EN|RU|UK
Блоги Борис Бабін
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  1008  0

Кримський програш України у Гаазі: аналіз рішення

Рішення арбітражного трибуналу України проти РФ від 21 лютого 2020 р. у справі № 2017-06 "Спір щодо прав прибережної держави у Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці", що з дня проголошення йменувалося МЗС УРСР в кращих радянських традиціях як "небачена перемога", наразі викладено трибуналом у вільний доступ. Це рішення дійсно матиме вагоме значення для юридичного виміру україно-російського протистояння, але, на жаль, зовсім не таке, як це прагнуть повідати посадовці, причетні до ситуації її схвалення.

Нагадаю, що процес в цьому арбітражному трибуналі, утвореному сторонами та за сприяння Міжнародного трибуналу з морського права, триває з 2017 року, позицію України формувала закуплена МЗС американська фірма "Covington & Burling LLP". Процес ґрунтується на питаннях тлумачення та застосування Конвенції ООН з морського права 1982 року згідно її статті 288. Саме таку єдину правову формулу позову, згідно умов підписання та ратифікації цієї Конвенції СРСР, Україною та РФ, міг розглядати такий арбітражний трибунал.

З 2017 року сторони декілька разів обмінялися, за встановленим трибуналом графіком, письмовими документами, саме на їх підставі арбітраж наразі визначився із запереченнями РФ щодо його юрисдикції в цій справі. Аргументи РФ зводилися насамперед до того, що абсолютна більшість вимог позову України ґрунтується на правах прибережної держави щодо Кримського півострову, суверенітет України над яким з 2014 року РФ послідовно заперечує. Як прямо вказано у п. 2 Рішення, "ця справа виникла на хвилі подій що почалися у 2014 р. в Криму… сторони характеризують ці події різними шляхами".
Характерно, що Україна з 2017 року у цій справі послідовно визнавала, що її вимоги прямо пов’язані із суверенітетом над Кримом, що більшість її прав є саме правами прибережної держави, обмеженими РФ (арбітраж це констатував у п. 49 Рішення). Більш того, з 2015 р. у заявах Президента України, очільників МЗС постійно наголошувалося (і це РФ радісно довела трибуналу) що ця справа є позовом саме щодо окупації Криму (п. 50 Рішення).

Тому не дивно, що трибунал під час розгляду справи почав із того, що задав сторонами уточнюючі питання – чи є у справі узагалі якісь питання України до РФ, НЕ пов’язані із питанням належності Криму (РФ знайшла таких аж два, Україна надала скромний списочок) та чи узагалі може Конвенція 1982 р. визначати права та обов’язки прибережної держави за умови територіального спору щодо відповідного берега (п. 29 Рішення)
Тому ключовим питанням, яке трибунал став вирішувати у Рішенні, став саме факт або наявності або відсутності територіального спору між РФ та Україною щодо Криму. При цьому трибунал вжив для цього латинський термін vel non, що означає відсутність у цій ситуації будь-якої іншої, третьої альтернативи.

Таким чином це Рішення арбітражного трибуналу стало ПЕРШИМ У СВІТІ юридично обов’язковим рішенням міжнародної інституції, де було розглянуто питання спору щодо суверенітету над Кримом. І результат такого розгляду м’яко кажучі, невтішний.

Позиція України полягала у тому, що суверенітет України над Кримом є безспірним, що він ґрунтується на принципах невизнання, добропорядності та естоппеля, а також – що він відображений у низці резолюцій Генасамблеї ООН 2014-2018 років.

Крім того Україна стверджувала, що заперечення такого суверенітету з боку РФ є "неприйнятним та неправдоподібним", та що відповідні заперечення не можуть розглядатися як основний зміст спору арбітражем.

Загалом позиція України у позові зводилася до того, що територіального спору стосовно Криму немає, а якщо він й був би, то він не підлягав би розгляду трибуналом як "додатковий" до піднятих Україною морських питань. РФ у свою чергу вказувала трибуналу, що територіальний спір щодо Криму є "серцем" українського позову (п. 161 Рішення).

Теза про безпірність для арбітражу питання суверенітету України над півостровом була відкинута арбітражем у п. 152 Рішення, де вказувалося, що "позов, У ТОМУ ВИГЛЯДІ ЯК ВІН ПОДАНИЙ УКРАЇНОЮ, не міг бути наданий арбітражному трибуналу без попереднього дослідження, та за потреби, ВИРІШЕННЯ ПИТАННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ над Кримом".

Тим самим арбітраж відзначив, що він не може сприйняти на віру тезу України про її безспірний суверенітет над Кримом (також п. 185 Рішення), адже саме вона є наріжною для позову. І більш того, трибунал відзначив, що Україна саме так сформулювала позов, що цим дозволила арбітражу вирішувати питання суверенітету над Кримом (додам, що раніше за такі люб’язні дозволи міжнародним інституціям вирішувати долю територій, їх "креативних авторів" як правило, держави-суверени оперативно страчували).

Ну а визнав, завдяки "креативу МЗС", власну юрисдикцію щодо змісту кримського питання, арбітражний трибунал пішов далі. По-перше він зазначив, що попередня практика розгляду спорів за Конвенцією негативно ставиться до можливості вирішення спору про права прибережної держави по суті за умов територіального спору, крім ситуацій, коли ситуація територіальних претензій визначалася трибуналами як "додаткова" до власне питань застосування та тлумачення Конвенції (п. 154 Рішення). Тому трибунал поставив перед собою завдання визначити – чи є між РФ та Україною територіальний спір щодо Криму та чи є такий спір "додатковим" у вимірі власне морських, конвенційних вимог України (п. 161 Рішення).

По-перше трибунал взяв до уваги односторонні заяви, які РФ робила щодо "власного суверенітету" над Кримом в ООН та Міжнародній морській організації з березня 2014 р., й хоча вони були охарактеризовані трибуналом як "не обільні" (not as abundant), цього вистачило для визнання трибуналом наявності між РФ та Україною спору щодо суверенітету над Кримом (п. 165, п. 166 Рішення).

Далі трибунал проаналізував та відкинув тези України про неприйнятність вимог РФ щодо суверенітету над Кримом, які ґрунтувалися на принципах невизнання [спроби анексії], добропорядності та естоппеля. При цьому основою позиції України щодо невизнання спроби анексії стали, як не дивно, виключно резолюції Генасамблеї ООН та "інших міжнародних організацій"; РФ у свою чергу пропонувала для визначення змісту принципу невизнання зосередитися на міжнародних звичаях (п. 167 Рішення).

Тому арбітраж занурився у позиції сторін щодо правової природи та ступеня обов’язковості та важливості відповідних резолюцій ООН (п. 93, 173-177 Рішення та ін.). РФ апелювала до непоширення сили таких актів на арбітражний трибунал та вказувала на значну кількість країн, що не підтримали "кримські" резолюції Генасамблеї.

Арбітражний трибунал визнав принципову можливість застосування резолюцій Генасамблеї як джерела міжнародного звичаєвого права, але – "з потребою урахування їх змісту та обставин схвалення" (п. 173 Рішення), відзначивши надалі "наставницьку мову" (hortatory language) "кримських" резолюцій Генасамблеї та відсутність консенсусу держав ООН щодо їх схвалення (п. 175 Рішення).

Та у підсумку арбітражний трибунал вирішив, що "кримські" резолюції Генасамблеї, навіть з прямою вказівкою на потребу "не визнання жодних змін статусу АРК та міста Севастополя" не заперечують "об’єктивного факту спору щодо Криму", а вимога України про їх беззастережне врахування …"несумісна із здійсненням судочинства" арбітражем (п. 177 Рішення).

У п. 178 Рішення арбітраж зробив застереження, що визнання ним спору щодо Криму між РФ та Україною жодним чином не означає визнання ним змін статусу Криму або правомірності дій РФ щодо Криму. Втім значно гіршою є оцінка трибуналом питань нібито добропорядності РФ щодо Криму. Аргумент РФ про "зміну ситуації щодо Криму" в 2014 р. яка призвела до відмови РФ у визнання суверенітету України над Кримом було по суті сприйняте арбітражем. Адже як вказав трибунал, попередні до 2014 р. заяви РФ про визнання українського Криму "по суті та матеріально змінилися" через "розвиток подій які арбітражний трибунал не має юрисдикції оцінювати" (п. 181 Рішення).

Також арбітражний трибунал з ходу відкинув аргумент України щодо неправдоподібності вимог РФ щодо суверенітету над Кримом, зазначив, що такі вимоги РФ висунула явно не тільки для того, щоб заперечити юрисдикцію України у цьому позові (п. 189 Рішення), фактично урахував аргументи РФ (п. 98 Рішення).

Далі, відкинув тези України про неприйнятність та неправдоподібність вимог РФ, трибунал прийшов до висновку, що територіальний спір між Україною та РФ щодо Криму не просто існує, але й до того, що він є ключовим питанням позову України до арбітражу, а не додатковою складовою питань тлумачення Конвенції (п. 188, 195 Рішення).

Тому, у п. 197 Рішення арбітражний трибунал визнав, що оскільки поданий Україною позов передбачає, прямо або неявно, потребу визначення суверенітету одної з сторін спору над Кримом, він не буде розглядати частину позову України, яка випливає з презумпції суверенітету України над Кримом. На практиці це означає відкидання трибуналом більшості (many, but not all) вимог України у цьому позові за процедурою.

Більш того (і про це ми не почули ані пари з вуст МЗС УРСР) у п. 198 арбітраж, виходячи з потреби РФ "достойменно знати зміст вимог щодо неї" поставив перед Україною вимогу ПЕРЕПИСАТИ ТА ОБМЕЖИТИ власні позовні вимоги у справі, з урахуванням того що вони не мають стосуватися Криму.

Підсумовуючи, відзначу таке.

Безперечною помилкою України в арбітражі стала підміна ретельного юридичного обґрунтування політичними лозунгами, як у текстах документів так й у спічах "видатних юристок-міжнародниць" у пресі. Арбітраж явно жадав у позиції України більше фактів, більше правових джерел та більше доктрини.
Іншою помилкою стало штучне переховування змісту позову від вітчизняних юристів та практиків. Особливо заважаючи на те, що позов як тепер вже очевидно, писано людьми далекими від морського права, із абсолютно сухопутним складом юридичного мислення. І якщо в Україні нема добрих фахівців на призовому праві чи на правилах Сан-Ремо, то вже з питання правової природи актів ООН можна було когось знайти. Та не ганьбитися на весь світ.

Пов’язаною з цим помилкою став ухід у позові від власне аналізу морських правовідносин, аналіз захоплення РФ Криму та наступних подій з позицій держави пляжу (так для юристів з тютюнової фабрики було явно простіше), а не держави порту чи держави прапору.

Статегичною помилкою стало переведення морського спору у спір про суверенітет над Кримом, і тут пригадуєш класичне "куме а нас за що?". Бо якщо без доказів та навпростець пропонувати міжнародному одноразовому суду вирішити фундаментальне питання – він його й вирішить але на свій розсуд. Та надасть агресору, свідомо чи за умовчанням масу приємних юридичних подарунків (визнання територіального спору, підрив тез про не доброчесність РФ та про неприйнятність її вимог).

Іншою помилкою є очікування лояльності від утвореного за ініціативою України арбітражу в умовах, коли цим явно ніхто в Україні з 2017 не переймався. На відміну від росіян. Я не можу казати що рішення арбітражу від 21.02.2020 неправосудне або суперечить міжнародному праву. Але воно, м’яко кажучи, написане на мотиви балалайки а не кобзи, там де у арбітражу був вибір він крізь по тексту був НЕ на користь України.

Поради.

Як мінімум невідкладно відставити службових осіб які обіймалися цим позовом від їх обов’язків. Найстрашніше що ті самі істеричні всезнайки МЗС УРСР наразі представляють Україну в процесах щодо збитого Боїнгу та в Міжнародному суді ООН.

Докупити, на довісок до "Covington & Burling LLP" до цієї справи західних юристів, фахових у сучасному морському праві. Думати про предмет та шляхи інших, дійсно морських позовів проти РФ.

Вчитися вірно обігравати у міжнародних інституціях встановлену арбітражем ситуацію територіального спору з РФ щодо Криму. Це тепер назавжди.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх