EN|RU|UK
 Форум Украины(617941)
  127  3
Тему создал: =

Бандера: постскриптум «москальського історика»

Пропозиція висловити в доступній формі погляд російського історика на життєвий шлях одного з керівників ОУН Степана Бандери виявилася абсолютно несподіваною. По-перше, тому що для дослідника антибільшовицького опору 1930-1940-х років із суб’єктивних причин Бандера в першому наближенні виявляється фігурою такою ж знаковою, як і периферійною. По-друге, тому що у нас так і не склалося цілісного ретроспективного погляду на особистість людини, що посмертно опинилася в сучасній Україні в центрі політичних пристрастей і маніпуляцій. Нарешті, – і це, мабуть, найголовніше – Бандера в Росії є важливою частиною сталінського ідеологічного міфу, вкоріненого у свідомості не лише людей старшого віку, але й, на жаль, – в уявленнях про трагічну історію ХХ сторіччя значної частини російської молоді. Тому будь-які міркування про Бандеру підміняються рефлекторною реакцією, сформованою у наших співвітчизників ще радянським кінематографом.
Більше як шістдесят років тому в розореному минулою війною Мюнхені, що був, до речі, тоді в американській окупаційній зоні одним із центрів діяльності і російської, і української політичної еміграції, чудовий російський мислитель Федір Августович Степун сформулював дуже важливу тезу, актуальність якої залишається й досі: «Від постійного заняття більшовизмом у душі підіймається непереборна туга і виникає спокуса відходу в мистецтво, філософію, науку. Але спокуса швидко відступає. Піти нам не можна нікуди». У ХХ столітті більшовизм приніс багатьом народам не лише незліченні людські страждання, рівно ж як і націонал-соціалізм, але, насамперед, виявився безпрецедентною спокусою. Вже після Леніна і Сталіна брехня та лицемірство, що наполегливо привносились радвладою в душі людей протягом десятиліть, призвели до такого загального духовного зубожіння і етичної деградації, внаслідок яких Особистість і Слово знецінилися абсолютно, а своєрідні рабство і цинізм стали для нас природним станом. У сучасній Росії не відбулося ні подолання, ні осмислення характеру і наслідків більшовизму, внаслідок здійснення якого справжню національну катастрофу пережив і російський народ, і інші народи колишнього Радянського Союзу. І абсолютно безглуздо сперечатися про те, чиї рани кровоточать більше від інших. Як це не гірко визнавати, але в Росії торжествує один з найзгубніших міфів – міф про державну велич сталінщини, про «національну трансформацію» більшовизму, про Радянський Союз як спадкоємця історичної Росії. Тому кати патріотів досі залишаються героями, а патріоти – ворогами. І в кого ж ви хочете запитати про Бандеру чи Шухевича, якщо ганебний і цинічний за своєю суттю факт посмертної «реабілітації» царської сім’ї імператора Миколи II духовно-історичними спадкоємцями її вбивць ми сприймаємо як щось природне?
І все ж…
Вперше слова «Бандера» і «бандерівці» (правда, ще говорили «бендеровцы») автор почув у ранньому дитинстві, в другій половині 1970-х років. Моя мама, яка захоплювалася популярним тоді романом Анатолія Іванова «Вічний поклик», з металом в голосі викривала якихось «бендеровцев», що – згідно з сюжетом – розпиляли пилою чекіста Якова Алєйнікова. Праведному радянському дошкільняткові загиблого такою лютою смертю представника славних органів держбезпеки було, звичайно, шкода, – тим паче, радянські ж письменники не могли писати неправди (а інші були відсутні). Проте, пам’ятаю своє здивування, коли тоді ж з плутаних пояснень мами вдалося з’ясувати, що «бендеровцы» з пилою – то зовсім навіть не звичні німці-фашисти, а якісь «свої», проживали, ніби також в СРСР, але насправді не «свої». Літ через вісім після пам’ятної розмови з мамою про злих «бендеровцов» через різні причини експериментальним шляхом довелося переконатися: радянські письменники можуть брехати не гірше як Геббельс. До речі, в школі автор почув ще одне незвичайне колюче і неприємне слово: «колективізація». Коли пізнавальний інтерес до слова був задоволений, піонерська жалість до Алєйнікова зникла і змінилася на байдужість. Навіть якщо Анатолій Іванов у цьому епізоді і не покривив душею, а написав чисту правду. І на який інший фінал могли розраховувати незліченні алєйнікови? Вибір людини, що поступала на службу до органів ВЧК-МГБ, визначав її життєвий шлях, можливу смерть, поховання і посмертну долю.
Єльцинська епоха, про яку зараз в Росії прийнято писати і говорити приблизно так, як про «людей з пилою» з посереднього творіння брежнєвського прозаїка Іванова, відкрила можливість вільних історичних досліджень, дозволила ознайомитися з різною літературою, документами, протилежними точками зору. Зникла липка опіка незліченних партійних органів, що вимагали від вчених гуманітаріїв не лише писати, але й мислити в заданих рамках останніх установок ідеологічного відділу ЦК КПРС. Зник стан роздвоєної свідомості, пов’язаної з невпинною демонстрацією істориком зовнішньої лояльності. З’явився Інтернет… Сьогодні, здавалося б, російський історик може поглянути на життєвий шлях Степана Бандери не через самоцензурний частокіл, яким послідовно оточують себе його прихильники на Західній Україні, супротивники на Сході, і середньостатистичний обиватель в Російській Федерації – з відбитою історичною пам’яттю і вселенським співчуттям до алєйнікових. Загальновідомі віхи біографії лідера ОУН-Б в цьому разі не такі важливі, як коментарі до них. Менше за все авторові хотілося б догодити кому-небудь з читачів. Будемо все-таки чесними і нелицемірними у своїх думках, навіть якщо кому-небудь з нас вони видадуться помилками.
Отже, Степан Андрійович Бандера народився в Галіції, яку небезпідставно називали «українським П’ємонтом». Чомусь не на Київщині чи Полтавщині, не в Подніпров’ї, а саме тут з кінця 1870-х років, за словами одного з істориків, видавалися «патенти на істинне українофільство», «тут виробляється кодекс поведінки кожного, хто хоче трудитися на ниві національного визволення». Безвідносно щодо суті суперечки про православ’я та уніатство, історію Київської Русі і наслідки багатовікової колонізації Галіції німцями, угорцями і поляками важко ігнорувати очевидний факт: Бандера як особистість сформувався в регіоні, що у культурно-релігійному і історичному планах радикально відрізнявся від України, яка на початку ХХ століття перебувала у складі Російської імперії. Описана Гоголем Малоросія була йому такою ж чужою, як і праці таких вчених і прихильників української («Дніпровської») культурної традиції, як Микола Костомаров і Михайло Драгоманов. Бандера ступив на шлях революційної боротьби проти радвлади, будучи вихованцем Австро-Угорської імперії і вірним чадом Греко-Католицької Церкви. Він байдуже ставився до історичної долі Києва, Києво-Печерської Лаври і Православної Церкви. Безумовно, Бандера став послідовним, принциповим і непримиренним ворогом радвлади. Але одночасно ж він допустився радикальної і незворотної помилки, свідомо або мимоволі (швидше, свідомо) ототожнюючи більшовиків з росіянами. Такий погляд виглядав помилковим, цинічним і образливим для незліченно знищених ленінцями-сталінцями російських селян, козаків, священиків, дворян… Без вільної Росії не могла виникнути і вільна Україна. Ймовірно, саме до Бандери звертався в 1951 році керівник Північно-Кавказького антибільшовицького національного об’єднання Абдурахман Авторханов: «Поки Сталін сидить у Москві, не бувати нам на Кавказі; шлях до Тбілісі, Владикавказу, Ташкента, Київ лежить через Москву». Безперечно, Бандера пристрасно і щиро бажав скинення радвлади, що знищила у межах УРСР мільйони одних людей і морально розтлінною брехнею і лицемірством — інших, так само, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу. Всупереч міркуванням деяких представників радянського агітпропу, Степан Бандера, звичайно, не був зрадником, а непримиренним і послідовним ворогом більшовиків, що мав політичну програму і розгалужену, серйозну організацію, що спиралася на підтримку, думаю, стійкої більшості населення Західної України. Але разом з тим керівник ОУН-Б бачив грядущу соборну Українську державу в суворій відповідності до уявлень, що десятиліттями формувалися про неї виключно у невеликої групи українофільської інтелігенції в «українському П’ємонті Австро-Угорської імперії». А не відповідно до уявлень про Україну, що століттями складалися, наприклад, у населення та інтелігенції на Київщині і Полтавщині. І якщо «галіційський» і «малоруський» образи не співпадали, то у разі політичного успіху безжального викорінювання останнього Бандера домагався б так же пристрасно, як і ненависної йому сталінщини.
У Росії про Бандеру згадують найчастіше у зв’язку з подіями на Західній Україні на рубежі 1940-1950-х років. Набагато менше відома боротьба Бандери проти «полонізації» і «пацифікації» в 1930-ті роки. Об’єктивна оцінка польсько-українського конфлікту, як видається авторові, належить сучасному талановитому досліднику Олександрові Гогуну. Висновок сумний: обидві сторони однаковою мірою добрі… Проте при обговоренні вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького все-таки видається, що воно стало наслідком політики «полонізації» початку 1930-х років. До речі, в особистій мужності Бандері об’єктивно не можна відмовити – серія вироків з довічними термінами ув’язнення та обставини його загибелі в 1959 році говорять самі за себе. В руках талановитого сценариста насичена подіями біографія Степана Андрійовича могла б послужити міцною основою для створення захопливого багатосерійного бойовика. Лише, здається, не дуже популярного у прихильників «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». На користь Бандери свідчить його стримане ставлення до перспектив співпраці з Німеччиною, на відміну від Андрія Мельника. В кожному разі, здається, Бандера справді повною мірою зрозумів незацікавленість нацистів у створенні незалежної України раніше, ніж багато російських білих емігрантів переконалися в небажанні тих же нацистів надати їм допомогу у відродженні Російської держави. Співпраця Бандери з Абвером, враховуючи специфіку поглядів керівників розвідслужби Вермахту, лише підкреслює готовність керівника ОУН(б) до компромісу в певних межах. Той очевидний факт, що органам НКВД аж до червня 1941 року так і не вдалося повністю ліквідувати оунівське підпілля на Західній Україні, також можна поставити Бандері в заслугу. Проте широкого розповсюдження за межі Західної України своєї організації Бандера не досяг, не зважаючи на діяльність «Похідних груп». У 1941-1942 роках у Криму, Новоросії і на Східній Україні груп НТС, наприклад, виявилося більше як осередків ОУН-Б.
Бандера, звичайно ж, у жодному разі не був колабораціоністом на кшталт Відкуна Квіслінга в Норвегії і спроби радянських істориків представити його таким не витримують жодної критики. Проте політична програма і наміри ОУН-Б в 1940-1941 роках не були такими, якими їх представляли бандерівці на рубежі 1940-1950-х років. У автора склалося враження, що напередодні війни між Німеччиною і СРСР Бандера виступав за перетворення майбутньої соборної України в моноетнічну державу, вельми близьку за характером до тоталітарної. Правда, подібні погляди (не лише Бандери) відповідали захопленню авторитарно-етатистськими концепціями, поширеними і модними в суспільно-політичних колах Європи в 1930-ті роки. Цілком імовірно, що особисті погляди Бандери на природу і характер держави з часом еволюціонували в більш м’яку сторону. Безперечно, що і в 1941 році Бандера заперечував мертвотну систему колгоспів, що була, по суті, другим кріпацтвом (більшовиків).

Розстріл його батька сталінцями, загибель братів в нацистському концтаборі, поневіряння сестер в Радянському Союзі, нарешті, ув’язнення самого Бандери в Заксенгаузі в 1941-1944 роках, повною мірою свідчать, що лідер ОУН-Б в політичному сенсі протистояв і Сталіну, і Гітлеру.
Проте не меншою мірою Бандера відчував неприязнь і до антибільшовицької Росії. У грудні 1944 емісари генерал-лейтенанта Андрія Власова виявили готовність до найширшого компромісу для укоадення тактичного союзу з ОУН-Б. Власов лише не хотів категорично жорстко передрішати питання про державну незалежність колишніх радянських республік до скинення влади Сталіна (окрім Грузії і Прибалтики). За свідченням керівника Калмицького національного комітету Шамби Балінова генерал Власов у вузькому колі однодумців досить щиро заявив: «Я глибоко вірю в наступне: народи [після скинення радвлади] отримають свою національну незалежність, ображене, принижене їхнє національне почуття буде задоволене, національні пристрасті вщухнуть. Почне диктувати свою волю закон історії, географії і економіки. Хай в процесі розширення своїх меж Росія припустилася багатьох помилок, несправедливостей, жорстокостей, навіть злочинів. Хай шлях російської експансії був рясно политий кров’ю підкорених народів. Але після цього минули століття спільного життя народів під одним дахом. Встановився ж за цей час між ними якийсь зв’язок – культурний, економічний і навіть спорідненість? Я вірю в привабливу силу цього зв’язку, я вірю через російську мову, що служить «мостом», що сполучає всі народи «євразійського простору», через російську культуру. Тому зі спокійною совістю йду на чесне визнання права народів на самовизначення, аж до відділення, бо глибоко вірю, що в майбутньому народи Росії порозуміються, (оберуть) загальну платформу для спільного братерського співжиття на основі права і справедливості, взаємної пошани, добровільної згоди, а не шляхом примусу, насильства і нового підкорення. В новій Росії життя повинне будуватися на безумовному визнанні сили права, а не праві сили. Недобре чинять ті сепаратисти, які не лише захищають право свого народу на національне самовизначення, але й настирливо проповідують почуття ненависті до російського народу, до Росії. Так само недобре чинять ті росіяни, які з піною біля рота заперечують право народів на самовизначення… Поки що нам треба повалити більшовизм, для чого, насамперед, потрібне об’єднання всіх активних антибільшовицьких сил».
Але саме такий підхід і виявився неприйнятний для Бандери, тому компромісу між ОУН-Б і КОНР досягти не вдалося. Після Другої світової війни Бандера керував відчайдушним і безумовно антибільшовицьким (за характером) збройним опором, що мав на Західній Україні серйозну базу серед місцевого населення. Болючого питання про виправданість такого опору і допустиму межу жертв, про взаємну жорстокість автор не хотів би зараз торкатися, хоча для себе особисто на нього давно відповів. Це була Громадянська війна… Але Громадянська війна в Росії, на Україні, в Білорусі тривала, починаючи з жовтневого перевороту 1917 року, коли Степанові Андрійовичу не виповнилося ще й дев’яти років. І заледве чи виправдано ставити йому за вину розв’язування цієї війни в одному з регіонів великого геополітичного простору.
Органи МГБ в неоголошеній війні 1944-1953 років на Західній Україні билися за завоювання і радянізацію непокірного регіону. Бандерівці ж чинили опір не лише колгоспній системі і всевладдю чекістів-сталінців, але й сподівалися за сприятливих зовнішньополітичних обставин добитися політичної влади на всій території у межах тодішньої УРСР, не надто замислюючись над тим, чи розділяє їхні погляди на минуле і майбутнє України велика частина «підрадянського населення» республіки, справді замореного сталінщиною, втім, як і по всій країні. Боротьба оунівців і радвлади була довгою і нещадною. Парадоксально, але автору здається, що Бандера і вважав за краще загинути в цьому протистоянні приблизно так, як це й трапилося в 1959 році, ніж просто померти в якомусь швейцарському санаторії, одержуючи від соратників персональну ветеранську пенсію.
Коло життя замкнулося і прийшо до логічного кінця
Автору зрозумілі мотиви і причини, якими керуються українські політики, що симпатизують Степану Бандері. Але ці мотиви і сам Бандера для нас, росіян, чужі, рівно ж як і чужий «галицько-австрійський погляд» на історичне минуле і майбутнє України, незалежно від її державного чи блокового статусу. Наприкінці 1940-х років, виступаючи в Мюнхені, Бандера заявив, що вважає запорукою звільнення поневолених народів Радянського Союзу «розчленування території Великоросії на численні дрібні держави», за образом і подобою розенбергівського «Ідель-Уралу», тим самим узагалі відмовляючи Росії у праві на історичне існування. Під ту пору жодна група російського політичного спектру в еміграції – від монархістів до соціал-демократів – не змогла б розцінити подібного роду тези інакше, як абсурдні і принизливі. Очевидним виглядає на наш погляд ще один істотний факт. З 1930-х і до кінця 1950-х років Степан Бандера був політиком харизматичним, принциповим, динамічним і послідовним. Але в той же час дуже провінційним і містечковим. В цій не дуже упередженій характеристиці і полягає його головна трагедія. Можливо, Бандері щиро здавалося, що ОУН втілює весь антибільшовицький опір на Україні – але наскільки ж слабо тоді він уявляв собі Україну… Сьогодні негативна реакція на Східній Україні і в Криму на увічнення пам’яті бійців УПА, Бандери і Шухевича – це реакція далеко не лише людей, вихованих радянським агітпропом. Це ще й інстинктивна захисна реакція частини населення, у тому числі і антикомуністів, на «австро-галіційські погляди» Бандери на майбутнє України і їх штучне насаджування в тих регіонах, в яких вони виглядають абсолютно мляво.
Шкода, але зі всією особистою готовністю до жертви Степан Бандера так і не зміг піднятися вище за керівника вузькоетнічного партизанського підпілля в окремо взятому регіоні, не зважаючи на всі популяризовані приклади служби в УПА представників інших етносів і народів, аж до євреїв. (До речі, теж вельми показовий приклад – євреї Західної України силам антибільшовицького опору дали в кращому разі безіменних лікарів. Євреї Східної України дали російському антибільшовицькому опору Бориса Штейфона – героя Першої світової війни на Кавказькому фронті, генерал-майора Російської армії, генерал-лейтенанта Вермахту і власовської армії в роки Другої світової війни, командира знаменитого Російського Корпусу на Балканах в 1941-1945 роках). На жаль, кинувши виклик інтернаціональному, радянському більшовизму, Бандера так і намагався чинити опір йому на рівні «галіційського світовідчування» і світогляду, отже, принципово не розуміючи природи, характеру і наслідків сталінщини. В 1918-1920 роках за рівнем мислення, освіти, досвіду і масштабу особистості генерал-лейтенанти Антон Денікін і Петро Врангель, прем’єр-міністр уряду Півдня Росії Олександр Крівошєїн виявилися незіставно значнішими навіть в загальнолюдському плані, ніж Симон Петлюра. В роки Другої світової війни «москаль» – син нижегородського селянина і колишній радянський генерал Власов – теж виявився набагато більш масштабною і представницькою фігурою, ніж Бандера, хоча і з набагато більш нещасною історичною долею. Тому для людей, що заперечують більшовизм і виховані в любові до історичної Росії, класичної російської культури, незалежно від їхнього громадянства, національності і віросповідання, Бандера назавжди залишиться чужим, неблизьким і периферійним історичним персонажем. Отже, в історичній перспективі для пошуку спільної мови з сучасними прихильниками Степана Бандери росіянам як основа для діалогу послужить лише непримиренність до Сталіна і співчуття до страшної долі мільйонів його жертв. Але чи виникне така непримиренність в сучасній Росії, яка, на превеликий жаль, не шукає зараз для себе в духовному сенсі нічого, окрім псевдозатишного радянського минулого? А це вже запитання, до нас, росіян.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 Сейчас пишут
maravillo, vastness 615169c4, Alex Korvin, ВоваГаагский ТеррористОбыкновенный, Wevelsburg, Saw Ewas 1a26b1e6, Maik Angelo, Irada, Ihor S., Oleg Mamont, Вовец Путлер-Капут 60b080be
 Всего на сайте: 36 писателей
 
 
 
 
 
 вверх