EN|RU|UK
Блоги 

Ян Осока

  596  3

Самотні довгі ночі

Його більше немає і найгірше вночі.

Його більше немає і мати нерухомо сидіть біля свічки, тримає у руках світлину синочка та шепоче, шепоче у тишу кімнати свою шалену любов. Його більше немає і вдова безсило падає на ліжко, прогризаючи зубами подушку, щоб дитина не чула, як виє, виє, виє її лютий біль. Його більше немає і час вночі зупиняється, перетворюючи кожну хвилину на безодню обпікаючих зсередини спогадів про те, як він посміхався, як цілував та як казав, що скоро повернеться додому.

Ігор Володимирович Телюк (позивний Сокіл) народився 30.09.1979 року в селі Клавдієво - Тарасове Бородянського району Київської області. 1990 року переїхав до села Бабинці.

Закінчив Клавдієвську школу, після чого отримав освіту у Київському ВПУ №4, отримавши фах "верстатник широкого профілю 3-го розряду". Працював у Бородянці станочником, а також плавильщиком металу у селі Горенка.

Він був відкритою людиною, щирою та справедливою. Ігор Володимирович повністю віддав своє серце дружині, а доньку (він називав її "кицюня") просто обожнював та носив на руках. Був добрим дядьком, а іноді й татом для своєї племінниці.

31.01.2016 року підписав із ЗСУ контракт на три роки.

Солдат, кулеметник 1-го взводу 1-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Хоробрий та безстрашний воїн, Ігор Володимирович за час служби пройшов разом зі своєю бригадою усі гарячі точки, йому невідоме було відчуття паніки при обстрілах, він завжди знак, як діяти, та де його місце.

Добрий та усміхнений, він завжди випромінював позитив, навіть у найважчі моменти, був справжнім надійним другом для своїх побратимів. Нещодавно їздив у відпустку, не знаючи ще, що наступного разу його будуть везти до рідної землі в мікроавтобусі з табличкою "200".

Загинув 7 вересня о 12.30 у промзоні міста Авдіївка Донецької області внаслідок кулі снайпера. Хлопці укріплювались та клали колоди, і в цей час пролунало два постріли, один з яких в одну мить залишив матір без сина, зробив вдовою дружину та, а сиротою - його доньку.

10 вересня українська земля прийняла ще одного свого захисника, який поклав голову, перебуваючи на її захисті. Відбулося це у Бабинцях, на Тарасовському кладовищі. У Ігора Володимировича залишились мати, брат, сестра, дружина та донька.

Найгірше вночі, але за нею приходить ранок, і треба знайти у собі сили почати щось робити, погодувати близьких, відповідати на дзвінки, поприбирати, зібрати дитину до школи, і все це крізь муарову вуаль крижаного горя, вуаль, яка тоненькими нитками прострації сковує рухи, гальмує думки, вибиває з-під ніг землю.

Вуаль на живих, але мертвих поглядах батьків та вдов, вуаль, на зворотньому боці якої закарбувалося те єдине та найдорожче у світі обличчя людини, яка під час останньої у цьому житті зустрічі лежала у труні із закритими очима.

Людство навчилося друкувати органи на 3D - принтерах, навчилося долати чуму, але так і не винайшло способу подолати тремтіння в руках від згадки про смерть того, кого не дочекались з війни.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх