EN|RU|UK
 Форум Украины(618818)
  165  1
Тему создал: .

Українська мова та її імперські перспективи

Питання мови є в числі найбільш жваво обговорюваних в колі традиційних націоналістів. Власне мовна політика є фактично квінтесенцією політичних прагнень тих партій та груп, які ми визначаємо як культурно-лінгвістичних націоналістів. Наша гостра ідеологічна полеміка з представниками “мовного фундаменталізму”, в якій ми обстоюємо пріоритетність расової, великодержавної та соціальної складових національної політики над культурно-лінгвістичною сферою, створює у наших опонентів ілюзію, щодо нехтування нами мовної проблематики.


Звичайно це не так. Але лінгвістичне питання ми розглядаємо в геть іншому ключі ніж то роблять представники двох теперішніх непримеренних мовно-політичних таборів (окреслимо їх як “українофільський” та “русофільський”). Коли мовні націоналісти говорять, що вершиною їхніх сподівань є мовно-пропорційне представництво в усіх галузях суспільного життя України (78% україномовних газет, теле- та радіопрограм, шкіл, ВУЗів та ін.), то можна лише пошкодувати щодо подібних перспектив – не такої будучності прагнемо ми для української мови!

Подивімося на лінгвістичний простір Східної Європи та її природнього продовження – Сибіру. Цей простір є одноцільним, як з точки зору геополітики, так і з огляду на мовну ситуацію. Життєвий простір української мова не закінчується за хутором Михайлівським. І справа не лише в наявності українських етнічних теренів на Східній Слобожанщині, Кубані, Поволжі, Західного Сибіру, Сірого та Зеленого клинів. Проблема є значно ширшою.

Визнаймо очевидне – Східна Європа є єдиним геополітичним масивом на просторі якого може існувати лише єдиний та неподільний державно-політичний організм з одним імперським центром. Так само і універсальна мова цього природнього обширу може бути лише одна. Так було в минулому на протязі останнього тисячоліття і так буде й надалі. Останнє тисячоліття саме ми – українці визначали це мовне тло, і ми не бачимо жодних підстав для того чому зараз має щось змінитися, хіба що гору візьме точка зору ретронаціоналістів з їхніми хуторянськими 78%.

Щоб одержати вірне бачення обрисів майбутнього необхідно розв’язати два питання з минулого, які заганяють в глухий кут обидва табори теперішньої мовної війни: 1. яка метрика так званої російської літературної мови, 2. якою мовою писали українці до Котляревського та Шевченка. Відповідь на ці здавалося б зовсім різних питання – одна. Але перед тим як її давати зробимо відступ теоретичного характеру.

Прийнято вважати, що кожна нація користується в якості літературної, як правило, – однією мовою. Це дійсно вірно коли беремо до уваги певний хронологічний зріз. Але якщо взяти до уваги лінгвістичні реалії в їх історичному розвиткові то ситуація буде дещо іншою. Наведемо лише декілька прикладів: впродовж IX – XVIII ст., таким народом як болгари було створено відразу три літературні мови (старо-слов’янську – часів Кирила і Мефодія, середньо-болгарську – часів Другого Болгарського царства ХІІ – XIV ст. та ново-болгарську – наприкінці XVIII ст.), кожна з яких була для болгар рідною. Аналогічно перси мали три літературні мови – давньо-перську – часів імперії Ахеменідів, середньо-перську (пехлеві) – часів Сасанідської держави та ново-перську (фарсі).

Причина подібного стану речей полягає в тому що жива розмовна мова та її літературні редакції – суть різні за своєю природою речі. Жива мова це феномен який можна порівняти з рікою або вітром, що існують як такі лише в динаміці. Натомість літературна мова це лише зріз живого розмаїття в певній хронологічній та географічній точці. Кожна літературна мова має метрику свого народження, яку можна зазвичай локалізувати з точністю до року або десятиліття та конкретних географічних координат. Водночас літературна мова, на відміну від розмовної, річ доволі консервативна, обтяжена формальними правилами та обмеженнями, що покликані зберігати за цим інтелектуальним витвором комунікативну роль в певному суспільстві між регіональними групами та окремими поколіннями. Образно кажучи – літературна форма це ті ушиті каменем береги в яких тече ріка розмовної мови.

Непоодинокими є також приклади, коли певна літературна мова ставала суто інтелектуальним витвором, який лише почасти спирався на розмовну мову. І стосуються подібні приклади не лише есперанто. В пізньо-середньовічну та ранньо-модерну добу (XІV – XVIII ст.) інтелектуальні еліти окремих народів при створенні відповідного літературного канону, виходили з тієї позиції, що останній мав конче відрізнятися від просто-народних говірок. Таким чином мову високого мистецтва, королівського двору та бюрократії, законодавчих кодексів та офіційної історіографії штучно відмежовували від “мужичої” мови. Робилося це шляхом синтезу розмовної лексики та слів і зворотів іншомовного походження, запозичених, як правило, з латини, грецької або старо- (церковно-) слов’янської мови.

Ось що, скажімо, говорить про мову славетного Літопису Самійла Величка “Sказаніе о воинh коzацкои z пол"камі, чреzъ Shнові" Богдана Хмелніцкого Гетмана Воискъ Запорожскіхъ восмі лhтехъ точівшойс#” дослідник В.О.Шевчук: “Самійло Величко писав свій Літопис складною канцелярською мовою, яку можна назвати штучною, – такою мовою не розмовляв ніхто. Величко називає свою мову козако-руською і визначає як козацьке наріччя. У ньому живе оте дивне переконання, що освічений чоловік повинен користуватися мовою особливою, яка відрізнялася б від тієї, якою розмовляють у побуті”.

Власне в цих інтелектуальних умовах і склалася наша друга літературна мова (першою була – руська версія (ізвод) старослов’янської часів Київо-руської імперії та Галицько-Волинської держави), яку науковці окреслюють як українську книжну (старо-українську) мову, а сучасники називали руською, словено-руською або козако-руською. Її початки бачимо вже в грамотах руських та литовських князів XIV ст., а її лексичною основою була суміш тогочасної розмовної мови українських земель зі старо-слов’янською.

В XV – XVI ст. ця мова набуває міжнародного значення – вона стає офіційною у Великому князівстві Литовському і Руському, Молдавському господарстві (середньовічній Русо-Влахії), Речі Посполитій; нею пишуть офіційні документи в королівських та господарських канцеляріях, складають законодавчі кодекси, літописи та літературні твори (прозові та віршовані), перекладають церковну літературу (зокрема Острозьку Біблію – перший повний слов’янський переклад Біблії). Отже, ця мова набуває офіційного та сакрального значення. Це універсальна мова Східної Європи.

Остаточного оформлення стара українська мова набуває в 1-й пол. XVII ст. під пером професорів Київо-Могилянської академії. Граматика Мелетія Смотрицького стає на довгі десятиліття офіційним каноном цієї літературної форми – за нею викладають писемну мову в школах та академіях впродовж XVII – XVIII ст. А в 2-й пол. XVII ст. ця мова завойовує для себе нові простори – неозорі терени Московської держави, куди від 1654 р. невпинним потоком перетікає інтелектуальна та церковна еліта, військові та бюрократичні кадри. Вони приносять із собою свою (українську книжну) літературну норму, яка невдовзі стає офіційною мовою Російської імперії, а впродовж ХІХ ст. – “русским литературным языком”.

Варто наголосити, що і сам політичний проект “Російська імперія” є українським інтелектуальним витвором: українець Феофан Прокопович є автором цієї назви, так само українці придумали і трьохчленну формулу для позначення трьох державотворчих складових цього політичного утворення “Велика, Мала і Біла Русь”, українці прив’язали цей політичний проект до спадщини Київської Русі в “Синопсисі” Інокентія Гізеля (за яким викладали історію в школах Московії в кінці XVII – на початку XIX ст.), українська версія православія (остаточно оформлена Петром Могилою) стала офіційною в усій імперії (московська версія християнства була витіснена в глухі ведмежі закутки). Не дивно, що і наш літературний витвір – словено-руська мова (“старожытный наш язык руський”) закріплюється в якості єдиної літературної норми на всьому просторі імперії.

Постає логічне запитання: чому ж тоді українцям знадобилося в ХІХ ст. витворювати ще одну літературну мову, в той час як росіяни безболісно послуговуються чужою їм літературною нормою? Почнемо з другого. Відповідь на цю частину запитання криється в політичній культурі Московії. Як вже давно було відзначено істориками та політологами – російська народна маса легко улягає будь-яким змінам, що йдуть з центру: так було з церковною реформою патріарха Нікона, петровськими політичними реформами, так було в 1917 – 1920 р.р. та під час перебудови, врешті так є і зараз. Якщо і були якісь спроби спротиву всім цим перетворенням, то походили вони від дуже нечисельних, часто маргінальних, груп московського населення, або взагалі з іноетнічного середовища. Пригадаємо, що всі так звані селянські повстання в Росії (Пугачова, Разіна, Болотнікова), відбувалися з ініціативи козаків та за підтримки іншо-національних груп Поволжя та Уралу, а найзапекліший спротив більшовикам вчинили зовсім не селянські маси центральної Росії. Тож якби у XVIII ст. літературною мовою Російської імперії стала не українська книжна мова, а скажімо французька, німецька чи польська, то народні маси сучасної Росії говорили б однією з цих мов.

В разі ж з елітою Російської імперії, то ситуація була ще простішою. Ця еліта мала наскільки різноетнічне походження (старі княжі роди Рюриковичів та Гедиміновичів, нащадки козацької старшини та річпосполитської шляхти, “виїжжі” з Прусії та Західної Європи роди, вихрещені татари, кавказькі князі, остзейске (німецьке) та фінляндське (шведське) дворянство), що врешті більшості з них все одно довелося б вчити якусь чужу мову, яка стала б загально-імперською. Оскільки такою мовою стала наша старожитня руська мова, то всім колишнім інородцям та “виїжжим” довелося “обрусіти”.

Московія майже без спротиву улягла нашій мовній експансії (чи не єдиною спробою надати “великороссийскому наречию” літературного оформлення була робота Велемира Хлєбнікова, яка врешті скінчилася нічим), але як не дивно майже не дала цій мові своїх талантів. Над вдосконаленням “русского литературного языка” працювали українці Гоголь (з шинелі якого вийшла вся російська література) та Достоєвський, Короленко та Булгаков, Ахматова (Горенко) та Чехов, Маяковський та Островський, і врешті – Шевченко, шотландець Лермонтов, абісінець – Пушкін, татарин – Тургєнєв, німець – Фонвізін. Чи не єдиними щиро-московськими великими письменниками російської літератури були Єсєнін та Некрасов. Обидва – великі українофіли. У першого чи не єдиний позитивний герой його творів – бандит Номах (Махно):

“У меня созревает мысль

О российском перевороте,

Лишь бы только мы крепко сошлись,

Как до этого, в нашей работе.

Я не целюсь играть короля

И в правители тоже не лезу,

Но мне хочется погулять

И под порохом и под железом.

Мне хочется вызвать тех,

Что на Марксе жиреют, как янки.

Мы посмотрим их храбрость и смех,

Когда двинутся наши танки”.

А за другого найкраще скаже його вірш “На смерть Шевченка”. Саме Шевченко (“русской земли человек замечательный” – за словами Некрасова), а не Пушкін є найвизначнішим творцем російської літератури. Але, водночас, Шевченко, разом з Котляревським, став засновником нової літературної норми, яку в наукових студіях називають новою української літературною мовою. Цей крок Шевченка був природнім, оскільки при всій опрацьованості російська (стара українська) мова була штучним витвором, вона не спиралася на живу стихію розмовної мови, не живилася її енергією, не вбирала в себе всього розмаїття форм і нюансів народної лексики та фразеології.

Стара мова, особливо в ХХ ст., пішла шляхом занепаду та деградації – вона перенасичена чужомовними запозиченнями, збідніла на форми, втратила будь-яку пасіонарність і тримається лише на диктаті державної машини Кремля, що зробила наш інтелектуальний витвір, поруч з нафтою і газом, засобом тиску на нас же, хоч насправді кремлівський синедріон навряд чи обходять питання чужої їм слов’янської мови. Якщо відкинути пропагандиський шал інородців-“русофілів” (на зразок Мєдвєдєва та Павловського, Ахмєтова та Добкіна), то весь східно-слов’янський світ від Карпат до Камчатки та від Льодовитого океану до Кавказу і степів Сірого клину має визнати – стара літературна норма має відійти, як свого часу відійшла руська версія старослов’янської мови, а її місце має посісти нова літературна форма, що була витворена на основі розмовної мови серця землі Руської – Наддніпрянщини.

Наше геополітичне завдання (Велико-Українська імперія з центром в Київі) цілком узгоджується з нашими планами в мовній царині – українська мова як єдина всеімперська мова. Чи захоче населення теперішньої Росії прийняти цей варіант розвитку. Безсумнівно. Ті справжні білі слов’янські патріоти, в кому ще не згасла расова свідомість, будуть першими адептами нової всеслов’янської мови, тому що для них ідея нової Київської імперії є набагато ближчою ніж кремлівський проект РФ-ії під пануванням інородчеської олігархії, що веде до вимирання білого населення та розчинення слов’ян в іншорасовій масі. Расово ж несвідомим росіянам доведеться зробити те, що вони вже робили двічі перед тим (в ХІ – ХІІ ст. та в XVII – XVIII ст.) – знову вивчити новий варіант української літературної мови.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 Сейчас пишут
, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,
Саша Крест, sulima ivan, Carlos Capone, буков, Зигамет Обоссыватель 8107aad7, Святослав efcd93d9, Zayac, Arkady Korshun, Игорь Шульга 6b022286, Варраван, Pavlo Dudra, Stuart Pearce, экзорцист, Alex Dasty 87389d07, Луиза Тумбочкина, Harib Da, Garsia UA, octr9k, Україна ЮА, Eispickel, Эрих Хартманн, Андрей Ильчук, ручка от чемодана, vad, Amber, дмитро кук, Rostyslav Komarnytsky, Jack L, Яна Черная, Анна Шейко cf655468, Adrian Tsopa, Ра, Frol Fedoroff, Светлана Бессарабова, Семен Аверченко, Андрей Жуков b738201d, Ksenia VB, Дмитрий Ч, Алексей Носов d8330900, Gaydamaka Kozak, Димитрий CrimeaBandera, Dron, Aleksey Nosulenko, Igor Budnik b2adf589, Илья Гуляйпольский 5914cfa3, Caidence, Бройлер 747, Семён Тимошенко, Igor Dacenko, Nikos KGB, bvv, Bogdan_, RS Detector, Andy Fisher 67a9edc7, des_104, Антип61
 Всего на сайте: 174 писателя
 
 
 
 
 
 вверх