EN|RU|UK
 Форум Украины(635214)
  37  2
Тему создал: Правнд ник

Выйдет ли диалог между форумчанами? Прочитаем... и ответим Остапу

Росіян в Україні – вісім мільйонів триста тисяч осіб.

Звиклі до зручностей радянського, а перед тим – російського імперського часу, які вони мали як своєрідна "титульна спільнота", повноцінні громадяни радянського pax romana ("римського світу"), вони раптом змушені ставати інакшими.

Хто вони зараз в Україні і ким вони будуть у майбутньому?

Старші брати чи партнери в побудові держави?

Ежели каждый свидомый, вместо того, чтобы объясняться в любви к соловьиной - вытащит пару сотен гривень из шаровар и вложит их в книгоиздательство (покупая книги), в кинопрокат (смотря фильмы), в покупку лицензионных дисков (с украинской музыкой) - то глядишь, и культура так и попрет вперед семимильными шагами.
(з інтернет-форуму)

Здавна повелося, що росіяни сприймають українців як братів по східнослов"янській групі народів.

Вхід у такий дискурс - через спільне давньоруське минуле, через православну віру, через подальше "об"єднання" 1654 року. Українці брали достатньо активну участь у будівництві обидвох імперій пліч-о-пліч з росіянами.

В Російській імперії варто згадати роль в творенні російської державності окремих персоналій типу князя Безбородька чи російського історика українського походження Карамзіна, або участь козацького флоту у штурмі Криму і російсько-турецьких війнах, чи освоєння сотнями тисяч безземельних селян сибірських просторів на межі 20-го століття.

В СРСР українці становили основу нижнього офіцерського складу радянської армії, а також (особливо за брежнєвських часів) склали середню ланку державно-партійної бюрократії майже по цілій території Союзу.

Імперська пропаганда додала до слова "брати" прикметник "молодші". Починаючи з теорії про те, що Русь рушила на північ після нашестя Батия, а в Україні залишилися тільки "недобитки", яких "зіпсули" поляки чи хтось інший, і закінчуючи сучасною "об"єктивною" неконкурентністю українського в порівнянні з російським.
Таке сприйняття часто поєднується з певною зверхньою насмішкою, з вживанням українських слів у зневажливій формі, з сприйняттям українців як здебільшого нешкідливих носіїв шароварів і любителів сала.

Виняток тут - "западенці", за якими закріпився шаблон хитрих злопам"ятних бандитів- бандерівців, яких через такий шаблонізований погляд, зрештою, і українцями вважати важко.

В історичний момент розпаду СРСР шаровароносці з бандеровцями раптом стали єдиною спільнотою, мова якої стала державною.

Це було шоком: зрусифікований українець (який здебільшого і представляв українство на стику двох культур) ніколи не сприймався росіянами як щось принципово відмінне від росіянина.

По суті, існує певне несприйняття того, що українська спільнота здійснює свої права абсолютно аналогічним чином, як це робить німецька спільнота Німеччини чи російська спільнота Росії, того, що українці - інакші, що вони, як словаки чи серби, є іншим народом з іншою мовою, іншою культурою і, кінець кінців, іншою державою.

Багато росіян і надалі ототожнюють себе зі своєю історичною батьківщиною, що, очевидно, нормально. З іншого боку, конфліктність офіційних української та російської історій видно неозброєним оком. Достатньо взяти хоча б персоналію Мазепи: тут треба щось робити або з історією і нашим ставленням до неї, або з десятигривневою купюрою.

Меншість більшості

Русские на территории современной Украины - коренной народ. Точка.
(з інтернет-форуму)

Українські росіяни не готові бути національною меншиною. Звідкіля такий острах?

Чи тому, що в базово російсько-культурних імперіях меншинам жилося ой як несолодко?

Чи насправді питання в звичці суб"єктності, "бути-на-коні" - здатності самим вершити не тільки свою долю, але й долю інших?

Чи термін "меншина" мав би означати "люди другого сорту"?

Згадаймо, наскільки болісно проходив цей процес в Прибалтиці. Нагадаємо, в Україні росіян, згідно з переписом, 17%.

У Латвії, наприклад, росіян - майже 30% населення, в Естонії - близько 25%, і фактичною вимогою їх представників, підтриманою Москвою, також було зробити російську другою державною, що автоматично б означало зцементування колоніального перекосу і автоматичну "об"єктивну" ринкову неконкурентність місцевих націй.

Маленькі прибалтійські спільноти не могли собі дозволити таку розкіш.

Протилежним чином вирішилося російське питання у Білорусі: тут "титульна нація" фактично уже прийняла мову і культуру російської меншини - хоча за переписом 1999 року білоруси складають 81% її населення, розчинивши її у собі, а етнонім "білорус", на жаль, по суті, стає ознакою проживання на певній території - і не більше.

Ні прибалтійський, ні білоруський варіанти для України не годяться - у першому випадку можна отримати бочку з порохом (а її так би хотілося бачити тут українським недругам), у другому - культурно розчинити українців (як айнів в Японії чи німецьких полабських слов"ян).

У випадку ствердження російськокультурних як єдиної мовно-політичної спільноти роль українських росіян різко змінюється: вони з національної 17%-ної меншини стають авангардом кількісно більшої "російськомовної" частини населення, якщо приплюсувати туди ще й білінгвів.

А це - зовсім інша позиція. Якщо сприймати теперішнє як константу, а не як динамічну постколоніальну свідомо сформовану реальність, то з такою логікою недалеко і ствердити, що російська має бути ПЕРШОЮ державною мовою.

Історична відповідальність

...знание укр. языка НИКОМУ НИЧЕГО НЕ ДАВАЛО - он был нужен так же, как корякский или коми. Украинский для языка межнационального общения - это слишком.
(з інтернет-форумів).

Найбільш дотичним до українсько-російських культурних стосунків є питання русифікації.

Саме російська мова була базовою для Російської, а потім і Радянської Імперії у їх процесі колонізації української території - дихотомія "російськомовне місто версус україномовне село" - однозначно колоніального походження.

Саме на користь російської мови дискримінувалася мова української управлінської сфери, українського книговидання, української освіти. Саме тоді українська мала дуже мало можливостей бути мовою офіційного, наукового, ділового, міжнаціонального і міжнародного спілкування в Україні.

Саме на українсько-російському культурному стику виникло поняття "меншовартісності", коли українці встидалися спілкуватися українською, коли це було настільки "незручно", що залишався один "зручний" вихід - поміняти мову. Русифікація - доконаний емпіричний факт: мільйони тих, хто вважає себе українцем, спілкуються не українською мовою.

Голодомор, сталінські репресії, військові злочини Жукова та інших "м"ясокомандирів" другої світової, репресії проти шестидесятників і міграційне розмивання національної спільноти - це питання стосунків української спільноти і радянського режиму.

Небезпечним є те, що саме російсько-культурна спільнота була найбільше втягнута в усі радянські процеси, часто складаючи саму верхівку режиму - на Західній Україні ця різниця була просто відверто етніцизованою.

Змішання дискурсів "радянської" і російської спільнот залишає за собою небезпеку інших антиукраїнських концепцій - про неможливість української як мови міжнаціонального спілкування, про виключно радянську роль в об"єднанні України, заперечуючи Акт Злуки 1919 року, про історичну "об"єктивну" необхідність України бути частиною спільної з Росією держави, про заперечення всіх антирадянських рухів.

Антиукраїнські стереотипи повинні бути засуджені самими росіянами - інакше тяжко говорити про міжнаціональну злагоду.

Публічно висловлені думки про те, що української держави до 1991 року ніколи не існувало, те, що українська мова - зіпсута поляками російська (а українці - це зіпсуті росіяни) і що її ніколи не було на Сході чи Півдні України, те, що української історії не існує, а її славні сторінки - або вигадки національно стурбованих, або частини чужих історій, - повинні трактуватися і ними також як кримінально карані висловлювання проти України.

Здавалося б, чому син сумських селян Ющенко повинен просити прощення у жертв волинського польсько-українського етноекономічного конфлікту 1942 року?

Насправді президент несе відповідальність за всі вчинки спільноти, котра живе в цій державі - як і кожен українець.

Це далеко не поодинокий приклад взяття на себе історичної відповідальності - Папа Іван Павло ІІ просив пробачення у мусульман і євреїв за кривди, причинені їм Церквою в середні віки. Так само і кожен український росіянин повинен нести відповідальність за ту мовну і культурну ситуацію в Україні, що склалася внаслідок колоніального викривлення.

Навіщо потрібна ця відповідальність? Для того, щоб таке більше ніколи не повторилося – як голокост, як апартеїд, як інші злочини проти людства. Для того, щоб завершити старі конфлікти, давши їм достатню моральну оцінку, зняти їх з "порядку денного" міжнаціональних стосунків.

Така відповідальність росіян не має матеріального виміру, вона також не потребує і публічного каяття.

Вона - виключно індивідуальний моральний акт. Її суть - заперечити антиукраїнське, зрозуміти проблеми минулого і допустити їх вирішення сьогодні, навіть якщо це незручно (бо сотні років незручно було саме українцям). У іншому випадку наше вчора і надалі буде нашим сьогодні.

Вирівняти викривлене

Можна сказати: українсько-російські культурні зміни, описані тут - відверті абстракції. Об"єктивно можна засвідчити: наприклад, російськомовна друкована продукція на українській території домінує.

Аргументи щодо конкуренції - відверто спекулятивні: порівнюючи бізнес з боксом, ситуація аналогічна матчу між чемпіоном світу і звичайним обивателем при абсолютно чесних правилах гри.

Проти українського грає і напрацьована звичка україномовних читати російською, і референтність російської мови - хтось уявляє собі масовий гламур українською?

Ключовим у вирішенні проблеми є слово "незручно": у змінюваній мовній ситуації, де мова меншини перестає домінувати, займаючи свою очевидно меншу від теперішньої нішу, світ стає іншим, не таким російсько-зручним.

На жаль, без цього зменшення російсько-зручності неможливо досягти відновлення статусу і можливостей української на всій території України.

Альтернатива - і надалі роль української як ізгоя у тих зонах, звідки її витіснили, і маргіналізація у тих зонах, де вона ще є.

Саме тому для того, щоб подолати інерцію, і необхідна як державна політика, так і моральна згода російської української спільноти. Інакше все закінчиться "об"єктивно" – російський імперський слон інерційно потопче прив"язану постколоніальну моську.

Російськомовна спільнота за найближчі 50 років в Україні стане меншою. Нащадки тих, хто 30-40-50 років тому був змушений покинути спілкування українською, повернуть собі свою мову, віднайдуть себе в модерному українському світі.

Психологічно для українських росіян процес віднаходження себе буде досить складним: усвідомити себе повноцінним недискримінованим громадянином держави у юридичному розумінні і водночас меншиною у розумінні культурному - для того, щоб, самоорганізувавшись, спільно забезпечувати свої культурні потреби.

Вони повинні засудити імперську спадщину царської Росії і Радянського Союзу, який використовував російське для приниження інших народів, і розпочати нову, не-імперську російську сторінку в Україні.

P.S. Один з контраргументів щодо російсько-української проблематики звучить так: не варто рухати ці проблеми, бо буде конфлікт.

Не варто залишати ці проблеми в "тліючому" стані, їх необхідно закінчувати, вичерпувати, не нести у майбутнє. І перший крок – це діалог. Хотілося б почути думку української російської сторони.

Остап Кривдик, політолог, активіст (с сайта Украинская Правда)

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 Сейчас пишут
Vedana, armamagedoniks, Saw Ewas 1a26b1e6, Mariya Zelinska, три - пятнадцать, Neutral13, Urs
 Всего на сайте: 23 писателя
 
 
 
 
 
 вверх