег Гук, Ils ne passeront pas, Владимир Суб, kobzar, Sophia-Maria Duglass, 133133, Igor L, Alexandr Belorus, Алла Новосад 5b57f84f, ВКЛ_это_мы_01, Gabriel Monte, Иван Стас
 Всего на сайте: 130 писателей
 
 
 
 
 
 вверх