EN|RU|UK
Блоги Олена Мокренчук
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  2593  1

Солдат 30 омбр Олександр Калін: «Нас не зломив полон»

Неділя, 13 вересня 2015-го

…Нам і не думалося, що вони можуть підійти настільки близько. Тим більше, з першого вересня було оголошено перемир’я, і до 13-го дійсно не було жодного пострілу. А потім вони звично порушили домовленість...

Диверсійно-розвідувальна група ворога зайшла в тил нашому нульовому окопу непомітно: вороги скористалися тим, що від українських позицій їх приховував яр, який не те що вночі, а й удень давав можливість прихованого маневру. Звісно, наші вояки замінували підступи до окопу, але цього разу диверсанти виявилися дуже досвідченими і спритними.

До речі, підходили вони у нашій піксельній формі. Ми думали, що це наші йдуть, – а коли зрозуміли, що то вороги, було вже пізно. Вони обійшли нас збоку і відкрили вогонь з АКМ.

Бою фактично не було: п’ятірка ворожої ДРГ вбила гранатою з підствольного гранатомета полтавчанина Сергія Ільченка та киянина Юрія Січкаря. Володимира Рожелюка, з Тернополя, смертельно поранило – йому у трьох місцях прострелило груди. Я був єдиним, хто залишився живим в окопі. Але вже не міг зайняти оборону, бо був оточений ворожими солдатами. 

Вже в полоні я дізнався, що в тил нам зайшла ДРГ російської армії, командир якої мав бойовий досвід трьох воєн, а решта вояків були нібито (почув у розмові) геерушниками. Єдине, чому радів тоді, – що російські диверсанти не зайшли в тил основного окопу, бо там вони могли б покласти багатьох хлопців.

Катівня

Отож, 13 вересня 2015 року я опинився на ворожих позиціях як в’язень. Щоправда, недовго, і з зав’язаними руками та очима. Потім мене закинули в кузов «УРАЛу» і кудись вивезли. Протримали на одному місці дві години, потім ще добу – на іншому. Там уже почали допитувати з використанням фізичної сили та дротів з електричним струмом. Били сильно і з насолодою; вибили зуби, зламали ребра і носа. Пошкодили жовчний міхур, який довелося згодом видалити, та зір (лазерну корекцію робили уже в госпіталі).

Катували по-різному. От наприклад, у них був такий телефон: якщо крутити цифри швидко – то б’є струмом миттєво, а якщо повільніше, то також б’є, але не так систематично. От вони й «гралися».

Або, наприклад, по декілька разів виводили на розстріл. Якось дійсно розстріляли на очах всіх полонених одного хлопця, це був боєць української армії Ігор Броневицький, що служив у 80 бригаді. Він потрапив у полон біля ДАПу. Це сталося до того, як я потрапив сюди у полон, але про нього знали всі. Я того не застав: при мені, в основному, могли стріляти «холостими», або десь поруч. Але ж в момент пострілу ти цього не розумієш – чекаєш на смерть, тим паче після прикладу з Броневицьким.

Катуваннями вони намагалися випитати у мене, де розташовується наша артилерія. Добре, що я того не знав і не міг знати, бо таку інформацію мав хіба командир батальйону, а ніяк не рядовий боєць. Справа в тому, що вони думали, ніби я якийсь розвідник, бо при мені був лише телефон і пачка цигарок. І найсмішніше – уявіть, на телефоні моєму жодної смс не було, жодного дзвінка: саме напередодні я чистив пам’ять телефона і все видалив. От вони й допитували мене, як повноцінного агента. Потім вже розібралися – і їм стало нецікаво. Мене перевели з одиночної камери в спільну. Це було знаком, що з допитами чіплятися вже не будуть. З того моменту залишалося просто чекати на обмін.

Підвали, колонія, «зона»

Зрештою я потрапив до Донецька, де мене протримали три тижні у приміщенні так званого «міністерства державної безпеки днр». Потім цей підвал змінили на інший – колишнього СБУ. Там нас, полонених, було понад 20. Просидів у підвалі до березня 2016 року. Ще майже чотири місяці – у підвалах на вулиці Артема та Молодіжній. А 22 червня 2016-го по нас приїхав конвой із собаками, і всіх полонених перевезли у 97-му колонію суворого режиму в місто Макіївку.

На «зоні» полонених військовослужбовців ЗСУ розселили по троє в камерах, ізолювавши від решти мешканців 97-ї (зеки жили в бараках). Серед співкамерників були двоє мінометників, хлопці із Вінниці та Знам’янки.

У колонії мене протримали до 27 грудня 2017 року, до дня обміну полоненими. Спочатку ми сиділи в камері по 23 години, лиш на годину нас виводили у внутрішній двір на прогулянку. Годували – мама в селі кращий харч свиням дає: тричі на день давали недоварену або прокислу ячну чи пшеничну кашу. Іноді приносили картоплю з порошку. М’ясо якщо і потрапляло в каструлю, то це був або кінчик курячого крила з пір’ям, або ж маленький шматочок печінки. Правда, якось цілий місяць давали по таблетці масла і по курячому яйцю в суботу.

«Суд»

У вересні 2017 року в колонію приїхали слідчі. Мене повели на нові допити, але вже без застосування фізичної сили. Оголосили запобіжний захід – тримання під вартою; намагалися провести суд за статтею 130, частина 3 (сприяння тероризму) Кримінального Кодексу Радянського Союзу 1961 року. Ця стаття передбачала ув’язнення в колонії суворого режиму на термін від 10 до 20 років. На моє щастя, до суду справа не дійшла: «деенерівські» слідчі просто не встигли підготувати її до обміну військовополоненими.

До речі, в одній в’язниці зі мною сиділи «кіборги» Олександр Михайличенко і Тарас Колодій, та хлопці з Дебальцевського котла. Їх теж обміняли. У камерах перебували й цивільні. Один з них їхав із Шахтарська в Торецьк без документів, за це його і «закрили». Ще один намагався з Черкащини проїхати через Донецьк у Росію на заробітки – теж затримали і доставили в колонію.

«73 на 306».

Про обмін полоненими ми дізнались за добу. В камеру вбігли працівники колонії і вимагали від нас розписки, що ми, мовляв, не маємо жодних претензій до установи стосовно умов утримання, харчування, медичного обслуговування. Кому не принесли ці папірці, той зрозумів, що їх не обміняють. Наша камера під обмін потрапила в повному складі. Не віддали проросійські найманці з 24 військових лише командира танка 1 танкової бригади Богдана Пантюшенка та бійців 3 полку спецпризначення Олександра Корінькова і Сергія Гонтаря. Та ось крайній обмін був 29 грудня 2019 року, і три людини з тієї групи, з якою мене утримували, теж повернулися додому. Тобто, загалом вони були у полоні 5 років. Коли я потрапив у полон, вони вже там були, і тільки в грудні 2019-го їх звільнили. Я до них на зустріч їздив. Вони, до речі, також військовослужбовці і обоє повернулися на службу.

Отож про обмін. Мені та іншим полоненим дали пакети, в яких було по дві пайки хліба, дві шайби масла і дві смажені рибини. А у дворику для прогулянок всі отримали довідки про звільнення. Автозаки вивезли нас на блокпост біля Майорська, де Червоний Хрест перевдягнув вояків у нові куртки.

До речі, 33 особи із 306, призначених на обмін росіянами, відмовилися переходити на тимчасово окуповану ворогом територію й поїхали з нами назад, в Україну. Вдруге нас переодягли вже у військову форму і повезли до Бахмута. Там на вертолітному майданчику ми зустрілися із Президентом Петром Порошенком. До Києва я повертався у літаку глави держави. Прийшов до тями повністю вже в Борисполі, куди прилетіли близько першої години ночі.

Дивно, але одразу не впізнав ні дочки, ні сина. Відчував щодня в полоні їх підтримку, знав, що рідня мене не забула. Це давало сили переносити катування і знущання, дало змогу вистояти, всім смертям на зло. А от побачив їх – і в першу мить не впізнав…

За рік після звільнення з полону переніс кілька операцій, адже знущання в полоні серйозно позначилось на здоров’ї. Після лікування одразу повернувся на службу, та й досі воюю – все як і до полону, разом з бойовими побратимами.

Недавно, коли наш батальйон стояв у Луганському, якраз там де мене у 15-му взяли у полон, я приїхав прямо на ту позицію, в той самий окоп. Привіз квіти. Поклав там, де загинули в той день мої хлопці. Я довго нічого не знав про них. Лиш повернувшись з полону, дізнався, що Юрко* помер до прибуття наших вояків. Мені його було шкода найбільше: адже він теж з Троєщини в Києві, нас призивав один військкомат! Січкар** до мобілізації служив у МВС, мав дружину і трирічну доньку. Бійці нашої роти винесли його з «нульового» окопу, але врятувати не змогли: через множинні поранення груднини він помер через тиждень у госпіталі… Сергій Ільченко*** помер одразу на місці.

Я ж і досі в тридцятці. Ми переможемо, хоч би там що. Я поклявся в цьому собі, своїм дітям і моїм полеглим побратимам. Слава Україні!

Записала Наталя Рожнятівська,

старший лейтенант, прес-офіцер 30 омбр.

*Рожелюк Володимир Якович, старший лейтенант, на фронт пішов добровольцем у червні 2015 року, військовослужбовець 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-та окремої механізованої бригади.

**Січкар Юрій Анатолійович, старший солдат, навідник 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-та окремої механізованої бригади.

***Ільченко Сергій Анатолійович, старший солдат, мобілізований 31 березня 2015 року; старший стрілець 2-го окремого мотопіхотного батальйону 30-тої окремої механізованої бригади.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх