EN|RU|UK
Блоги Андрей Танцюра
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  631  0

Наталія Мамай: "Ми працювали як єдине ціле і дивилися в одному напрямку"



Наталія Олександрівна – полковник медичної служби, начальник клініки анестезіології, реанімації, інтенсивної терапії та детоксикації ВМКЦ ПР. Очолює три відділення, в яких працює близько 60 осіб.

У ній відчувається військова виправка – відбиток, накладений професією. Наталія Олександрівна тримається дуже стримано і водночас впевнено. У неї рівний спокійний голос. Глибокий пильний погляд пронизливо блакитних очей.

Наталіє Олександрівно, розкажіть, як ви стали військовим лікарем?

Я дізналася, що у нас в Україні є військово-медична академія. Раніше її не було. Військових лікарів готували в різних містах РФ, але коли Україна здобула незалежність як держава, у неї з’явилася своя академія. Я закінчила Запорізький державний медичний університет у 1996 році, успішно здала іспити до академії. Мене зарахували в групу лікарів-анестезіологів. Нас було 6 чоловік. І ми повноцінно навчалися протягом трьох років.

Спеціальність я обрала сама. Ще під час навчання в університеті працювала медсестрою у відділенні анестезіології та реанімації.

Три роки я навчалася в академії і в 1999 році отримала розподіл до окремого медичного батальйону смт. Черкаське Дніпропетровської області. Служила я там майже 8 років. Працювала не лише лікарем-анестезіологом, але й брала участь у медичному забезпеченні всіх подій дивізій: польових виходів, розмінування, стрільб, тактичних навчань.

Це був мій перший досвід служби у військовій ланці. Я дуже вдячна не лише моїм вчителям в академії, але і тим вчителям, які у мене були під час служби.

В 2007 році мене перевели до Одеського військового госпіталю. Спочатку я була старшим ординатором відділення анестезіології та реанімації, потім – начальником клініки невідкладної медичної допомоги. Потім – начальником відділення анестезіології та реанімації.

Як починалася ваша служба в зоні ООС?

Коли я навчалася в академії, ми відпрацьовували всі можливі події, які можуть трапитися з особовим складом під час бойових дій. Тож, теорію я знала. Але як жінка, як людина, як фахівець я ніколи не прагнула застосовувати ці знання в умовах справжньої війни. Але моя доля та доля країни склались інакше.

Першими на передову очікувано вирушили випускники військово-медичної академії. Потім до нас прийшли на допомогу мобілізовані медики, які працювали в інших лікувальних закладах Міністерства охорони здоров’я. Без цього не обійшлося б. Усі медики країни – військовозобов’язані. Їхня допомога була безцінною. Але це трохи пізніше.

Наш мобільний військово-медичний госпіталь сформували і закріпили за нашим Центром (ВМКЦ ПР. – Ред.) ще в 2007 році. З того часу двічі на рік ми брали участь у спільних навчаннях з особовим складом: мали досвід розгортання госпіталю, доступ до його оснащення.

У 2014 році близько 90 осіб особового складу (лікарі, медичні сестри, підрозділ матеріального забезпечення) виїхали і розгорнули його на шляхах медичної евакуації наших постраждалих бійців із зони бойових дій до тилових баз країни.

Колектив, який виїхав у першу ротацію, був дуже дружній. Хоча нас не підбирали за психологічною оцінкою, ми дуже гарно розуміли одне одного. У нас не було жодної конфліктної ситуації: ні на тлі професійних розходжень, ні на тлі особистих стосунків. Ми працювали як єдине ціле і дивилися в одному напрямку. Непогана вийшла робота, як для першого разу: стабілізували та евакуювали всіх постраждалих.

Слава Богу, летальних випадків не було. Це, звісно, залежало і від характеру поранень, але те, що ми не нехтували дрібницями, теж дало свої результати.

Ви кажете, що теоретично були готові до того, з чим зіткнетеся в "полі". А з якими почуттями приймали свій перший борт?

Попервах у нас була робота мирного часу. Ми навіть не думали, що на нас чекають дійсно серйозні поранення. А перший борт пам’ятаю, як тепер. Поранених було небагато, але вони були важкі. Ми впоралися з прийняттям, сортуванням, хірургічним лікуванням, стабілізацією і відправленням на наступний етап евакуації менше, ніж за дві години. Це гарний результат. А потім були вже більш численні борти. Було і більше ста чоловік.

Нас анестезіологів було лише двоє: я і капітан (зараз майор) медичної служби Сергій Миколайович Войтенко. Хірургів було трохи більше, здається, восьмеро. Вони нам допомагали: тримали, подавали. Виконували роботу медичних сестер – анестезистів.

Штатних анестезистів в першу ротацію не було. Їх нам і в мирний час не вистачає. Це високоспеціалізовані медичні сестри, які повинні гарно знати і володіти усіма маніпуляційними навиками і мати багатий досвід.

До нас прибули медсестри з хірургічних відділень. Це Галина Вікторівна Нітченко (з колопроктології), Віра Сергіївна Горбатюк (з торакальної хірургії), Вікторія Олександрівна Яблуновська (з офтальмології). У них не було багато часу, але вони миттєво оволоділи нашою спеціальністю. Тому що було головне – бажання рятувати життя пораненим. І я їм дуже за це вдячна. Ми спілкуємося дотепер. А Віра Сергіївна після цього перейшла працювати до нашого відділення.

Як вам працювалося у найважчі періоди?

Нас рятувало те, що хворих в критичному стані надходило трохи менше. Звичайно, якби надійшло більше 100 хворих і 50 відсотків з них потребували б інтенсивної терапії, то було б непросто.

Ми раціонально організували свою роботу. У нас була протишокова палата, операційна і відділення інтенсивної терапії для післяопераційних хворих. І ще ми іноді працювали в автопрев’язочних.

Основна робота лікаря-анестезіолога під час бойових дій – в операційній. Тому що тільки лікар-анестезіолог може провести знеболення. Завдяки медсестрам ми справлялися. Призначали лікування, сестра робила призначення і доповідала про стан хворого поки ми були зайняті важчими пацієнтами. На користь такої сумісної праці було те, що все розташовувалося дуже близько.

А які у вас були побутові умови?

Як для польових умов – досить непогані. Підрозділ матеріально-технічного забезпечення: кухарі, водії все робили за нас. Звичайно, перші дні, коли ми приїхали, треба було трохи попрацювати фізично. Ми не могли дивитися, як працюють наші хлопці, тому всі допомагали, щоб поставити базовий табір.

Коли розгорнули намети, їли сухі пайки. А через певний час запрацювала польова кухня. Була палатка для відпочинку, їдальня, хлопці зробили майданчик, на якому у вільний час грали у футбол і волейбол. Все робилося дружно. Бо всі розуміли, що нам працювати не один день.

Скільки серед вас було жінок-лікарів?

Небагато. Всього жінок у цю ротацію разом з медичними сестрами виїхало близько 18. Серед лікарів була я, Тетяна Миколаївна Бут (начальник відділення лабораторної діагностики) і Тетяна Іванівна Мусієнко (лікар-інфекціоніст). Мобільним госпіталем тоді керувала теж жінка – Олена Геннадіївна Лавринець.

Зараз пригадую всіх по палатці, хто де жив, хто біля кого спав. Це, до речі, дуже важливо. Дрібниць там немає. Треба бути в постійній бойовій готовності. Точно знати за скільки ти дійдеш або добіжиш до палаток інтенсивної терапії, розгорнеш своє робоче місце і будеш готовий надати допомогу. У нас були спеціальні стежки. І я знала, що за 30 секунд – я вже там.

На вашу думку, гендерне питання на передовій стоїть гостро? Чи відчували ви дискримінацію?

Саме в цей проміжок моєї служби його геть не існувало. Мене ніхто не ображав і не принижував. Ці питання більше існують у мирний час. Я потім вже через багато років стала жертвою цього питання. У кожної людини є морально-етичні принципи. Я думаю, що проблема полягає саме в тій людині, яка принижує. Ти нікого не зможеш перевиховати.

Під час операції в мобільному госпіталі в зоні АТО у 2014 році

Скільки у вас було ротацій?

Я уявляла, що їх буде більше. Повернувшись в кінці липня 2014 додому, я була готова вже у вересні виїжджати. Але відбулася мобілізація. Багато лікарів з лікарень МОЗу відгукнулися і прийшли. Вони не просто їздили в ротації, а приходили на штатні посади всіх мобільних госпіталів. Вони нас дуже виручили.

Якщо порівнювати з судинними хірургами, які мають по 6-7 ротацій, то наших фахівців більше. Тому ми їздимо менше. Загалом великих ротацій у мене було три. Але були й інші ротації пов’язані з нетривалим перебуванням. Іноді 4 доби. Іноді 7 діб.

Яка з них була найскладнішою?

Перша. У 2014 році. Це я вже потім усвідомила. Але всі настільки себе достойно поводили, що нічого поганого не згадується. Звісно, втрати, поранення і все те, що несе війна, я згадую зі скорботою. А все інше – тільки з теплотою.

Напередодні вашого першого виїзду в зону ООС вам довелося зіткнутися з масовими пораненнями у мирній Одесі. Йдеться про події 2 травня. Розкажіть про цей досвід.

Я мала досвід роботи з екстреною патологією мирного часу, але не очікувала, що наш госпіталь може прийняти одночасно на фоні повного благополуччя таку кількість постраждалих. Коли події розгорнулися на Куликовому полі, ми були найближчим лікувальним закладом, доступним для надання невідкладної допомоги.

Карети швидкої привозили людей до приймального відділення і одразу поверталися за іншими постраждалими. Головний хірург госпіталя Михайло Арсентійович Каштальян проводив сортування прямо на борту "швидких".

Я добре пам’ятаю цей день. Моїй донці тоді не було трьох років. Ми з нею гуляли коло моря. Я навіть не знала, які події відбуваються в центрі міста. Мені подзвонили друзі і запитали, що у нас тут відбувається, і я одразу почала набирати колег. Черговий анестезіолог не відповідав.

Мене навіть ніхто не викликав, я одразу викликала таксі і поїхала в госпіталь. Коли я приїхала, ще не було масових надходжень. Був один хворий з пораненням шиї, якого привезли з центру міста. І тут же надійшов хворий з гострим апендицитом. І ми пішли на апендектомію.

Коли я повернулася до нашого відділення, в ньому не було вільного ліжка. Всі каталки, всі ліжка були зайняті. Хворі були навіть на коридорі. Ми їх сортували вже у відділенні, хто більш-менш стабільний і середньої важкості, відправляли до травматології, хірургії.

Найважчий у нас був пацієнт з пораненням черевної порожнини і падінням з висоти, він, на жаль, помер, хоча ми його оперували протягом п’яти годин. Був один хлопець із отруєнням невідомими речовинами, він п’ять днів перебував у комі і йшов як невідомий.

У мирний час таке масове надходження для госпіталя було суттєвим. Ми з цієї ситуації вийшли достойно. Стабілізували і згодом вилікували потерпілих. На сьогоднішній день, я думаю, якість їхнього життя не постраждала саме завдяки нашій злагодженій роботі.

Перед першою ротацією вашій дочці не було 3 років. Як ви її залишили?

Мені дуже допомогла моя мама. Хоч їй на той момент був 71 рік. Звичайно, правду я їй не сказала. Сказала, що їду на допомогу колегам із Харківського госпіталя. Мама по харківському госпіталю ситуацію знала, тому що в Харкові багато наших родичів. Цей госпіталь один із перших прийняв на себе "бій". У травні там уже було дуже багато бортів і дуже багато поранених. Тому моя історія була правдоподібною.

За ці роки мама навіть не перевірила інформацію. Хоча, здається мені, вона здогадується, тому що я не змогла пояснити, як я з Харкова привезла свою польову засмагу.

Я вдячна своїй сім’ї за їх розуміння: і за те, що я працюю, і за те, ким я є.

У чому для вас полягає перевага військової медицини над цивільною?

Якби ви мене запитали про це в 1996 році, я б назвала одну причину. Це саме питання мені ставили на комісії під час вступу до академії. Я сказала тоді, як думала. Я була молодою дівчиною. Мені було 22 роки. Мені здавалося, що в армії і в армійській медицині більше порядку і більше дисципліни.

Але через роки я можу сказати, що територіально медичний простір – єдиний. Сьогодні я не бачу якихось вагомих переваг. За роки війни цивільні лікарі настільки збагатили нас своїм досвідом, а ми їх своїм, що я майже не бачу різниці між нами.

ЗАПИСАЛА: ЕКАТЕРИНА ЛАЗАНЮК

--------------------------------------------------------

Если у Вас есть желание помочь финансово в приобретении лекарств для ребят, на данный момент проходящих лечение в одесском военном госпитале

карта Приватбанка 5168 7551 1265 2942 Танцюра А.В.

Для перечислений из-за рубежа:

Western Union or Money Gram

Tantsiura Andrii

Odesa, Ukraine

65000

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх