EN|RU|UK
Блоги 

Володимир Кухар

  1132  6

Пам'яті Козака

Колово. Український борщ з пампушками. Чорний український хліб. Отче наш. Сорок днів, як загинув наш бойовий побратим Леонід Козак Проводенко. У затишній студентській їдальні - пара десят бійців нашого 12-го батальйону, родичі і друзі Леоніда, волонтери. Бійці здебільшого демобілізовані. Ті, хто служить, зараз б'ються біля Авдіївки. На таких заходах не буває гламуру чи офіціозу. Промовляємо Отче наш. Далі обід покотився легко, люди говорять охоче. Боєць Андрій позивний «Танчик» згадує, що познайомився з Льонею у 2014-му під час третьої хвилі призову. Ілля «Адвокат» згадав, як у його волонтерські відвідини батальйону бачився з Козаком за добу до загибелі Льоні.

Командир Леоніда Сергій «Сайгон» розповідає, як Льоня служив під Лисичанськом у листопаді 2014-го. Тоді цей напрямок вважався танконебезпечним, і гранатометника Льоню відкомандирували туди. Щоб потрапити на війну, Леоніду довелося їхати з рідної Луганщини до Києва і призиватися через столичний військкомат. Рідні його не намагалися відмовляти, каже двоюрідна сестра Лариса. Але, як і годиться у такій ситуації, запитали, чи добре Льоня подумав. Звісно, що добре. Хіба міг вчинити інакше справжній патріот? Леонід народився і жив на Луганщині. Мама його із Житомирщини. Любив Україну. Патріотів на Луганщині більше, ніж часом здається. Був ретельним і добросовісним у всьому. Тепер би сказали - перфекціоніст. Був чесним аж до особливої людської чистоти.

Непосидючий білобрисий хлопчик в окулярах, подібний на Гаррі Поттера, бавиться смартфоном. Син Леоніда. Він трохи молодший за мого молодшого сина і може здатися, що ще не цілком усвідомив втрату. Старша донька Леоніда вже доросла. Перевелася з Луганщини на навчання у Київ, потроху обживається. Хлопці беруть слово по другому разу. Дуже багато хочеться сказати. У військових тремтять голоси. Сестра Лариса, вчителька у київській школі, каже, що Леонідові зараз краще, ніж нам. Бо він ближчий до Бога. Воїнів Бог забирає до себе одразу. А ще Лариса мріє про накриті столи, але на Алеї Героїв, на Майдані. Про велике свято на честь нашої української перемоги! Хтось додає - чому лише в Києві? Давайте вже до Львова! Підводиться Геннадій - чому ж лише до Львова?! Давайте і до Сімферополя! Гена позивний «Зелений» з Криму. Вже два роки на війні, став офіцером. Обіймається з Іллею - теж кримчанином, ветераном 12-го батальйону, волонтером. Діма «Ромашка», колишній вчитель, на кілька днів у відпустці в Києві, як і Гена. Вони щойно з «передка». Діма каже, що хлопці у батальйоні зараз звіряють свої вчинки з тим, як би вчинив Козак. Віриться Дімі. Таким людям не можна не вірити. Дивлюся, Діма посивів ще більше за мене. Хоч коли ми призивалися у серпні 2014-го, сивини не було. А може, ми її не помічали? Зрештою, Дімі можна - він третій рік на війні. Такі обіди - це звук стільців по підлозі від вставання людей. П'ють стоячи. За перемогу!, - такий лейтмотив у словах багатьох.


У приміщенні люди з різних куточків країни, але між усіма - особлива близькість. Ніби час розходитися, але жіночки у їдальні з розумінням ставляться до нас. Таке кожного разу - народ все розуміє глибоко, усі політики-геополітики, і не шкодує слів на підтримку воїнів. Люди всі підводяться. Утворюється ритуальне, прадавнє коло. Як колись навколо багаття, слово переходить від брата до брата, від сестри до сестри. Слова взаємної вдячності і любові між військовими і цивільними громадянами нашої країни. Сергій пропонує виголосити «Герої не вмирають!», але не так, як ми можемо на повну гучність, а як годиться для події і скромного приміщення. На сороковий день душа загиблого підноситься на Небо.

Герої не вмирають! Слава Україні!

Володимир Кухар, Голова ГО «Українська альтернатива», офіцер резерву ЗСУ

Джерело


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх