EN|RU|UK
 Форум Украины
  231  1

 Очевидне – неймовірне

Очевидне – неймовірне



Частина І. Знайомство.



Телефонна розмова від 25.04.05 із

віце-президентом МАУП, відповідальним за партійне будівництво політичної партії „Українська консервативна партія” (УКП) та її зв‘язки з іншими політичними партіями і організаціями паном Дробноходом Миколою Івановичем.

- Ми хотіли б проконсультуватись у Вас.

М.І. Кого ви представляєте?

- УНА-УНСО.

М.І. Ми вже працюємо з УНА-УНСО Андрія Васильовича Шкіля.

Короткі гудки... ?



Частина ІІ. Набат.

«Это раздается в Бухенвальде

колокольный звон,

колокольный звон… »

Юдейська громадськість України стурбована: прихильники Ющенка, „помаранчеві”, розпалюють антисемітизм в Україні!

Ви намагаєтеся заперечити це: „Та Ви що! Подивіться на склад їх Уряду! Там хіба що Троцького з Леніним не вистачає...”

Однак факти річ уперта. Від кінця березня 2005 року ЗМІ України, підконтрольні радикальним юдейським колам, почали боротьбу з „проявами антисемітизму” в Україні.

Зокрема. Газета Рабіновича-Кацмана «Столичные новости» від 22-28.03.2005 №10 ударним матеріалом на першій сторінці, під заголовком «Второй удар по Ющенко!», подає оповідання про Олега Тягнибока. Ось він – лідер тих, хто «уже делали это в 30-х годах прошлого века в Германии»… Пам’ятаючи однак, що „Карфаген має бути зруйновано”, перше місце в опусі традиційно виділяють Щокіну та голові Ку-клус-клану Девіду Дюку...

Поруч із „розкруткою” Тягнибока вміщено інтерв‘ю з Андрієм Васильовичем Шкілем... Інтерв‘ю нейтральне, але з легким антикомуністичним душком (у кожної колишньої радянської людини в підсвідомості глибоко вкорінений цей стандартний пропагандистський дуал: „комуністи вороги фашистів”). Та найголовніше. Інтерв‘ю запам‘ятовується дуже неприємною великою фотографією колишнього „провідника” від УНА-УНСО... Це ж треба було так підібрати ракурс!

Звісно: який фашизм в Україні без УНА-УНСО?! Ні Щокін із МАУП та „Персоналом”, ні Ку-клус-клан із самим Тягнибоком та міфічними київськими скінхедами цього воза, в підкірці пересічного мешканця СНД, без участі дивізій УНА-УНСО не зрушать...

(На початку 2005 року по УНА-УНСО вже

оновленими службами була проведена

операція „Об‘єднання”. Про це нижче.)

За двадцять днів до кампанії „Лови антисемітів!”, впроваджуваної «Столичными новостями», приєдналися „2000”. В номері газети від 22.04.2005 на сторінці F5 обігрується „узаконення антисемітизму в Україні Міністерством юстиції”.



(Йшлося про реєстрацію Щокінської УКП Міністерством юстиції. За день (!) до встановленого Законом України строку, як передумови участі партії у парламентських виборах 2006 року, її зареєстрували! Факт сам по собі, безумовно, цікавий. По-перше, сам факт реєстрації... По-друге, терміни. Не було часу повести реєстрацію раніше? За Януковича участь Щокіна у виборах не передбачалась? Ми вивчимо це питання.)



І все ж головною темою публікації був не цей „ганебний факт”, а відкрите звернення „Президентові України В.А.Ющенку; Голові Верховної Ради України В.М.Литвину; Голові Верховного Суду України Маляренку під „шапкою”: ЯКА НАЦМЕНШИНА МАЄ НАЙБІЛЬШУ КІЛЬКІСТЬ ЕТНІЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ? ХТО ЗАЦІКАВЛЕНИЙ У ЗНИЩЕНІ ТИТУЛЬНОЇ НАЦІЇ В УКРАЇНІ? ПРИЗУПИНИТИ ЗЛОЧИННІ ДІЇ ОРГАНІЗОВНОГО ЄВРЕЙСТВА В УКРАЇНІ!”

Відразу пригадується: щось подібне нещодавно мало місце в Росії. Так! Там в кінці січня 2005 року (зверніть увагу на спресованість подій у часі) 20 депутатів Держдуми РФ направили до Генеральної Прокуратури звернення з ініціативою заборони «всех религиозных и национальных еврейских организаций как экстремистских». Російська Влада заробила на засудженні цього звернення позитивні бали!

Як?

Володимир Путін викликав зливу прихильних відгуків у свій бік з боків „прогресивної громадськості”, коли єдиний (це особливо підкреслено в газеті”2000”) зі всіх голів держав, які приїхали на роковини звільнення концтабору Освєнцим, заявив, що йому соромно, коли в Росії, народ якої стільки зробив для знищення фашизму 60 років тому, мають місце прояви антисемітизму.

(Показовою тут є ця юдейсько-фрейдистська обмовка. Всі голови держав, усього світу, мають не лише кожного року приїжджати до Освєнциму, а й весь час каятися за прояви антисемітизму! Тоді їх поведінка буде визнана „прогресивною громадськістю” доброю).

Безумовно, ця російська розробка, з врахуванням теперішньої оперативно-стратегічної ситуації в путінській Росії, на першому плані мала на меті створення сприятливого міжнародного клімату (а він, не в останню чергу, продукується ЗМІ, що у всьому світі належать представникам певного етносу) навколо майбутнього святкування 60-роковин Перемоги.

Безумовно.

Але не лише.

Треба не розуміти російську ментальність, ментальність Путіна як офіцера КГБ, Президента РФ, щоби забути про той ляпас, якого йому особисто завдала Україна „помаранчевою революцією”... Я не виключаю, що українське звернення є другим планом цієї акції. Українські виконавці можуть використовуватися як безпосередні агенти впливу так і „в темну”, „по-чорному”.

Серед цих виконавців українського звернення на чільному місці, безумовно, пан Щокін.

На другому – „лідер національного українського руху” (так невипадково назвав його на сторінках видання „Персонал плюс” від 28 лютого 2005 р., № 9 (107), С. 8., Юрій Іллєнко, академік АМ України, народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка) Олег Тягнибок.

(Ми зупинимося на тому, чому така

амбітна людина як Щокін не хоче

чи не може виступати в іпостасі

„лідера національного українського руху” імені Щокіна.)



А на третьому... (і це виявилося повною несподіванкою!) людина з ліворадикальними переконаннями (я покажу це); член космополітичного об‘єднання „Батьківщина”, який, здавалося, нещодавно мав прекрасні шанси потрапити до оновленого виборчого списку БЮТ, а то й до списку Народного Союзу Наша Україна (!); друг Бродського, колишнього голови партії „Яблуко”, а тепер лідера партії „Батьківщина”; палкий борець з антисемітизмом у лавах УНА-УНСО; людина щодо якої в Організації завжди існували сумніви відносно чистоти його українського етнічного походження по материнській лінії - народний депутат України Андрій Васильович Шкіль.



(Перелік інших підписантів цього звернення для нас, на відміну від авторського колективу „2000”, не становить інтересу).



Ви знаєте хто такий Натан Щеранський? Ах, ви не знаєте хто такий Натан Щеранський..



Так от... Натан Щеранський у своїй промові від 25.05.2005 зауважив, що Україна разом із Росією та Англією входить до трійки держав у світі, в яких стрімко зростають антижидівські настрої...




Пропозиція, від якої довелося відмовитися,

або

„об‘єднання”



Частина ІІІ



Розділ Перший



«Не раздобыть надежной славы, покуда кровь не пролилась»



Не знаю як в Англії чи Росії, а в Україні головними причинами термінового „зростання антижидівських настроїв” (по ступеню важливості їх для існування місцевих юдейських функціонерів та „провідників”) можуть бути:



1. Зубожіння провідної (керівної) жидівської верстви в Україні, що годується з боротьби проти „антисемітів”. Вона таки підупала за часів Кучми... Хіба що Найману та Маленковичу, можливо й Зісельсу, вдавалося вибити таку-сяку ґрантову копійчину на протистояння знавіснілим „погромникам”. Позаяк до влади в Україні нарешті прийшли „націоналісти”, самий час збирати жнива...

2. Курс уряду на реприватизацію, чи, іншими словами, на перерозподіл награбованого в період між 1989 і 2004 роками, тепер вже зрозуміло між своїми, при бажанні можна представити як курс „антисемітський”, „націоналістичний” ба навіть „нацистський”.

Приклад поруч. Справа „Юкоса” в Росії. Права рука б‘ється з лівою, а ЗМІ подають цей процес як згортання демократії та наступ на „права євреїв, що мають власні політичні переконання”.

Все це, зрозуміло, для зовнішнього споживання.

Бо „сіонські мудреці” добре знають, що :



„...клани, які стоять за спиною “Нашої України”, а ширше – за спиною так званої “опозиції”, ні в соціальному, ні в національному планах нічим не відрізняються від тих, що сформували та реалізують сьогоднішній іноземний фашистський режим в Україні. Сформований “нашеукраїнськими” кланами режим не стане українським. Він лише, можливо, не буде демонстративно антиукраїнським. (Із Заяви УНА-УНСО від 27.11.2003)”



Але вони також знають, що той, хто крав газ, той вкраде (перерозподілить, реприватизує) і їх награбовану власність.

Це наші люди вірять казкам про чарівну газово-„помаранчеву” принцесу, яка колись давно, десь там, щось у когось крала („займалась бізнесом”), а тепер стала доброю та гарною, виправилась („бізнесом не займається”) та рятує Україну. Тому принцеса й почала з них. Вкрала у них для початку, не для себе, для пенсіонерів та безпритульних дітей, 300 млн. доларів. Ну фах у неї такий, економічний, - красти („бізнес робити”)...

3. Жиди ж люди конкретні та мудрі. Тим з них, хто вже належить до „місцевих еліт” (регіонів), не потрібно до ЄС! Що вони там вкрадуть? Швидше там вкрадуть у них!!

Їм потрібно до ЄЕП. Хай і без „зони вільної торгівлі”. Але з партквитком СДПУ(о). Втім, можливі варіанти...

Всім відомо: до ЕС „антисемітів” не беруть.

Тут і співпадає їх дніпропетровський, харківський, київський, донецький, – одним словом, регіональний інтерес з інтересом путінських абрамовичів...



Щоб уже точно і остаточно підняти „на вуха” всю європейську та атлантичну „прогресивну громадськість” та унеможливити вступ України до ЕС, на додачу до пошуків „антисемітів” розпочали операцію „Бий чорнопиких!”. Однак тут вийшов конфуз: малувато їх у Києві. Поки одного за рогом дочекаєшся, сто разів до вітру збігати захочеться.

Думали замінити їх на китайців. Але „прогресивна громадськість” китайців не любить (відчуває конкурента). Вона на їх побиття дивиться крізь пальці. Так їм, косооким, і треба. Нема чого зі своїм крамом до нас на ринки пертися...

Прийняли інтернаціональне рішення: гамселити в Україні всіх іноземців підряд. Б‘ють без уваги на віросповідання, походження та колір шкіри! Кажуть, цю справу доручили Дімі Корчинському. По „ящику” так кажуть. Може, й так. Бо більше начебто нема кому. „Скінів” хоч „днем із вогнем”... Сам бачив. Знаю.

До того ж Діма так говорить „нє”, щоби всі зрозуміли: це роблять саме його „раби”... (Невже йому й досі Марчук в СБУ „дах” тримає?)



Однак щоби не робив Діма зі своїми „православними” „на колесах” за гроші „обрізаних”; як би не волали за „антисемітизм”, „націоналізм” та „нацизм” в Україні наймани з маленковичами, та навіть зісельси із щеранськими за гроші „соросів”; як би не рятували свої гроші пінчуки з медведчуками – поки сталевий кулак унсовця (справжнього унсовця, а не якогось там міфічного „скінхеда” від СНПУ, найнятого Едіком Коваленком чи Дімой за 10 у.о. в універі) не розіб‘є... шибку в синагозі - широка „прогресивна громадськість” зараз погано про Україну не подумає...



Тільки вийшла у всій цій справі одна заковика, для розуміння якої нам терміново треба освіжити знання короткого курсу історії УНА-УНСО.





Розділ Другий



Трохи історії



Коли в кінці вісімдесятих у високих гебістських кабінетах визріла думка зібрати всіх буйних націоналістів в одному місці, щоби вони не заважали „перебудові” та „рухівцям”, - це рішення прийняли „на ура”. Доручили цю справу відставному старшині із елітної „Залізної дивізії” та комісованому прапорщику з Київської школи КГБ.

Але подальші світові події набули неочікуваного (для місцевих) спрямування, і „перебудова” плавно перелилась у „незалежності”. Вирішили буйних не знищувати (як планувалося раніше, по згортанню „перебудови”), а назвати їх УНА-УНСО та використати. Показові тренування провели на Лаврі Київський, що на Печерську. Буйні, підібрані старшиною та прапорщиком, виявилися напрочуд боєздатним підрозділом. То ж було прийнято рішення спровадити їх у 1992 році в Придністров‘я.

Проявили вони себе там ще краще. Тобто настільки добре, що для того, аби їх звідти спровадити та втихомирити, довелося викликали війська з Росії на чолі з відомим генералом. Після Придністров‘я було прийнято рішення УНА-УНСО розпустити. Однак буйні розпускатися не побажали, до того ж події знову набули неочікуваного (для слабкої тоді місцевої влади) характеру.

У 1993 спалахнула російсько-грузинська війна, і „унсовці” самочинно стали по бік Грузії. У Президента Росії урвався терпець, але Президент України нічого не міг зробити, поки його не поміняли на плішивого.

У 1995 „унсовці” плішивого ледве з крісла не викинули. Він злякався і їх заборонив.

То вони „втекли” воювати в Чечню. Плішивий викликав до себе старшину із прапорщиком і наказав їм покінчити з самоуправством. Інакше... Ті зрозуміли та послухались.

Але не послухались унсовці. Вони вже тоді перестали слухатися старшину. Прапорщика „послали” ще раніше. То ж їх вирішили купити. Але так хитро, щоби вони про це не знали. „Обрізані” прикупили „голову” та „праву руку” старшини, а після виборів1998 взяли їх на своє щедре утримання...

Здавалося, справу було зроблено!

Але ні. Проросло кляте зілля по місцях-регіонах...

Доручили справу боротьби з ними „опозиції”. Персонально: „социкам” та „лазаренківцям”. Вони й спровокували „унсовців” на штурм порожнього палацу плішивого у березні 2001, а потім здали їх ментам.

У тюрмі декого з унсовців залякали, схилили до співпраці, а потім і підкупили депутатським мандатом...

Але інші трималися! Тож вирішили знищити їх сміхом.

Заслали до них розумово неповноцінного хлопа. Колишнього гвардійця з корпусу спеціальних радянських військ у Німеччини. Зробили їм з нього Провідника та й випустили 2002-го „на люди” по телебаченню! От сміху було! Всі побачили, які ці українські націоналісти (ще й самі „круті” з них – унсовці) придуркуваті та нетесані!! Задумано було блискуче, але виконано дуже вже по-жидівські хитромудро...

Автори проекту не врахували, що внаслідок їх сімдесятилітнього терору та через впроваджувані ними п‘янство і алкоголізм, таких розумово неповноцінних хлопів серед політиків сьогодні через одного... Ніхто з еліти суспільства, крім зеків у тюрмі (хлопці розповідали) та виборців на виборчих дільницях (УНА на чолі з Едіком набрала біля 0.01% голосів) жарту не зрозумів... Едіка стали приймати у високих кабінетах з високими ж стелями, давали гроші на партійне будівництво. А відомий всій Україні юрист, професор і народний депутат із Прикарпаття, зробив хвору на голову людину своїм особистим референтом! Ба більше того!! Він запропонував двічі не судимому кандидату в Президенти України послуги ідіота в якості провокатора! Уявляєте собі!? Довірити таку важливу та відповідальну роботу дебілу? І двічі не судимий проффесор погодився на пропозицію професора-юриста!! То хто ж їм після цього винен?



(Правда, коли Едік та Козак доручену їм роботу провалили, „проффесори” прибігли до нас, тицяли гроші та посади, просили допомогти...)



Єдине чого вони таки домоглися, так це того, що УНА-УНСО розпалося на дві частини, між якими вештається неформальний „головний загін” („Персонал –Плюс” від 27.04-03.05.2005, № 17 С. 2) політв‘язнів 2001 року. „Загін”, принаймні деякі члени його „проводу”, „підробляв” ще й у Едіка...

(Уявляєте, якби Організація розпалася на „придністровській загін”, „грузинський загін”, „чеченський загін”, „загін політв‘язнів Лисої гори” чи „загін політв‘язнів Лукашенка”? Ментовська мрія!)

Народний депутат в своїй громадській організації лишився сам, бо вигнав з ВГО імені Андрія Шкіля весь „головний загін” за „зраду ідеї”.

А Організація УНА-УНСО, від імені якої я й пишу, – існує. Вона нараховує сьогодні 19 обласних організацій та більш ніж три тисячі реальних членів.

Саме цю Організацію і старе, і оновлене Міністерство юстиції перелякалось реєструвати в якості політичної партії УНСО на вибори 2006 року... (Втім, як і „Пору”).

Однак аргументація відмови була куди більш кумедною. Виявляється, в Волинській, Тернопільській та Івано-Франківській областях, за даними як старого, так і нового Міністерства юстиції , УНА-УНСО не підтримує жодна людина...

Подавати до суду?

Але потяг пішов...

Там буде видно...





Розділ Третій



„Об‘єднання”



„Юлія Володимирівна самий

загадковий український політик....

Я не виключаю, що в майбутньому

ми будемо поруч.”

(Віктор Медведчук, лідер СДПУ(о))



На початку 2005 людьми, що прийшли до Влади, була проведена операція на об‘єднання організацій УНА-УНСО. Якщо попередня Влада намагалася: використати, заборонити, знищити, купити, висміяти, роздробити Організацію, то нова спробувала її об‘єднати.



З якою метою?



Адже ті люди, що прийшли до Влади, за своїми переконаннями, переважно „лівого” та „ліво-центристського” штибу, a priori не могли співчувати нашим ідеям та ідеалам. Ба більше! Те, з кого і як було сформовано революційний уряд, які повноваження було надано, скажімо, представникам партії Мороза та націонал-демократам Костенка, Тарасюка і навіть Матвієнка, не залишали сумнівів: цей уряд не український.

Адже ті люди, що прийшли до Влади, у 2001 (тоді коли ми були „союзниками” у поваленні режиму Кучми) ультимативно вимагали від нас розпустити Організацію... Чому тепер вони змінили свою думку щодо неї?

Адже серед людей, що прийшли до Влади – не всі дилетанти. Вони не можуть не розуміти, що неможливо об‘єднати УНА-УНСО, групу політв‘язнів не те, що з УНА Едуарда Коваленка, а й зі Шкілем, який нещодавно зі скандалом вигнав зі свого об‘єднання всіх членів свого неіснуючого „Проводу” (політв‘язнів 2001 року).

Адже ті люди, що прийшли до Влади, не могли не розуміти: послуговуючись у справі об‘єднання Організації послугами абсолютно скомпрометованих серед її членства осіб, вони не зможуть досягнути успіху.

Подаю уривок зі „Стислого курсу історії УНА-УНСО”:



„Перш за все, щодо несподіваності третьої, 1997 року, реєстрації УНА Міністерством юстиції України. Для мене як голови обласної організації УНА-УНСО та члена її Виконавчого Комітету повною несподіванкою було те, що реєстрація ця відбулася без подання до Міністерства юстиції України будь-яких реєстраційних чи установчих документів. Попередні два роки неперервної, виснажливої боротьби за відновлення реєстрації УНА як політичної партії були марними. Не допомагало нічого. Ні страйки трудових колективів та дрібних бізнесменів, ні голодування народних депутатів від УНА, ні збір підписів трудящих на підтримку відновлення реєстрації УНА. Вольове рішення пані Колінько від 1995 року, яка без рішення суду (бо суд відмовився виконувати абсурдне завдання влади), власноруч викреслила УНА із реєстраційних списків, залишалося в силі. Всі розуміли, що це помста Президента за „кривавий вівторок”. Політичні партії та народні депутати мовчали. Кожен боявся, що влада дасть йому під зад коліном, як вона дала УНА...

Більше того. Всі юридичні документи партії проходили через мене. Я візував чи готував їх подання до різних інстанцій. Можете уявити собі моє здивування, коли 30 вересня 1997 року пан X повідомив мені про реєстрацію УНА!

По-друге, до останнього часу прийнято було вважати, що „кадрові перестановки, проведені в УНА-УНСО, не сприяли успішному веденню виборчої кампанії” 1998 року. Так, кампанія 1998 з боку УНА проходила мляво. Так, офіційний результат - 0,4% підтримки виборців. До 5 лютого 2005 я був впевнений у цій цифрі. Я не мав і не маю амбіцій до її перегляду. Тоді, інтригами пана X, я був виведений за межі партійного виборчого списку. І ось через вісім років пан X вдруге вразив мене. Виявляється, у березні 1998 УНА отримала підтримку 2,7% голосів виборців!

Здавалося б, ну що тут такого? 2,3% голосів, набраних УНА, було передано якійсь іншій партії, яка перед тим добре заплатила пану Х за це. Все одно виборчий „бар‘єр” не було подолано.

Штука однак полягає в тому, що партія Z, якій ці голоси було передано, взяла виборчий „поріг” у 1998 з результатом у 5,01% голосів! Порядні люди. „Відщепнули” від УНА рівно стільки - скільки було треба.

Пани X та Y, що від УНА організували та провели „невдалу кампанію”, в подяку від партії „переможця” отримали високі гонорари і посади, а ще більші зарплати... Отримують вони їх і досі! (Z ніколи не скупилася на партійні витрати та оплату праці відданих людей. Може, тому й опинилася сьогодні в опозиції.)

Понад те! До часу приходу Едуарда в „провідники” УНА у 2002 році X та Y офіційно лишалися її лідерами (а не якісь там герої від 9 березня 2001 року)! Одночасно вони перебували на чільних посадах в партії Z...

І, нарешті, третє. У читача виникає запитання. А чому це раптом пан X розповів автору історію, в якій і донині не варто згадувати хто є ці XYZ?

Бо він пропонував мені на виборах 2006 розіграти коштом УНСО гру, яку він у 1998 зіграв на пару з паном Y! Тепер бо пан Y до таких ігор не придатний.”



Коли пан Х за дорученням людей від Влади обговорював зі мною і не лише плани та перспективи майбутнього об‘єднання, ми ще не знали, що 21.01.2005 року, такий собі Андрій Дуда, на сайті „Трибуна”, в матеріалі під назвою „Нацики” з Банкової”, в розділі „Націонал-есдеки” розшифрує XYZ.

Врешті-решт, ті люди, що прийшли до Влади, могли піти й простішим шляхом. Зареєструвавши УНСО в якості партії, розпустивши УНА як de-facto неіснуючу структуру (виявилось, вона їм потрібна, так як і „Братство”) та прийнявши Андрія Шкіля до лав партії Юлії Тимошенко (що вони невдовзі і зробили), „помаранчеві” відкрили б дорогу своїм планам. Я робив таку пропозицію ініціаторам процесу об‘єднання через пана Х. Однак вона була відкинута.

Йшлося про об‘єднання всіх груп. Хоча ініціатори, через пана Х, висували безумовну умову участі в процесі саме УНА-УНСО Юрія Тими.

„Головний загін”, позбавлений матеріальних засобів до колективного та індивідуального існування і нещодавно викинутий „за борт” Андрієм Васильовичем, сприймав ці пропозиції із захопленням. Ще б пак! Вони нещодавно вдруге стояли за цю владу на барикадах!! Втім, як і всі члени Організації.

Тут треба пояснити наступне. Члени Організації, як і всі більш-менш політично свідомі громадянин, розуміли мету перебування УНА Едуарда Коваленка в „групі підтримки” Ющенка... Декілька десятків членів СНПУ (тепер Всеукраїнська організації „Свобода” Олега Тягнибока), колишній голова Полтавської організації УНА-УНСО та кілька політв‘язнів, які, отримавши „свої” гроші, намагалися всіма правдами і неправдами уникнути участі в акціях під „пропелером”, не могли створити навіть пристойної масовки. Коли його хазяї зрозуміли, що Едік не в стані виконати завдання компрометації Ющенка, вони прийшли до нас. Відбулася цікава розмова.

Ці люди пропонували фінансову підтримку в обмін на підтримку нами Ющенка... Крім того, ми мали б радикалізувати свої гасла та виступи. Вони казали, що переконалися на власному досвіді - підтримка Ющенка „унсовцями” має бути справжньою та видовищною!

Найбільше їх „діставала”... роздрібненість УНА-УНСО! Не встигав Едуард підготувати якусь акцію, як УНА-УНСО виступало проти неї і широко інформувала про це всю медійну громадськість...

Ми відмовилися від їх пропозицій, і на Майдані ніхто не бачив наших людей під прапорами УНСО.



В пропозиціях людей, що прийшли до Влади в 2005, ми відчули ту ж ностальгію за єдиним УНА-УНСО.

Чи не з тією ж метою?

Тобто у випадку проведення акцій частиною УНА-УНСО, вже підпорядкованою замовнику, він би не хотів, щоби інша частина УНА-УНСО давала б протилежну оцінку його зусиллям.

Зрозуміло, що першим кроком на цьому шляху мала б бути пропозиція на об‘єднання. Другим – адміністративна ліквідація тієї частини УНА-УНСО, що на таке об‘єднання не пішла (нереєстрація УНСО як партії). Третім...

Залишалось це з‘ясувати у безпосередній бесіді з замовником. Однак він, на відміну від представників кучмівської влади, на безпосередній контакт не пішов. Ми ж відмовилися грати у гру без правил, хоч б якими умовними вони в політиці не були.

„Головний загін” вирішив діяти без нас. 9 березня 2005 року Едік біля пам‘ятника Шевченку улаштував легку штовханину з неформалами під прицілом телевізійних камер.

Шкіль прислав свого спостерігача, і тільки.

Неформали продовжили свої пошуки „хліба насущного”. Владні „оператори” залишилися незадоволені нами.

Ми спробували отримати деяку додаткову інформацію. І ми її отримали з



телефонної розмови від 25.04.05 із

віце-президентом МАУП, відповідальним за партійне будівництво політичної партії „Українська консервативна партія” (УКП) та її зв‘язки з іншими політичними партіями і організаціями паном Дробноходом Миколою Івановичем.

- Ми хотіли б проконсультуватись з Вами.

М.І. Кого ви представляєте?

- УНА-УНСО.

М.І. Ми вже працюємо з УНА-УНСО Андрія Васильовича Шкіля.

Короткі гудки... ?



Це вияви вилося повною несподіванкою для нас.



Як? Дробноход Микола Іванович, голова КРК УРП „Собор”, поміркованої націонал-демократичної структури під проводом колишнього Першого секретаря ЦК ЛКСМУ, члена фракції Юлії Тимошенко, прем‘єр-міністра Криму, Анатолія Матвієнка, став порядкувати створенням право-радикального блоку антисіоністського спрямування ?

Поруч із ним – член тієї ж партії, член фракції Юлії Тимошенко – Левко Лук‘яненко!? (Промовистим фактом виглядає відсутність друга Фіми Звягільського –Степана Хмари... А де ж Юрій Шухевич, один із цих трьох „могікан”, на яких Юлія Тимошенко будувала всю свою „піраміду” в Галичині? Чи він, з огляду на свої політичні зв‘язки, обмежився патронуванням „головного загону”?)

А що там робить людина з ліворадикальними переконаннями; член космополітичного об‘єднання „Батьківщина”, який, як здавалося нещодавно, мав прекрасні шанси потрапити до оновленого виборчого списку Юлії Тимошенко, а то й до списку Народного Союзу Наша Україна (!); друг Бродського, колишнього голови партії „Яблуко”, а тепер лідера партії „Батьківщина”; палкий борець з антисемітизмом в лавах УНА-УНСО; людина, щодо якої в Організації завжди були сумніви відносно чистоти його українського етнічного походження по материнській лінії, - народний депутат України Андрій Васильович Шкіль?

І за всім цим спостерігає колишній лідер фракції Юлії Тимошенко, тепер цілий Голова СБУ, пан Турчинов?

А Голова Верховної Ради Криму пан Дейч допомагає Анатолію Матвієнку, члену фракції Юлії Тимошенко, стати Прем‘єром Криму?



Чому люди, що прийшли до Влади, беруть участь у формуванні право-радикальної опозиції Президенту Ющенку (див. „Персонал –Плюс” від 27.04-03.05.2005, № 17 С. 3, Заява УКП та ВО „Свобода” „Державній мові –державний захист”)?



З якою метою вони ведуть цю гру?



Які люди її забезпечують?



Щоби відповісти на ці питання, треба розглянути питання, а хто є ці люди?

Діти юристів



Частина ІV



Кажуть, диявол завжди ховається в деталях. Насправді більшість людей не те що не придивляється до них, а й не звертає ніякої уваги на глиби доказів. До уваги береться лише власна розчуленість та настрій. Найяскравішій приклад – ЛДПР Жириновського. Це ж анекдот: син юриста на чолі державницького руху в Росії. Тамтешні націоналісти можуть скільки завгодно скреготати зубами, але фракція Жиріка від початків РФерівського парламентаризму репрезентує та виставляє на посміховисько перед усім світом радикальні настрої російського плебсу...



Розділ Перший



Андрій Васильович Шкіль про себе



Ніхто не похвалить тебе краще, ніж сам себе.... Ніхто не розповість про тебе більше, ніж ти про себе.



Небачений світом Рай

Зранку 7 січня 1979 року долину Меконгу тишу розірвали вибухи бомб і снаря­дів. У цей день в`єтнамська армія увійшла до Кампучії і задушила один з найбільш масштабних в історії нашого століття експериментів з побудови спільноти, альтернативи суспільству ліберального кшталту. Мається на увазі те, що звично називають `чотирма роками полпотівського жаху`, кривавими експериментами червоних кхмерів над власним народом`. Хоча, також, вважається, що є підстави вважати це `пекло` раєм.

Уже сам факт одноголосного несприйняття побудови червоними кхмерами ново­го суспільства в Кампучії є доволі цікавим. Ось визначення, котрі представники обох таборів давали полпотівському режимові: `повернення до первісно-общинного ладу... до середньовічного варварства` (`Правда`), `порівняння з гітлерівською Німеччиною напрошуються самі собою... тут експеримент є ще більш тотальним` (`New York Times`), `утопічний комунізм` (`Matin`).

Засновник `проклятої` держави, ``товариш Пол Пот` (справжнє ім`я - Салот Сар), народився в 1928 році. Уже в 1946 році він вступає до підпільної Комуністичної партії Індонезії і починає брати участь у боротьбі проти американського імперіалізму і його місцевих поплічників. В 50-х роках Пол Пот разом зі своїми найближчими спільни­ками, котрі згодом очолять побудову в Кампучії `тотального соціалізму` (Ієнг Сарі, Сон Сен, Кхієу Самфан), їде на навчання до Парижу. Очевидно, власне там вони зрозуміли `всю огидність буржуазного способу життя, заснованого на тотальному відчужені. Уже на початку 60-х років Пол Пот організовує в кампучійських джунглях соціалістич­ний партизанський рух, який одержує особливий розвиток після заколоту в 1970 році і встановлення диктатури Лон Нола. Пол Пот створює Національний єдиний фронт Кам­боджі і, що цікаво, об`єднується із скинутим принцем Сіануком, представником тради­ційного роду кхмерських царів. Фронт звільнює цілі провінції, роблячи очевидним для всіх кхмерів разючий контраст між життям і `смердючим животінням під фактичною владою янкі`. Тому, коли 17 квітня 1975 року колони вбраних у чорну уніформу Червоних кхмерів увійшли в столичний Пнопмень, ніхто не чинив їм жодного спротиву. Мешканці стали зустрічати визволителів...

Однак, Пол Пот приготував горожанам сюрприз. Солдати почали виганяти їх з будинків, формувати в колони і направляти у сільську місцевість, в гори, в джунглі, на рисові плантації. `Відсьогодні, коли люди хочуть їсти, вони повинні самі здобувати собі їжу на рисових полях. Місто - джерело пороку. Тут володарюють гроші та комерція, а це справляє на людину згубний вплив. Ось чому ми повинні ліквідувати міста` - говори­ли червоні кхмери. Через два дні двохмільйонний Пномпень й решта кампучійських міст спорожніли. У столиці залишились лише урядові установи, посольства, кілька фабрик і одна крамниця, що працювала два рази на тиждень. Населення Пномпеню скоротилось до двадцяти тисяч, заасфальтованими вулицями буяли тропічні зарості, а поле Олімпій­ського стадіону перетворилось на великий город. Як висловивсь Пол Пот, побудова `небаченої в світі держави` розпочалась. Усі зв`язки із зовнішнім світом було перервано. Гроші було скасовано, а Національний банк підірвано разом із усім його вмістом. В країні було знищено всі системи зв`язку, пошту, телеграф, телефон. Закрито усі інститу­ти і школи. Спалено усі книги. Про те, що відбувається в країні, висвітлювала єдина газета `Революція`, що виходила раз на десять днів, і котру кхмерам зачитували на політзборах. Суспільство було піддано тотальній мілітаризації. Усю повноту влади було зосереджено в руках `ангкі`, що можна приблизно перекласти як `організація` і що в дійсності означало закриту, майже окультну структуру, керівників котрої, свого роду `вищих невідомих``, ніхто не знав, але очолювана ними організація, тим не менше, доско­нало здійснювала керівництво революцією. Єдиною основою суспільства `тотального соціалізму` стала комуна, як висловився один із західних кореспондентів Кампучії, `егалітарний сільський кооператив без товарно-фінансових зв`язків`.

Радянський агітпроп звинувачував Пол Пота в насадженні `божевільних` концепцій `оточення міста селом`, `великого стрибка`, `опори на власні сили`. Багато спільного у червоних кхмерів є і з ідеями Троцького про мілітаризацію праці. Але існує ще одна течія, котрій відповідають революційні перетворення Пол- Пота. Це... німецький `фолькіш` націонал-більшовизм Отто Штрассера і Ернста Нікіша, з їх опорою на селян і солдатів як єдино революційні класи, ненавистю до буржуазної інтелігенції, проектами відновлення землеробського феодалізму шляхом роззосередження промисловості і перенесення праці у трудові комуни. Ось що писав Нікіш в книзі `Політика німецького опору` в 1930 р., викладаючи свою програму:

`f) воля до бідності; простий спосіб життя...

g) заперечення гуманітарних ідеалів, виставлення акценту на ідеалах варварських, спрямованих проти західної цивілізації;

h) вибір простого життя, в дисципліні та обов`язку. Створення ситуацій, котрі змусять міські маси прийняти такий спосіб життя;

і) розвиток усіма засобами військової освіти;

j) заперечення принципу приватної власності`. Воістину не сваріть так Гітлера. панове інтелігенти. В райхах Нікіша чи Пол Пота вам би пощастило менше...

`Із восьми мільйонів кампучійців мені потрібен лише один` - любив говорити Пол Пот. Звичайно, він був антропологічний песиміст і знав, що `людина є те, що слід подолати`. Усе населення Кампучії було поділено на три частини. У найнижчу потрапили `чиновники-прислужники янкі`, інтелігенція, підприємці, їх було оголошено `ворогами нації` і вони підлягали негайному знищенню. Набоїв на них не витрачали - їх вбивали мотиками, палицями, вбивали цвяхи у скроню, закопували і спалювали живцем. Друга категорія - решта жителів районів, що перебували під контролем властей Лон Нола. Їх насильно переселяли у засновані `комуни` і примушували працювати на благо револю­ції. Накінець, вищу категорію населення складали активні учасники революційної боро­тьби і жителі звільнених до 17 квітня районів. Вони повинні були скласти ядро майбут­ньої відродженої кампучійської нації, як висловився Пол Пот, `очищеної від іноземної скверни і ще сильнішої, ніж будівничі Ангкора`.

Найбільш відданими та ідейними кхмерами були діти. Вони, не розбещені дорослими страхами та комплексами, склали таємну поліцію Пол Пота, котра нещадно розкри­вала і придушували будь-які прояви міщанства та буржуазності. Невідомо, чи знав Пол Пот, що свого часу у Флоренції великий Джироламо Савонарола також використовував дітей як `непорочну силу` для боротьби з лихварями - нездатні брехати хлопчаки краще за усіх визначали тих, чиє майно треба було кинути в `багаття марнославства`. Діти завжди загострено відчувають справедливість і не знають прощення для ворогів. `У нашому суспільстві ніхто не має права любити чи не любити. Думає і вирішує ангка. Вона - мозок, а ми - руки і тіло, - говорить 13-літній кхмер, -... до дітей зрадників я не знаю жалоби. Якщо ви хочете врятуватись під тарганів, ви не вбиваєте лише дорослих тарга­нів`.

Як і решті, так і цьому експериментові з побудови великого Міста Сонця, соціа­лістичної Утопії не дали звершитись. Сьогодні в Камбоджі править король Сіанук, ко­лись соратник Пол Пота, забезпечуючи безперебійну роботу філій американських бан­ків.

Китай забув цитатник Мао і проводить політику капіталістичних реформ.

У В‘єтнамі відкриваються вільні економічні зони.

А десь у джунглях, на кордоні з Таїландом, до цього часу існують місця, вільні від впливу капіталізму. Там панують комуни, там люди ставляться одне до одного як брати, там немає грошей та інтелігентів. Там будують свій рай червоні кхмери. І, можливо, там люди уже навчились жити щасливо.



Андрій Шкіль, „Вітер Імперії”, Видавництво „Євразія”, ISBN 966-7074-01-3.



І цей член фракції БЮТ з „подачі” Юлії Володимирівни Тимошенко, Олександра Валентиновича Турчинова, Георгія Васильовича Щокіна, Дробнохода Миколи Івановича буде формувати право-радикальну опозицію „помаранчевому” режиму Президента Ющенка та виступати в якості Провідника УНА-УНСО, головним „страшилом” у боротьбі з сіоністським ворогом?



Однак не все так просто. Люди, що прийшли до Влади, не дадуть „не сіло не впало” схопити себе за лікоть першому-ліпшому політологу чи приватному детективу...



Розділ Другий



Дуальна пара: Шкіль – Зайченко



Беремо до рук прекрасну книгу. Не можу відмовити собі в задоволенні описати її вам. Розкішне довідково-біографічне видання Українського видавничого консорціуму від вересня 2004 року. (Це вже після відомого всім „нацистського” маршу Едіка вулицями Києва на підтримку Віктора Андрійовича Ющенка). „Хто є хто. Влада, політика, громадська діяльність.” Наклад 5000 примірників на важкому, глянцевому, блискучому папері. 238 сторінок! НЕ ДЛЯ ПРОДАЖУ. Передрук матеріалів без дозволу редакції заборонено... Але ми ризикнемо... Бо на цих блискучих, тяжких, глянцевих сторінках, а саме на сторінці 194, у розділі політична партія „Українська Національна Асамблея” поруч із пикою вождя Коваленка Едуарда Володимировича, на партійному гербі –„пропелері” – чорним по жовто-синьому викарбувані прості та зрозумілі всім слова:

„Голова партії Едуард Володимирович Коваленко.....

Координаційний відділ:

Командир УНСО – Руслан Зайченко,

Командир УНСО – Андрій Бондаренко...” (слово обом надамо нижче).



Як кажуть, що написано пером, не визубиш сокирою.



Але Руслан цього не боїться. Він справжній мущина!



Коли ми, п‘ятнадцять найстаріших членів УНА-УНСО, сиділи та слухали пропозиції пана Х від можновладців на об‘єднання, я не витримав і прохопився:

- Ні. Віктор, я в це „гівно” ступати не буду...

- Що ж ти за мущина, - розмірено зауважив мені Зайченко, - якщо боїшся в нього ступити? Потім обітрешся...



То хто ж він такий – Руслан Зайченко? Що ми знаємо про нього, крім того, що його та й інших політв‘язнів „членів Проводу” Андрій Васильович Шкіль вигнав зі своєї ВГО „за зраду”?



19.04.2005 (див. „Персонал –Плюс” від 27.04-03.05.2005, № 17 С. 2) відбулося перше засідання політрад УКП та ВО „Свобода” Мета засідання – узгодження позицій і курсів співпраці двох політичних сил на політичній арені на виборах 2006 року. На зустріч було запрошено головний загін УНА-УНСО. Як почесні гості зібрання відвідали народний депутат України, член УРП „Собор” Левко Лук‘яненко......

Від представників УНА-УНСО виступив член Проводу УНА-УНСО (Якого Проводу? З якого його вигнав Шкіль? Прим. ред.) Руслан Зайченко: „ Ми представляємо ту частину організації, яка ніколи не припиняла боротьби, яка за свої переконання й активний спротив колишньому режиму вже відсиділа у тюрмах. (А як же бути з тими, хто відсидів за Придністров’я, за Лису гору, за Білорусь, за Мельника, – їх же поруч з вами нема?! Прим. ред.)....

Ми солідарні з більшістю тих принципів, які сповідують УКП і ВО „Свобода” ...”



Не пройшло й двох місяців, як Руслан у присутності п‘ятнадцяти рвав на собі сорочку, захищаючи соціалістів, які допомагали йому і його сім‘ї, коли він „зону хавал”...

Та що там п‘ятнадцяти! Пригадайте його промову 20 вересня 2003 року на з‘їзді УНА-УНСО!! За Мороза та за Луценка він готовий був кожному очі видряпати. Певно, тому й став у нього референтом...

А тепер: „Ми солідарні з більшістю тих принципів, які сповідують УКП і ВО „Свобода” ...”

Смішно...

Вже наступного дня (!) у Львові (це єдине місце в Україні, не рахуючи Одеси, де Андрій Васильович має своїх членів) Руслан Зайченко організовує інтерв‘ю в місцевій газеті. Наводимо його без змін.



`Коли ти сидиш в одній камері й ділиш із людиною хліб-воду, вона стає тобі братом. Тому ми всі, хто відсидів за акцію `Україна без Куч­ми` 9 березня 2001 року, називаємо себе побратимами. Дуже прикро, що для Андрія Васильовича Шкіл я це слово не стало святим...`

Це слова Сергія Гальчика, одно­го з 15 унсовців, які відсиділи за `участь у масових безчинствах`. Колишні співкамерники пересва­рилися: є серйозне непорозуміння між нардепом Андрієм Шкілем, який отримав мандат саме завдяки 9 березня, і Сергієм Гальчиком (від­сидів 3 роки), Русланом Зайченком (2,4 року), Олегом Бурячком (З роки). Хтось із них таки мусить лу­кавити. Але хто? Хлопці, які не по­боялися піти проти режиму, напе­ред знаючи можливу долю, які те­пер потерпають від свого `кримі­нального` минулого? Чи нардеп, якому воно таки допомогло?

Сергій Гальчик: Домовленість була така: Шкіль виходить і витя­гує нас. У цьому йому мав допомог­ти статус нардепа. Одразу після звільнення він сказав, що зречеть­ся мандата, якщо найближчим ча­сом нас не звільнять. Депутати, які були співкоординаторами акції `Україна без Кучми`, прийшли в парламент завдячуючи нам, вони це прекрасно усвідомлювали. Нама­гання нас звільнити були лише ви­димістю. Це були кволі кроки.

Андрій Шкіль: Я (!? Прим. ред.) найняв групу адвокатів, яка безпосередньо займалася `справою 9 березня`. Вона працює досі — обслуговує подання до Європейського суду стосовно незаконності вироку. Все необхід­не було зроблено і під час мого пе­ребування за ґратами, і після звіль­нення. Мною також був розробле­ний Закон `Про амністію`.

Сергій Гальчик: Цей закон абсо­лютно нам не допоміг і не допоміг би. Журналісти охрестили його за­коном для вагітних та інвалідів, бо вийшло так, що саме їм було змен­шено термін ув`язнення. А для по­літв`язнів він виявився недієвим. Я відсидів `від дзвінка до дзвінка` всі З роки. Коли вийшов, звернувся до Андрія Васильовича, аби він узяв мене на посаду помічника, бо сво­го часу обіцяв це зробити. Хоча б на громадських засадах. Спочатку він пообіцяв, що владнає це питання, навіть узяв усі необхідні докумен­ти, але досі відповіді немає.

Андрій Бондаренко (учасник акції `Україна без Кучми`): Закиди Шкілеві небезпідставні. Він дійсно обі­цяв, що дасть можливість хлопцям бути корисними державі, адже вони вже мали певний досвід. У тому, що він не виконав обіцянок, немає ні­чого дивного — його слова завжди розходяться з ділом. Мене вразило те, що допомога ув`язненим була неоднакова. Не виправдав він спо­дівань і як лідер УНА-УНСО. Він відмовився від своїх побратимів. Таке враження, що він вирішив, ніби вони його дискредитують і мо­жуть зашкодити подальшій кар`єрі.

Олег Бурячок (політв`язень, від­сидів весь термін): Я з самого початку і не розраховував на допомогу Шкіля. Я зараз маю роботу, яку знайшов сам. Будучи нардепом, він мав якось допомогти хлопцям, бо багато з них зараз не можуть працевлаштуватися через судимості. Це справа його сумління.

Руслан Зайченко ( ще одна жертва справи 9 березня): Абсолютно підтримую хлопців у їх звинува­ченнях. Дійсно, коли ми сиділи за ґратами, нам обіцяли багато, але нічого не виконали. Не можна сказати, що нас не підтримували, але це було дуже вибірково. Мої слова може підтвердити більшість засуджених. Шкілю більше при­таманний `галицький хрунізм` (гірше, на Галичині, про людину нічого сказати не можна, як назвавши його „хрунем” прим. ред.), аніж якості лідера. Те, що він не виконав жодної обіцянки, — це одне. Він ще й `заморозив` діяль­ність УНА-УНСО, створивши всі умови, аби з організації пішли справжні патріоти. („Аргумент газета”, 20.04.2005., №16 (179)



Оце так помста! І де? У Львові! У серці „Імперії Шкіля”.



Ви скажете: ну що ж – конкуренти. Не так все просто.



З телефонної розмови від 25.04.05 із

віце-президентом МАУП, відповідальним за партійне будівництво політичної партії „Українська консервативна партія” (УКП) та її зв‘язки з іншими політичними партіями і організаціями паном Дробноходом Миколою Івановичем.

- Ми хотіли б проконсультуватись з Вами.

М.І. Кого ви представляєте?

- УНА-УНСО.

М.І. Ми вже працюємо з УНА-УНСО Андрія Васильовича Шкіля.

Короткі гудки... ?



Варіанти:



1. Референт Шкіля, Ляхович, жаліється: „Цей Зайченко їздить по всіх усюдах і виступає від імені Андрія Шкіля!”

2. „М.І. Ми вже працюємо з УНА-УНСО Андрія Васильовича Шкіля.”,

та порівняйте з

19.04.2005 (див. „Персонал –Плюс” від 27.04-03.05.2005, № 17 С. 2) відбулося перше засідання політрад УКП та ВО „Свобода” Мета засідання – узгодження позицій і курсів співпраці двох політичних сил на політичній арені на виборах 2006 року. На зустріч було запрошено головний загін УНА-УНСО… Від представників УНА-УНСО виступив член Проводу УНА-УНСО Руслан Зайченко…



І ці люди збираються боротися зі світовим сіонізмом?



О, горе Україні з такими борцями на чолі!



Краще вже відразу вступити до ЄС на чолі з Ющенком!



Але є й третій варіант. Якщо не вважати „консерваторів”, „насосів” та членів і друзів фракції Юлії Тимошенко за розумово неповноцінних, то це значить, що Зайченко прикриває Шкіля… Дає йому можливість, як і Юлії Володимирівні (і не тільки їй), сидіти на двох стільцях! А „дах” над ними усіма тримає вже не Марчук, а Турчинов…

Мав рацію Віктор Медведчук: „Юлія Володимирівна самий загадковий український політик”. Відповідь на цю загадку, на питання для чого їй це потрібно, хто у неї за політичного технолога, а хто за „таран” ви знайдете на нашому сайті в наступному розділі:



„Метод зустрічного вогню”

Діти юристів



Розділ Третій

Позиція-опозиція



Формуванням праворадикальної опозиції Нова Влада перейнялася відразу. Тактика, на відміну від тактики попередників, була змінена: не можеш знищити – очоль. Було вирішено повернутися до „перебудовчих” лекал. Звідси й інтенсивні контакти з УНА-УНСО, намагання нав‘язати „об‘єднання” з контрольованими Владою частинами (Шкілем, УНА Едіка, неформальним „головним загоном”). Безумовно, все це під „проводом” давно контрольованих Владою людей (панів X, Y). „Переговори” були перевіркою: чи піде Організація під „ковпак”, як це було за часів Корчинського, чи воліє здохнути „голодною смертю” без матеріальних та інформаційних ресурсів? Пан Х таку позицію, спорядивших його й не приховував: „Чи ми підемо на співробітництво (тепер Влада своя, „націоналістична”), чи нас розітруть”...



Владу можна зрозуміти

Не хочеться та й не можеться вести боротьбу на три фронти.

Зліва Мороз не зможе протистояти „комуністам” та „прогресивним соціалістам”. По-перше, Мороз хоч і „ліва”, але виразно українська стихія. А вона, як показує практика, має слабку опірність не лише такій москальській стихії, як Комуністична Парія України, а й ще меншу жидівській: Вітренко – Корчинський. І „Вінський плюс К” тут не „витягнуть паровоза”, переобтяженого до того ж численними особистісними факторами. Звідси і намагання Влади захопити морозівськими руками якомога ширший „ліво-центристський” електорат: всі ці державності російської мови, „націоналізації” та дружби з росіями і нацменшинами приречені в „соціалістичній” упаковці на неприйняття відповідними прошарками суспільства.

По-друге, чисто агентурна розкладка. „Комуністи” та й „п-соціалісти” були на короткому повідку у влади попередньої. „Співпраця” відповідних українських структур з аналогічними структурами „ймовірного супротивника” виходить далеко за межі необхідного для української сторони. Тут недостатньо поміняти лише Голову. Тут треба творити принципово нові структури. Їх будівництво треба починати з нульового циклу, якщо ми хочемо мати позитивні результати, а не наражатися раз по разу на „касетні скандали”... І це не завдання для СПУ.

Політичний центр Влада контролює, здавалося б, надійно. Більше того – тут сконцентровано головні її сили. Але й сили супротивника теж! І що для Влади особливо неприємно (особливо для Влади ліволіберальної, тобто такої, якою вона є), так це те, що розділ олігархічних еліт у центрі пройшов не лише за звичними для них цінностями „купи-продай”. Розділ серед виборців пройшов за наріжною для них національно-конфесійною ознакою. Влада намагається це приховати. Але від цього ситуація стає лише більш наглядною. Звідси й спонтанні, „за порадою уряду”, президентські вояжі до Москви. Звідси його пасхальна біганина по церквах. Звідси й „прагнення” Прем‘єра провести люстрацію не серед „сепаратистів” та „кучмістів”, а серед колишніх вояків ОУН-УПА...

Юлія Володимирівна розуміє, що довго водити галичан „за ніс”, хоч вони й галичани, їй не вдасться. От і Хмара, здається, десь щось зрозумів. Та й не її це електорат. І не її це тепер задача. Вдома вона розмовляє общєпонятною ... За її ж словами, вона „людина Сходу”. Для Сходу біля неї опинився Видрін із Бродським. Та й новий лідер „опозиційних” „трудовиків” для Сходу біля неї отирається (Януковича від центру „відтирає”).

А от Волков там не лише для Сходу. Волков біля неї для вирішення творчих задач. Однією з яких є розбудова контрольованого „помаранчевими”

Правого флангу

У Кучми подібними задачами під дахом Марчука займався Медведчук. УНА Едіка, пан Козак від ОУН, „ліво-право-радикальне анархічно-„православне” „Братство” Корчинського та інші подібні утворення – його організаційно-фінансових потуг справа.

За Нової Влади урядову Концепцію оволодіння „правими” розробив відомий міжнародний політолог, друг на утриманні Діми Корчинського, знайомець пана Козака, помічник і соратник Бродського, колишній радник Президента Кучми, а віднедавна й службовець Юлії Володимирівни, - пан Видрін. Всю цю корисну інформацію про нього я отримав від його ж посильного, який нещодавно приходив до нас. Приходив він, як ви правильно здогадалися, з пропозиціями від Леді Ю. Пропозиція полягала в утворенні єдиного потужного праворадикального націоналістичного блоку. Його пан Видрін обіцяв вивести на самого ... пана Лє-Пена... Кумедія полягала ще й у тому, що нещодавно ця ж людина вела переговори з нами про „підтримку” Ющенка від Януковича...

„Помаранчеве” оволодіння ситуацією в рамках Концепції, виявляється, ускладнено множинною дефрагментацією правого флангу політичного спектру України.

Особливо неприємною для Влади є позиція Української Народної Партії (УНП). Цю партію, що має значний політичний потенціал та потужну розгалужену організаційну систему, при розподілі владного пирога „кинули”. Їй дісталося лише традиційне для лівих, провальне в умовах України, Міністерство праці та соціальної політики. І це за умов яскраво вираженого етнічного голосування на виборах Президента України! Безумовно, це сталося за рахунок вимушеної, але від того не менш помилкової, підтримки націонал-демократами на президентських виборах 2004 року ліволіберального тріумвірату Ющенко-Тимошенко-Мороз. Сьогодні УНП займає особливу позицію. Це може суттєво ускладнити виборчі перегони до Верховної Ради у 2006 році як Прем‘єру, так і партії Президента. Єдине, на чому владний блок ще може продовжити спекуляцію, так це на нерозумінні українським пересічним виборцем відмінностей між задачами націонал-демократії та проблемами, що їх вирішує ліволіберальний тріумвірат Ющенко-Тимошенко-Мороз. УНП, що не має потужних інформаційних ресурсів, не вдається донести свою позицію до свого виборця. Люди подовжують питати: „А чому ви не разом?”. Поки, в результаті еволюційного розвитку суспільства, вони зрозуміють причину, то роса може виїсти очі не лише їм...

Тут американський проффесор в Мін’юсті пріє, не випускає на виборчі перегони американське ж дітище – „ПОРУ”! А УНП змагає йти на виборчі перегони окремим списком!!

Не вистачало ще й утворення конкурентноспроможного, незалежного право-радикального блоку, здатного відібрати у блоку лібералів та безпартійних голоси!

Не для того ж Нова Влада не реєструвала УНСО як партію!!





Праві радикали



Опитування в Інтернеті (кількість опитаних осіб ресурсу „Національний альянс” сягає на 9 травня 2005 року понад 1000 осіб) дає наступні результати популярності „патріотичних” рухів:

„Свобода” - 29%; „Народний Союз „Наша Україна” – 21%; УНА-УНСО – 15%; УНП – 13%; КУН – 8%; „Собор” – 4%; Рух – 3%; „Українці” – 3%; „Наша Україна” – 2%.

З наведених даних очевидно, що Владі у грі з правими радикалами потрібен повтор 1998 року. Сьогодні Влада, як і тоді СДПУ(о), не може об‘єднатися з правими радикалами в одному виборчому блоці, бо йде на вибори під прапором європейських та „загальнолюдських” цінностей. Але взяти голоси, віддані виборцями за правих радикалів та їх українські національні, а головне антисіоністські гасла, вона, як СДПУ(о) у 1998, хоче... Дивись вищенаведене оповідання за панів XYZ та нижченаведений лист до Президента.

Президентові України В.А.ЮЩЕНКУ

Голові Верховної Ради України В.М.ЛИТВИНУ

Голові Верховного Суду України В.Т.МАЛЯРЕНКУ

За часів кучмівського режиму польський журнал Wprost назвав найбагатших людей розореної України: сам Л.Кучма, його зять В.Пінчук, голова його адміністрації В.Медведчук, `права рука В.Медведчука` – Г.Суркіс, партнер В.Пінчука – Р.Ахметов, голова всеукраїнського єврейського конгресу В.Рабинович та деякі інші (див. напр.: `Независимая газета` – 2003. – 24 вересня).

Іншими словами, злочинний кучмізм тримався на суто єврейському оточенні, де, крім названих, помітну роль відігравали також Д.Табачник, Ян Табачник, Ю.Звягільський та інші євреї, які, як повідомляли ЗМІ, теж мають величезні статки на тлі зубожіння українського населення (наприклад, акордеоніст Ян Табачник, за повідомленням віце-прем`єра України М. Томенка, якимось чином придбав 8 га (!) київської землі для будівництва якогось центру свого маловідомого імені).

Як зазначає голова юдейської громади ліберального спрямування Е.Ходос (Харків), американські долари у вигляді злочинного `чорного налу` спрямовувалися на сучасних єврейських скоробагатьків через синагоги, де нині заправляють американські та Ізраїльські рабини на кшталт Я. дов Блайха, М.Московичз, Асмана. Саме таким злочинним шляхом перетворилися на олігархів харківські євреї О.Фельдман і А.Гіршфєльд – нинішні депутати Верховної Ради України (див. напр.: Ходос 3. Єврейский удар. – Харьков, 2003).

Таким чином, багаторічне руйнування України і зубожіння всього українського народу супроводжувалося одночасним і неймовірним збагаченням багатьох євреїв, які відповідальні разом з Л.Кучмою у встановленні антинародного, україножерського і відверто злочинного режиму. Тобто вкотре маємо справу з реальною змовою зі знищення титульної, державотворчої нації України та пограбування її національних багатств. Таке масштабне пограбування, протягом якого українське населення зменшилося більш як на 4 млн (!) осіб, вказує на його свідому та планомірну організацію.

Справді, в сучасній Україні жодна національна меншина (навіть найбільша російська) не має такої величезної кількості етнічних (тобто расово-націоналістичних) організацій як єврейська: 500 національних та релігійних єврейських організацій, 236 єврейських громад, більш як 60 культових споруд, понад 40 періодичних видань (разом з п`ятьма телевізійними програмами), релігійні та національні фонди (див., напр/. `День`. – 2002, N37).

Крім того, за повідомленнями багатьох ЗМІ, загальноукраїнські телеканали належать також євреям: `1+1` – Роднянському, `Інтер`, ТЕТ – Г.Суркісу та В.Медведчуку, `СТБ`, `Новий`, `ICTV` – В.Пінчуку, `Гравіс` і частина ефіру УТ-1 – В.Рабиновичу. Додайте сюди сотні газет, журналів, радіохвиль, які також належать єврейським олігархам, і стане зрозуміло, що майже весь інформаційний простір незалежної держави Україна окуповано організованою чужинською групою. Те саме відбувається у фінансово-банківській системі, великому бізнесі та соціально-культурній сфері, де, за висловом М.Томенка, `співають не українські артисти, а табачники і кобзони`.

Головні структури організованого єврейства

Названі численні расово-релігійно-етнічні єврейські організації об`єднується та скеровуються на загальнодержавному рівні відповідними надструктурами, які, своєю чергою, координуються Євразійськими і Європейськими єврейськими та сіоністськими конгресами, а останні – Всесвітніми єврейськими та сіоністськими організаціями (див. схему, укладену вченим-дослідником сіонізму Є.С. Євсеєвим. – М., 2003. – 504 с.). До загальноукраїнських єврейських структур належать, зокрема, такі:

- Єврейська конфедерація України, співголовами якої є народний депутат Ю.Звягільський та голова правління С.Максимов. Звягільський відомий тим, що під час виконання ним обов`язків українського прем`єр-міністра вкрав у нашої держави 300 млн. доларів (!) і вивіз їх на свою історичну батьківщину, де вони безслідно зникли (див. напр.: Прохоров Д.П. Спецслужбы Израиля. – СПб. – 2002. – С.191), а С.Максимов вважається одним з поплічників відомого всьому світу єврейського злочинця С.Могилевича (див.: `Українська газета плюс`. – 2005. – N 2).

До керівництва цієї єврейської конфедерації належать: рабин Я. дов Блайх, нардеп М.Гурвіц, голова ВР Криму Б.Дейч, господар телеканалу `1+1` О.Роднянський, сіоніст И.Зісельс, єврейський діяч І.Левітас, зять Кучми В.Пінчук, `права рука Медведчука` Г.Суркіс та інші;

- воєнізована єврейська організація `Бейтар`, яка існує при названій вище Єврейській конфедерації України і члени якої повинні створювати `ядра НАХАЛЯ` – підрозділи ізраїльської (!) армії. `Бейтар` входить до національно-ізраїльської військової організації ЄЦЕЛЬ разом з так званими ревізіоністами – членами терористичного ізраїльського руху, які діють `методами насильства і збройної боротьби`. У створенні ізраїльських `ядер НАХАЛЯ`, призначених діяти в `тилу супротивника`, бере також участь єврейська організація `Шомер Ацаір` (`Молодий страж`), однією з головних течій якої є `національний фанатизм – сіонізм, що не визнає жодних компромісів` (див.: `Инструкция для вожатого в зимних лагерях в СНГ`. – Издво Єврейського агентства `Сохнут`, 1997. – С. 120, 129, 183, 194, 195);

- Сіоністська федерація України та Асоціація єврейських громад (ВААД), очолювані Й.Зісельсом – членом Всесвітньої сіоністської організації, Всесвітнього, Євразійського та Європейського єврейських конгресів.

Зісельс відомий впертим лобіюванням питання реституції (повернення) колишньої єврейської (?) власності в Україні, єврейській державі Ізраїль, як її `наступнику`. Тобто йдеться про зраду національних інтересів України, що має розглядатися як державний злочин. Крім того, Зісельс звинувачується (навіть в ізраїльській пресі) в організації на території колишніх радянських республік (передусім в Україні) так званих єврейських центрів, які свідомо, шахрайськими методами пограбували `сотні єврейських сімей`, що від`їжджали до Ізраїлю (див.:Jewshnews.com. від 20.08.2003);

- Всеукраїнський єврейський конгрес, який очолює відомий кримінальний злочинець з двома діагнозами клінічної шизофренії В.Рабинович. Цього брудного ділка вітчизняні та закордонні ЗМІ звинувачують у замовних вбивствах, тісних зв`язках з міжнародною єврейською мафією, торгівлі наркотиками і зброєю, організації через підконтрольні ЗМІ пропаганди ксенофобії, війни, насильства, ненависті, розпусти, наклепництва та дифамації. Заступником Рабиновича є нинішній міністр транспорту і зв`язку України Є.Червоненко, проти якого за зловживання під час його керівництва Держкомрезервом України також було порушено кримінальну справу. Поплічники Рабиновича – заступник міністра внутрішніх справ Г.Москаль і виконувач обов`язків голови Держкомнацу України В.Воронін.

Саме ці `діячі` разом з В.Медведчуком, Д.Табачником, В.Пїнчуком, О.Фельдманом, І.Саприкіною спровокували довготривале судове переслідування наймасовішої української газети `Сільські вісті` (див.: Щокін Г. За кого ж голосувати? Спроба відвертої відповіді. – К., 2004);

- до названого `конгресу` кримінального злочинця Рабиновича входять Єврейський фонд колишнього харківського таксиста й нинішнього олігарха, нардепа О.Фельдмана, Конгрес юдейських релігійних громад (рабин Асман), а також єврейська масонська ложа `Бнай-Бріт` і її `мама` – Антидифамаційна ліга (Левітас та Найман).

`Бнай-Бріт` – міжнародна єврейсько-масонська організація, тісно пов`язана з міжнародним сіонізмом (юдо-нацизмом – див., напр.: Платонов О. Тайная история масонства. – М., 2000; Ходос 3. Еврейский синдром. – Харьков, 2001-2003), а АДЛ, за висловом єврейсько-американського вченого А.Лілієнталя, – `єврейським гестапо`, яке цілеспрямовано нищить різноманітними засобами своїх ідеологічних супротивників, тобто є класичною злочинною організацією (див.: Lilienthal A.M. The Zionict Connection II (What Price Pease) – North American New Brunswick, New Jercey, 1982).

Таким чином, ми маємо в Україні справу з організованим єврейством, яке, використовуючи релігійно-етнічні організації, створило злочинну систему для власного казкового збагачення за рахунок цілеспрямованого зубожіння українського населення, що поступово веде до знищення титульної, державотворчої нації, тобто чергового українського геноциду.

Історичні приклади та сучасність

Сучасний стан злочинної діяльності організованого єврействапідтверджений і відомими історичними прикладами, коли:

- у X ст. Великим князем Київським Святославом Хоробрим було знищено юдейську Хазарію, яка становила реальну загрозу для самого існування давньоруського етносу через постійну грабіжницько-агресивну політику цього юдейсько-державного утворення;

- у XVII-XVIII ст. відбулися масові народні повстання під керівництвом гетьмана Б.Хмельницького, отаманів І.Ґонти та М.Залізняка проти юдо-польського гноблення українського селянства, яке також призвело до поступового знищення останнього;

- у XIX ст. уповноважений угорського уряду ірландець Є.Єган у своєму відомому Меморандумі назвав головну причину зубожіння закарпатських українців-русинів – єврейське засилля, яке поступово призвело до знищення автохтонного населення (див.: Еган Е. Економічне становище руських селян в Угорщині: Меморандум/- Ужгород, 2001);

- у XX ст. владу в царській Росії було захоплено більшовиками переважно єврейського походження, які організували І свідомо здійснили голодомори в Україні 1921- 23, 1932-33, 1946-47 рр. Це був найбільший за всю історію людства спланований геноцид, в якому безневинно загинуло близько десяти мільйонів українців.

Схоже відбувається і нині, коли дії організованого єврейства, очолюваного (як і у більшовиків) переважно злочинцями, призводять до щорічного скорочення українського населення на кілька сотень тисяч людей. Злочинний характер організованого єврейства проглядається не тільки в Україні.

Наприклад, єврейські олігархи Б.Березовський, В.Гусинський, М.Ходорковський звинувачуються у розкраданні в особливо великих розмірах національних багатств Росії та причетності, як і Й.Кобзон, до міжнародної єврейської мафії. керівництво російською економікою та політикою здійснюють євреї та `полукровки` – Чубайс, Греф, Клебанов, Вольський, Кирієнко, Нємцов, Явлінський, Гайдар, Фрадков та інші (див.: Ю.Нудельман. – `Советская Роcия`. – 2002, 20 июня).

Керівника Євразійського єврейського конгресу О.Машкевича за кримінальні злочини переслідують британські та бельгійські правоохоронні органи, а одного з керівників Центральної ради євреїв Німеччини М.Фрідмана притягують до судової відповідальності за торгівлю наркотиками та організацію проституції (див.: напр.: `Персонал Плюс`. – 2004. – N ЗО).

Недавно повідомлялося про затримання в Борисполі поплічника лондонського рабина, який виявився наркокур`єром. Іншими словами, керівники організованого єврейства в багатьох країнах світу є насправді кримінальними злочинцями. А це велика небезпека національним інтересам.

Наразі діячі єврейської організованої злочинності, якщо їхню злочинну, анти-суспільну діяльність починають викривати ЗМІ або правоохоронні органи, вдаються до так званої боротьби з антисемітизмом (тобто з викриттям махінацій, здійснених представниками організованого єврейства). Приклад – Рабинович, Зісельс, Табачник, Най-ман, Кацман, Блайх, Ас-ман, Фельдман та Ін. Для переслідування своїх викривачів усі керманичі організованого єврейства використовують державну владу, яка під їхнім впливом неминуче перетворюється на антинародний злочинний режим.

Такий режим, замість жорсткого покарання керівників організованої етнічно-кримінальної спільноти, часто навіть нагороджує їх державними нагородами. Наприклад, Ю.Звягільський – Герой України, В.Медведчук, Я.Табачник – повні кавалери ордену `За заслуги`, власниками цього ж кучмівського ордену (чи кількох його ступенів) є Д.Табачник, Є.Червоненко, В.Рабинович і багато інших представників організованого єврейства, що паплюжить авторитет українських державних нагород.

Вимога конкретних дій

З огляду на зазначене вище та враховуючи величезну небезпеку діяльності в Україні організованого єврейства на чолі з особами, підозрюваними у скоєнні тяжких злочинів, вимагаємо:

1. Доручити Генеральній прокуратурі, Міністерству внутрішніх справ, Службі безпеки України терміново провести розслідування діяльності єврейських релігійно-етнічних організацій і за його результатами, відповідно до чинного законодавства, притягти винуватих до кримінальної відповідальності.

2. Провести найближчим часом парламентські слухання з питань діяльності в Україні організованого єврейства (зокрема з його участі у фальсифікації президентських виборів 2004 року, нагнітанні в суспільстві сепаратистських настроїв і розпалюванні громадянської війни), а також ухвалити відповідне рішення. Вважаємо за необхідне підготувати та ухвалити Верховною Радою України закон про покарання винуватих в антиукраїнських діях, розпалюванні українофобії та, інших злочинах проти українства.

3. Скасувати в установленому порядку укази колишнього президента Кучми про нагородження керівників організованого єврейства державними нагородами України.

Голова ВГПО `Український вибір`, президент МАУП І МКА, заслужений працівник освіти України Г.ЩОКІН

Президент Академії вищої школи України, Лауреат державної премії в галузі науки та техніки М.ДРОБНОХОД

Народний депутат України О.ТЯГНИБОК

(нижче до ста підписів)

На думку Влади, праві радикали мають виступити єдиним блоком. (Для цього й велися переговори за „об‘єднання” УНА-УНСО.) Цей блок може набрати... страшно й подумати скільки голосів! А то й більше!! Це дивлячись на те, як будуть іти справи у Юлії з Віктором... Зрозуміло, що напишуть „нацистам” голосів менше від прохідного бар‘єру. Різниця піде непорушному блоку лібералів і безпартійних! (Гадаю, Зінченко та й Порошенко, як колишні есдеки, ще не забули цю технологію. Безсмертний Роман їм допоможе.) І вовки будуть ситі (лідери радикалів отримають преференції в рамках розумного), і вівці цілі...

Головне, для того, щоби ця схема спрацювала, на чолі правих радикалів мають бути політики, широко відомі своїм безкомпромісним патріотизмом, але контрольовані Владою. Владі потрібні нові (та й „старі”) пани XY.

А хто це такий: контрольований політик?

Правильно!

Той, на кого у Влади (читай у правоохоронних органів) є достатній компрометуючий матеріал.

Таким чином, виконується головне правило підбору кадрів: ніколи не можна ставити на тих, на кого не маєте компромату.

(На особистісному рівні ми розглянемо це питання у П‘ятому розділі частини четвертої. Зараз – же декілька слів про „Національний альянс”, ресурс якого ми використали вище).



Розділ Четвертий

„Національний альянс”

Як колишній організатор допомоги білоруському народу, можу виступати експертом у питанні постання та функціонування цього новотвору. Трохи історії.

1996
Білоруський фронт

Весна 1996 року на пост-радянському просторі запам`яталася “інтеграційними процесами” між Російською Федерацією і Республікою Білорусь, ініційованими амбітним президентом РБ Олександром Лукашенком. Переслідуючи далекосяжну мету - здобуття посади президента майбутнього союзу, `бацька` викликав справедливе обурення в національне свідомої частини білоруського народу, не бажаючої лізти в імперське ярмо.

Не бажаючи стояти осторонь інтеграційних поривів Мінська та Москви, Українська Національна Асамблея вирішує запобігти таким процесам, справедливо вважаючи, що втрата суверенітету сусідньою Білоруссю вплине негативним чином на ситуацію в Україні.

Використовуючи зв`язки з молодіжними націоналістичними структурами Білорусі, члени УНА-УНСО вирішили спільно з `Білим легіоном`, організацією, створеною на основі молодіжного крила Білоруської спілки офіцерів, взяти участь в акції протесту 2 квітня у Мінську проти підписання президентами Єльциним і Лукашенком т. зв. `рамкового договору` про утворення `Союзу Росії і Білорусі`. Виїхавши поїздом з Рівного, група унсовців вранці 2 квітня була вже в штаб-квартирі мінського осередку `Білого легіону`, де була укладена угода про співпрацю та взаємодопомогу між УНА-УНСО та `легіонерами`.

Оскільки штаб-квартира `Білого легіону` знаходилася в центрі білоруської столиці, українським та білоруським націоналістам не довелось долати численні міліцейські перепони, добираючись до площі Незалежності, місця збору демонстрантів. Завдяки активним діям молодих учасників акції, було подолано нерішучість і страх перед потужними кордонами міліції, і, шикуючись в ради, колона демонстрантів о 17.20 рушила вздовж проспекту проїжджою частиною. Близько 19 години двокілометрова колона досягла площ біля Палацу Спорту, де відбувся антилукашенківський мітинг, на якому, виступаючи від імені УНА-УНСО, народний депутат України Юрій Тима пообіцяв всебічну допомогу Білорусі.

Загалом, 2 квітня був найсприятливіший момент для розгортання наступу опозиції. Проте, демократичні структури виявилися неготовими до силового протистояння владі, яка сама тоді перебувала в непевному стані. Молодь, яка становила 80 відсотків учасників 30-тисячної демонстрації, була готовою і рвалася до бою з міліцією, але нерішучість лідерів БНФ звела нанівець усі потуги радикально налаштованого натовпу. 2 квітня, по закінченню мітингу, відчувалось розчарування людей відсутністю радикалізму з боку націонал-демократів.

26 квітня 1966 року – 10 річниця чорнобильської трагедії. Білоруська опозиція вирішила провести в цей день ряд заходів, протестуючи проти політики замовчування правди про наслідки чорнобильського лиха. Було створено Національний оргкомітет з представників демократичних організацій з проведення маніфестації та мітингу під загальною назвою `Чорнобильський шлях – 96`. У зверненні оргкомітету зазначалося, що `всякі спроби штучно занизити масштаби трагедії і її наслідків для здоров`я і життя теперішніх і майбутніх поколінь ляжуть прокляттям на того, хто посміє це зробити... Щоб врятувати себе і своє майбутнє, усім треба розуміти, що поруч з Чорнобилем радіаційним нас підточує Чорнобиль духовний і знищуються людська гідність і права особи... `Під зверненням стояли підписи В. Бикова (голова оргкомітету), С. Шушкевича, Ю. Хадики та ін.

Влада заборонила проводити намічені опозицією заходи і рекомендувала керівникам установ, підприємств на місцях не допускати виїзду активістів БНФ 26 квітня до Мінська. На період проведення Дня пам`яті чорнобильської аварії було відмінено будь-які звільнення солдат внутрішніх військ. МВС і КДБ прийняло рішення про участь в колонах маніфестантів перевдягнених в цивільне своїх працівників для виявлення екстремістські налаштованих осіб тощо. Паралельно в Мінськ поступала інформація від українських силових структур про номера поїздів, якими виїжджали унсовці на допомогу `сябрам`. Завдяки такій інформації, у м. Барановичах при пересадці з поїзда на приміську електричку була затримана група членів УНА-УНСО з Рівного та Тернополя в складі народного депутата України Юрія Тими, керівника Рівенської обласної організації Миколи Карпюка та інших (всього 14 чоловік).Це сталося в ніч з 25 на 26 квітня. Вилучивши паспорти, під конвоєм автоматників групу протримали кілька годин на пероні без жодних пояснень. Був вилучений і дипломатичний паспорт Тими, що розцінюється як зневага до української держави.

Інші групи унсовців добиралися поїздами зі Львова та Києва.

У білоруській столиці події розвивалися наступним чином. Маніфестація почалась від Академії наук. О 17.20 демонстранти, за згодою міліції, вийшли на проспект Скорини і спокійно рушили вперед. В голові колони несли образ Божої матері. Десятки тисяч людей з сотнями стягів і транспарантів створювали вражаюче видовище. Тим часом спецназ на площі Якуба Коласа перегороджував дорогу міліцейськими `Жигулями`. На прохання С. Шушкевича звільнити дорогу міліцейське начальство не відреагувало. Далі, за свідченням очевидця, кореспондента білоруської газети `Свабода` (№ 31 від 30 квітня) ситуація загострилася: `Було видно, як звідкись з середини під стягами `Білого легіону` і УНСО до кордону підтягнулася група дужих хлопців. Молодь пожвавилась. Дві міліцейські машини в один момент були перекинені. Спецназ пішов у наступ. Приблизно за одну хвилину молоді демонстранти при допомозі рук і ніг прорвали ланцюг. Кордони розступилися і демонстранти рушили проспектом, протискуючись через перевернуті машини. І в цей момент спецназ з обох боків знову врізався в колону, розсік її і почав молотити людей кийками. Били всіх, хто потрапляв під руку (а це вже були переважно жінки і немолоді люди). Тоді ззаду на спецназ кинулась молодь, яка вже встигла відійти метрів на сто. Міліцейські сили опинилися в пастці, з тилу їх почали закидати піском і камінням, а найбільш відчайдушні хлопці пішли з кулаками на щити й кийки. `Звитяжний` спецназ розгубився і в розпачі кидався то в один, то в другий бік, але, побачивши, що на нього наступає все більш і більш розпашілої подіями молоді і кільце звужується все щільніше, - у цій небезпечній для себе ситуації спеназівці вирішили за краще `підняти руки вгору`.

Замість того, щоб у тій ситуації закріпити успіх, маніфестантів, наче баранів, погнали до місця проведення мітингу - на площу Незалежності. По дорозі, обуреному ментовським `бєспрєдєлом` натовпові, ще, як мінімум тричі, зустрічалися кордони міліції, але лідерам і активістам БНФ, які ставали стіною між колоною і спецназом, вдавалося з великими труднощами стримувати демонстрантів. Пізніше це дорого обійшлося прихильникам незалежності. Після акції міліція затримала навіть тих, які рятували її від розлючених людей.

Сам мітинг, як і попередній 2 квітня, пройшов мляво, наче спеціально, щоб відбити бажання людей загалом ходити на такі `імпрези`. На мітингу виступили: Зенон Позняк, який спеціально для цього приїхав з еміграції, письменник Василь Биков та інші. Було прийнято `безкомпромісну` заяву про те, що Лукашенко немає морального права керувати країною.

Людей почали хапати ще до закінчення мітингу, в основному тих, що розходились. Брали найбільш відомих і `буйних`. Приблизно з 22 години почався справжній шабаш. Спецназівці вирішили відігратися на випадкових людях. `Пакували` в міліцейські автобуси, попередньо змасакрувавши кийками, навіть представників молодіжних тусовок, байдужих до будь-якої політики. Всі отримували традиційні 10-15 діб ув`язнення. Того вечора понад 200 чоловік опинилися за ґратами.

Ще під час мітингу до членів УНА-УНСО підійшов якийсь чоловік у цивільному і повідомив, що їх будуть арештувати в першу чергу, і порадив попередити про це інших українців. Інформація підтвердилась, коли першими взяли українських журналістів, які, сівши в авто, не встигли навіть завести мотор. З автобуса із затемненими вікнами, що стояв неподалік, повискакували автоматники в масках і, розбивши лобове скло в машині, повитягували звідти усіх і покидали на землю. Не зробили виняток і для Наталки Чангулі – диктора УТ. Журналістів позаганяли в автобус і повезли в Центральний райвідділ міліції, `пригощаючи` по дорозі кийками. Інших унсовців схопили по закінченню акції, коли вони прощалися з керівником `Білого легіону` Сергієм Числавом. Облави тривали цілу ніч. Загалом за гратами опинилося 12 українців. Журналістів згодом відпустили, попередньо (15 діб) ознайомивши з білоруськими в`язницями.

На початку травня радник українського посла в Білорусі В. Соловей заявив кореспонденту `Свабоды`, що представники посольства ведуть активні переговори з правоохоронними органами Білорусі, щоб визволити своїх громадян. При цьому пан Соловей зауважив, що ці питання доводиться обмірковувати вельми делікатно, щоб не зіпсувати відносини двох країн.

Тим часом, поки дипломати робили вигляд, що ведуть переговори, більшість арештованих українців на знак протесту оголосили голодування. В їх числі: Сергій Потапов, Андрій Шептицький, В’ячеслав Гоч, Андрій Миронюк, Степан Мерцало (звільнився разом з журналістами) та інші. Всі вони вимагали зустрічі з адвокатом і з українським послом. Але білоруська влада категорично відмовилась виконати цю цілком законну вимогу заарештованих. У Володимира Солов`я, колишнього офіцера-афганця, ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС, під час обшуку забрали ліки, які він завжди носив з собою, оскільки був хворий на астму. В камері Володимиру стало погано. Черговий офіцер викликав `швидку допомогу`. В медсестри, коли побачила на тілі хворого чисельні чорні смуги (від кийків), від хвилювання затремтіли руки. Лікар заявив, що українця треба терміново покласти під капельницю. Але офіцер не дозволив забрати його до лікарні.

Сімом затриманим спочатку винесли вирок – 30 діб, а пізніше, не без `сприяння` українських властей, почали `шити` кримінальну справу. В ті дні навіть відомий український політичний діяч Чорновіл, якого ніхто не тягнув за язик, намагався публічно очорнити дії унсовців у мінських подіях. Лідер Руху і до того неодноразово займав незрозумілу багатьом позицію підігрування владі, що наносило непоправної шкоди українським інтересам. Це і участь у підписанні т.зв. Конституційної угоди, що призвело до диктатури кланів в Україні; активне сприяння в позбавленні України ядерного статусу, через що із нашою державою сьогодні не рахуються на міжнародній арені; намагання зірвати прийняття Конституції Верховною Радою; зрада інтересів українців Придністров`я і багато іншого. Чорноволу і йому подібним належить `заслуга` в створенні ілюзії наявності демократії в Україні. Через таку ілюзію збаламучений народ зневірюється і нездатний боротися за своє майбутнє.

У самому Мінську 14 і 30 травня перед адміністрацією Президента і тюрмою були виставлені масові пікети з вимогою звільнення політв`язнів. 30 травня міліцією побито і заарештовано близько 100 чоловік.

Лідерам БНФ В’ячеславу Сівчику і Юрію Хадиці, а також сімом унсовцям: Володимиру Солов’ю, Андрію Шептицькому, Андрію Дригайлу, Андрію Бурлаці, В’ячеславу Гочу, Андрію Миронюку і Сергію Потапову висунули звинувачення за ст. 186/ прим.3 і 188/1 КК РБ. За словами слідчого Мінської міської прокуратури Сергія Новікова, який вів справу, це був перший випадок в юридичній практиці Білорусі, коли громадяни звинувачувались за ст. 186/прим.3 `Організація або активна участь у групових діях, які порушують громадський порядок`.

У другій декаді травня Мінськ відвідали народні депутати України Олег Вітович та Ярослав Ілясевич, які зустрілись зі спікером Верховної Ради Білорусі, заступник міністра внутрішніх справ і прокурором Мінська. Проте не змогли добитися дозволу на побачення з арештованими українськими громадянами. 17 травня на прес-конференції в Києві Олег Вітович заявив: `При бажанні можна було б зробити більше. Якби Удовенко (міністр закордонних справ) наважився 27-го або 30-го квітня направити ноту протесту, ситуація могла б бути іншою. Голова УНА заявив також, що якщо ситуація не зміниться, організація перейде до акцій протесту в Білорусі.

Долею українських бранців зацікавився Президент Ічкерії Зелімхан Яндарбієв, який пообіцяв включити вимогу їх звільнення окремим пунктом в пакт щодо обміну військовополоненими та остаточного припинення бойових дій. Для вироблення механізму такого обміну в Чечню відправився Віталій Шевченко, який активно проявив себе в антилукашенківських акціях протесту.

На Північному Кавказі, де війна ще тривала, в полон до чеченців потрапили 14 російських прикордонників. Провівши низку переговорів, лідери УНА-УНСО домовились про обмін росіян на українських бранців. 29 липня 1996 року В. Шевченко у складі делегації від комітету захисту соціальних прав військовослужбовців вилітає у Москву, а звідти в Ічкерію для участі в переговорах. `Озброївшись` журналістським посвідченням, Віталій разом із харківськими журналістами телекомпанії `Літа-М` А.Базавлуком та О.Петровою намагаються пробратися через російські заслони в Грозний самостійно. Подальша їх доля невідома.

Зникнення трьох українців набуло великого розголосу. В Чечню від УНА-УНСО направилися пошукові групи. Президент Чечні створив спеціальну слідчу комісію. Їздила шукати свого сина і мати, Галина Федорівна. Москва, П’ятигорськ, Ростов-на-Дону, Ставрополь, Владикавказ, Моздок, Грозний, Ачхой-Марган, Назрань... Ось далеко не повна географія її пошуків. І все марно, жодних слідів сина.

Переговори щодо обміну російських прикордонників на українських політв`язнів зайшли в глухий кут. Росія тоді не дуже піклувалася долею своїх військовополонених, а Лукашенка й поготів не цікавили чужі проблеми, якщо вони не приносили йому політичних дивідендів.

Переймаючись долею своїх товаришів, організація направляє чергову групу унсовців до Мінська на антифашистський мітинг опозиції, сподіваючись якось вплинути на ситуацію в Білорусі. Але демонстрація і мітинг 22 червня виявилися малочисельними (3-5 тис.) і абсолютно `беззубими`. До кожного унсовця, який ніс український або організаційний прапор, був приставлений у цивільному працівник міліції, щоб по закінченні акції схопити і запроторити усіх до буцегарні. Прийшлось піти на хитрість. Юрій Тима наказав своїм колегам у момент його виступу на мітингу відійти подалі від місця акції і поодинці добиратися до вокзалу, щоб з`явитися там буквально за хвилину до відправлення київського потягу. Довелось пожертвувати національним українським прапором. Існує традиція дарування прапорів під час урочистих церемоній. Після свого виступу Ю. Тима подарував керівництву БНФ прапор, і в цей момент, коли увага всіх була прикута до процесу передачі національного стягу, унсовці миттєво скрутили прапори і зникли. Залишились лише народні депутати України Ю. Тима й Я. Ілясевич, захищені дипломатичними паспортами. Ввечері відбулася їх прес-конференція для чисельних представників ЗМІ в штаб-квартирі Народного фронту.

22 червня закінчилась Мінська весна 1996 року. З нею розвіялись ілюзії на будь-які політичні зміни в суспільстві за участі “опозиції”. Єдиною людиною в Білорусії, здатною на радикальні дії, виявився її президент – Лукашенко.

Серпнева операція чеченців по розгрому російської групи військ у Грозному зірвала варіант обміну унсовців на російських військовополонених. Тепер все залежало виключно від позиції Лукашенка, який вирішив використати судовий процес над українцями для досягнення власних цілей. В першу чергу — успішного результату референдуму 7 листопада, ініційованого ним для продовження своїх президентських повноважень ще на 5 років. Потрібно було провести показовий судовий процес, а члени УНА-УНСО якнайкраще підходили для ролі підсудних. На суді можна було переконливо довести, що всі виступи опозиції ініційовані ззовні. Пізніше в Білорусі проти однієї журналістки влада заведе кримінальну справу, звинувачуючи її в шпигунстві на користь не якоїсь там держави чи спецслужби типу ЦРУ, а на користь УНА-УНСО (?!), – незареєстрованої. організації.

В кінці літа в білоруській столиці розпочався судовий процес над українцями, який тривав 2 тижні і закінчився 5 вересня винесенням вироку: Гоч, Миронюк і Бурлака отримали по року позбавлення волі; Дригайло - півтора; Шептицький і Потапов - два роки і три місяці; а Соловей, як лідер групи, найбільше - два з половиною роки.

Основні докази слідства проти звинувачених були отримані з боку... правоохоронних органів України.

На суді всі свідки з боку білоруської міліції називали унсовців не інакше, як `лица украинской национальности`, чим викликали помітне пожвавлення в залі. Лідери БНФ проігнорували цей судовий процес, а свідок від БНФ Ю. Хадика дав неправдиві свідчення, направлені проти підсудних.

У ті дні вдалося домовитися з однією львівською комерційною радіостанцією про трансляцію передач УНА-УНСО на територію Республіки Білорусь. В ефір встигло вийти п`ять передач `Вільного слова з України`, поки 16 вересня працівниками СБУ не було вчинено погром в приміщенні радіостанції. Виявляється, радіопередачі, в яких `сябрам` давалися конкретні роз’яснення по організації опору існуючому білоруському режимові, веденні диверсійної війни і т. п., транслювалися ще й на територію північних українських областей, що не на жарт занепокоїло українське керівництво.

А в той час у Мінську за приналежність до УНСО продовжують переслідувати громадян Республіки Білорусь. Увечері 2 листопада були проведені обшуки в гуртожитку журналістики Мінського університету, під час яких були вилучені листівки мінської організації УНСО, на підставі чого місцеве КДБ заарештувало групу студентів. Того ж дня Президент Лукашенко звільняє з посади керівника республіканського КДБ `за неспроможність припинити діяльність мінської організації УНСО`. Новопризначене керівництво держбезпеки заводить кримінальні справи за... `Шпионаж в пользу УНСО`, першими жертвами яких стали журналісти: Ліна Куліковська (газета `Наша нива`) і Тетяна Снітко (газета `Зоря`).



2000
Біла Русь

Влітку 2000 сотня унсовців відвідала Білорусь на запрошенням керівництва Білоруського Народного Фронту. Мета поїздки – підтримка білоруської опозиції в її боротьбі з режимом Лукашенка. Кілька місяців сотня перебувала в лісах під Мінськом, очікуючи, виступу білоруської опозиції. Коли ж стало ясно, що цього не станеться ніколи, унсовці повернулися додому. Зрозуміло, що цей візит не залишився поза увагою, як СБУ, так і білоруських спецслужб. В результаті керівники всіх силових відомств Білорусі були змінені. Можна лише уявити, як змінився б хід історії, якби білоруська опозиція за підтримки міліції, КДБ, армії, унсовців наважилась виступити проти Лукашенка, якого тоді підтримувала лише особиста охорона.

(Стислий курс історії УНА-УНСО. Київ,2003.)



Крім традиційно неспокійних правих радикалів, Влада змушена опікуватися й фрондою у власних рядах. Хай і молодіжних. Хай і сформованих спонсорами „помаранчевого” процесу. Але тепер небезпечних.

Терміново виникає паралельна до „Пори” структура „Національний альянс”. Вона, на відміну від „Пори”, не становить жодної небезпеки. „Альянс” не може взяти участі у виборах. Структура молодіжна, явно провладна, подібна до кучмівських „нових генерацій”, УНКМО, чи навіть „озимих”, хоча останні були скроєні „на виріст”.

На відміну від останніх, структура Нової Влади в дусі часу - вона „радикальна”. Це вже більше походить на „пєрєстроєчні” розбудови типу „народного руху на підтримку перебудови” в КДУ, очолюваного нікому невідомим раніше третьокурсником... Чи процес організації широко відомого „студентського голодування”...

Все начебто по справжньому, не „понарошку”... Однак зроблено це гірше, ніж у кінці 80-х – на початку 90-х. Зрозуміло: „кадри вирішують все”. І не лише серед організаторів. Типажі виконавців якісь... не того. Не викликають довіри. Кучмівське десятиліття дає себе знати...

Порівняйте обличчя нових молодих „революціонерів” з обличчями, мімікою молодих Корчинського, Донія, та навіть Піховшика. „Провідники” „Пори”, „Нової генерації”, „Національного альянсу” не витримують порівняння ...

Нові „обличчя” явно мало читають. Багато думають. Про гроші. Рідше про кар‘єру... Задача організаторів – подати їх думаючими за ... демократію. Рідше – за ... Батьківщину.

Нові „обличчя” мають влаштувати між собою конкуренцію та не заважати старшим товаришам проводити розподіл власності і влади. „Національний альянс” явно покликаний Владою до життя, щоби закрити пельку „Порі”. Як колись УНА Едіка, а тепер Шкіль та „головний загін”, покликані закрити її УНА-УНСО.

Не дарма ж усі канали всіх ЗМІ переповнені „розкруткою” та „подачею” „білоруських” страждальців та їх боротьбою: пікетуванням білоруської амбасади у Києві. А справ то на 10 діб... Та й то після візиту Віктора Андрійовича до Вашингтона... Але це лише початок.

Я, можливо, й не згадував би за цей провладний проект, якби не одна обставина. Через його ресурс у масову свідомість „по-демократичному „об‘єктивно” вкидається ім‘я „фюрера” від Леді Ю. В подальшому ми розгляне його особу персонально. А зараз читаю список прізвищ, складений питальником:

„Хто мав би стати лідером можливого націоналістичного блоку на виборах 2006 року: Тягнибок – 41%; Шкіль – 37%; Івченко – 13%; Гайдамака – 4%; Парубій – 4%; Плав‘юк – 1%”.

Танюку наш Президент нагадує Принца Датського.

Однак чим далі, тим стає зрозумілішим, що Ющенка чекає доля Горбачова, бо справжній Ельцин у спідниці таки підростає...


Очевидне – неймовірне



Частина V



«Да нє усохнєт рука дающєго»



І



П‘яту частину мого опусу під назвою „Метод зустрічного вогню” я планував присвятити двом публічним оперативним фігурантам цього міжнародного проекту „Коричневая тень над оранжевой Украиной” (дивись газету «Столичные новости» від 7-13.06.05 №21). Однак, в очікуванні розширення доказової бази, вирішив зачекати. У цій справі не має потреби проводити оперативні заходи та поспішати. Шило само лізе з мішка...

От останнє: всесвітня конференція „Діалог цивілізацій: сіонізм – найбільша загроза світовій цивілізації”, що відбулася у Києві 3 червня 2005 року. Чомусь серед борців зі світовим сіонізмом не було народного обранця, члена фракції Юлії Володимирівни, Андрія Шкіля? Адже пан Щокін активно взаємодіє з ним не лише на ґрунті поборення сіонізму, а й у царині формування право-радикальної опозиції до існуючого режиму.

А де ж перебував народний депутат Олег Тягнибок – національний лідер цієї опозиції?

Кудись подівся й харизматичний ватажок „головного загону УНА”, колишній референт теперішнього міністра внутрішніх справ пана Луценка, – Руслан Зайченко. Певно, багато часу займають репетиції заміни Едуарда Коваленка на посаді Голови УНА, що їх проводять на Короленка... Тут не до боротьби зі світовим сіонізмом.

До речі, хто благословив проведення конференції? Духівники якої конфесії?

Очевидно, у спонсорів процесу, які були присутні на заході, не було потреби знайомитися з відсутніми політичними фігурантами. Їх цікавили лише присутні оператори: Щокін, Лук‘яненко від Юлії Володимирівни, Микола Сенченко та інші.



ІІ



До інформаційної розкрути „антисемітського” блоку, крім традиційних „2000” та „Столичных новостей”, прилучилася й „ па-кієвскі”. Дєскать: „встидно такоє напаказ”. Помітно, що на відміну від свого батька, шеф-редактор цієї газетки таки полюбляє грошенята...



ІІІ



Рука руку миє під спонсорськими грантами з обох боків. Поки роздути щось грандіозне, варте значних фінансових капіталовкладень не вдається. Малоросійські посполиті слабко реагують як на рухи третьоримських „антисемітів”, так і на протидію їм патентованих борців із „світовим антисемітизмом”. Кажуть, нещодавно їх судимий духівник із подвійним громадянством отримав таки подяку за підтримку помаранчевої революції у найвищому Указі „не для друку”...Источник: https://censor.net.ua/f2524813
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 Сейчас пишут
, , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,
Hehe, bag, Злой Циниик, deaddreams, Envoy, Дмитро Черних, ВКЛ_это_мы_01, Oleksandr Ievtushenko, Ярик Сус, kilgor traut, про, Mendosa, Наив, Владимир Суб, Роман Богуцкий, Lvbnhj, Welt Schmerz, Франческа, Валентин78, Светлана Черкассы, Roman Rjevskiy, Alex Korvin, росися вперде d82e7584, Dead Katsap, Kristobal Juan, Хазар Дакійський, morbius2014, sulima ivan, 5 копійок, Варуна Мітра 3e355edd, Admin Pegas-SK, Petr Demchuk, чтец, РоботБАндер2, Igor L, Олег Барахук, Petro Good, voldemar 22, Алена Украинка 3893728e, вставай, OMG, Serg82, Вася Шевченко f77d76ba, Зенит-Циклон-ДНЕПР, буков, капитан овечкин, 4Liberty UA, Совестно за Брата, Саша Крест, Левко Чорний, Fobos, Oleg Mamont, Uxmal, Анатолий Черногуб, малыш Бакинский, Two Step From Hell, aquarius580 459c2008, Джамал, Aleks_15, Вадим Кар, Андрей Черевко ab226fee, Включаем Мозг, Мессия, Сергей Яценюк 303ea0b9, Ким Чен Ир, Нинель Заблоцкая
 Всего на сайте: 182 писателя
 
 
 
 
 
 вверх