EN|RU|UK
Блоги Виолетта Киртока
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  2170  4

Унікальна історія

пережила дві пересадки печінки – перший раз частину свого органу мені віддала молодша сестра, а другу трансплантацію рік тому провели в Мінську від загиблого чоловіка"



Лідія Порфірюк з Чернівців стала другою успішною пацієнткою столичного трансплантолога Олега Котенка, який за ці роки врятував 179 пацієнтів, зробивши їм пересадку печінки від родинного донора і якого декілька тижнів тому обвинуватили у хабарництві

Історія лікування цієї жінки унікальна. 16 років тому її врятували в Києві, де тільки починали робити пересадки печінки від родинного донора. І хоча стан жінки був вкрай тяжким, лікарі ризикнули і взялися її прооперувати. Частину свого органі віддала молодша сестра Ліди Марина, яка вже після цієї складної операції вийшла заміж та народила спочатку сина, а потім доньку… І кожного разу це було вперше: вперше донор печінки стала мамою, вперше це сталося в нашій країні вдруге… Ліда няньчила племінників, допомагала сестрі їх виховувати. Але через 15 років після пересадки стало ясно, що знадобиться ще одна операція. Але вже трансплантацію можна було провести лише від померлої людини. Не дивлячись на прийняті зміни до закону "Про трансплантацію", на те, що пацієнти і лікарі наголошують, що рятувати хворих можна в Україні, до цих пір це не стало повсякденною операцією. І наші хворі вимушені або шукати гроші на оплату операції за кордоном, або вимагати від держави зробити таку проплату. І виходить, що замість того, щоб витрачати гроші на розвиток своєї медицини, ми вливаємо значні суми в закордонну…

Другу пересадку печінки Лідії наша держава оплатила в Білорусії. Більше року вже жінка живе після другої трансплантації. І зробила ще один вчинок: піднялася на Говерлу! "Не дивлячись на те, що я боюся висоти, хотіла сказати всім: ми, люди з пересадженими органами, є, ми живі, ми можемо жити!" - говорить чернівчанка з неймовірною історією життя. Отже… Все по порядку.

"Сестра подарувала мені не тільки життя, а й змогу відчути себе мамою я няньчилася з обома племінниками з перших хвилин їх народження"

Ми познайомилися з Лідою у 2003 році. Вперше я побачила її в палаті Національного інституту хірургії та трансплантології імені О. Шалімова через декілька днів після того, як їй провели пересадку органу. В невеличкій палаті знаходилася майже вся родина: Ліда, її сестра Марина, мама дівчат доглядала за доньками після операції, а чоловік Ліди Іван якраз приїхав замінити тещу… Ліда, щоб відволікатися і не засмучувати всіх своїми скаргами та переживаннями, вишивала картину: двох янголів. Вона любить вишивати. І на річницю після операції подарувала вишиту ікону хірургу, який її врятував.

"Я вже тоді добре розуміла: якби Олег Геннадійович не наважився і не взяв мене на операцію навіть заради того, щоб не ризикувати і не зіпсувати собі статистику в разі моєї загибелі, а таке могло статися, мене б вже 16 років не було на цьому світі", - Ліда про свою хворобу і свій стан знає все. І те, що вона пережила родинну пересадку печінки, яку на той момент тільки почали робити в нашій країні, вважає дивом. Без втручання тих самих янголів точно не обійшлося. До речі, ту ікону, подаровану Лідою через рік після пересадки, Олег Котенко, не така вже й набожна, як мені здається, людина, забрав додому. І вона стала його оберегом…

З моменту першої пересадки Ліда пережила багато всього. І всі роки саме Олег Котенко залишався її лікарем, порадником, другом та – в разі необхідності – спасителем.

-У мене декілька днів народження, - посміхається Ліда. – Мій, записаний в усіх документах, 9 грудня 2003 року, коли мені зробили пересадку печінки від сестри, а тепер ще й 9 червня минулого року. Ще два таких дня – народження моїх племінників, Сашка та Софійки. Їх поява на світ - також диво, бо Марина, сестра, народжувала їх вже після того як стала донором. Лікарі не мали досвіду, як виношує дітей жінка після такої операції, чи не відкриється в неї кровотеча під час пологів – бо печінка відновилася, але все ж не до тих розмірів, як звичайна, і не було зрозуміло, чи справиться вона з навантаженням. Ми з Мариною багато в чому стали першими. Ми були першими сестрами, кому провели пересадку печінки від однієї іншій. Потім Марина стала першим донором печінки, яка завагітніла і народила дитину, а потім вперше серед донорів стала мамою і другий раз… Наш приклад доказує, що життя перемагає, не дивлячись ні на що.

…У Ліди гепатит С виявили, коли вона сама була вагітною. Вірус вбив її печінку. 25-річна жінка, яка чекала донечку, була на межі загибелі. Дитини прийшлося позбавитися. І якби не українські трансплантологи, які тільки-тільки почали робити родинні пересадки, Ліда би загинула.

На той момент в київському інституті Шалімова зробили лише дві операції. Перша закінчилася смертю пацієнта - 25-річний чоловік загинув на 41-ий день після пересадки. Але його стан напередодні трансплантації був вкрай важким. Мама пацієнта, яка стала донором печінки для нього, наполягала на операції, розуміючи високий ризик невдачі, але родина хотіла використати шанс на врятування. Олег Котенко береже знімки тієї операції і журналістам показує фотографії. На них видно майже чорний колір печінки того пацієнта… Самі ж хірурги вже готові були проводити трансплантацію самостійно, бо пройшли стажування і в європейських клініках, і в Японії, де саме родинна пересадка була потужно розвинута на той час. Але після загибелі першого пацієнта Олег Котенко поїхав ще на півроку в Америку, де продовжив навчання, асистував під час операцій. Лікар зізнається, що більшу частину свого часу провів в реанімації, ретельно вивчаючи, як американці виходжують пацієнтів після пересадки. Там і зрозумів, що у випадку з першим пацієнтом його команді не вистачило знань всіх тонкощів догляду за такими складними хворими.

Після повернення в Київ він разом з тодішнім директором інституту Валерієм Саєнко взяли на операцію 15-річну Аліну Капуро. Неможливо уявити, як хвилювалися лікарі, приймаючи таке рішення. Все ж зовсім дівчинка… Донором печінки знову стала мама.

У Аліни був аутоімунний гепатит, який знищував печінку, привів до цирозу. Без допомоги хірургів шансів вижити у дівчинки не було… Операція у Аліни та її мами йшла 22 години. Три тижні після пересадки хірурги та реанімаційні медсестри, здається, не виходили з палати цих двох пацієнток. І все закінчилося добре.

Марина (по центру) обіймає Ліду та Аліна – перших пацієнток Олега Котенка, яким пересадили частину печінки від живого рідного донора

-Коли я потрапила в київську клініку, Аліна та її мама ще знаходилися там, - продовжує Ліда. – Ми познайомилися, спілкувалися. Їх приклад надихав. Якщо у них все добре, то і у нас так само буде – переконували ми себе. Спочатку донором печінки для мене хотіла стати моя мама. Але лікарі відразу відмовилися від цієї думки, бо мама перенесла онкологічну операцію. Тоді перевірили на сумісність мою меншу сестру. Я дуже переживала за неї. Вона була зовсім молодою, й погодилася на такий ризик. Але потрібно знати Марину – якщо вона щось вирішила, то сперечатися з нею вже неможливо. Але якби не вона…

Перший час після операції Ліда була досить слабкою, але потроху відновилася. Життя повернулося в звичний режим.

-Досить скоро після операції Марина вийшла заміж, а через півтора року народила первістка, Сашка, - говорить Ліда. – В київському пологовому будинку № 5, де нас погодилися взяти, ми знаходилися також разом. Марині зробили кесарів розтин, і я знаходилася в сусідній кімнаті, мені відразу дали племінника на руки. Так що ми шуткуємо, що народжували разом. Так сталося і другий раз, коли на світ з’явилася Софійка. Обидва рази акушерів-гінекологів консультували наші хірурги, Олег Котенко був присутній на пологах, щоб в разі виникнення ускладнень не втрачати час.

Фото Сергія Тушинського

Зрозуміло, що я стала нянькою і другою мамою обом дітям. Марина швидко виходила на роботу, а я займалася племінниками. Для мене це було великим щастям, бо я втратила можливість мати власних дітей. А Марина подарувала мені не тільки життя, а й змогу відчути себе мамою, не дивлячись ні на що.

Ліда та Марина з чоловіками та дітьми

"Лікарі шуткували: ми стільки тобі крові перелили, що ти тепер точно білоруска"

Не все після операції йшло так, як хотілося б. Гепатит С мовчав недовго. Через півтора роки після пересадки він знову активувався і почав шкодити печінці. Тепер донорській. Ліда випробувала на собі всі можливі методи боротьби з цією страшенною хворобою, бо навіть десять років тому ще не було тих препаратів, які можуть подолати цей вірус, що з’явилися вже тепер.

-Коли стало ясно, що гепатит знову не дає мені спокою, я зрозуміла, що раніше чи пізніше, але моє життя знову буде під загрозою, - продовжує Ліда. – Ми про це щиро і прямо говорили з лікарями. З часом мені ставало все гірше. Неодноразово виникали кровотечі судин шлункового тракту, що є досить прогнозованим явищем у моєму випадку. Кожного разу я їхала в Київ, де мені проводили спеціальну процедуру по "запаюванню" цих судин. З кожною своєю проблемою я телефонувала Олегу Геннадійовичу, бо він про моє здоров’я знає все. Та більше. За ці роки він все знає про нашу родину, а ми про його.

Майже три роки тому стало зрозуміло, що з пересадженою печінкою Ліди відбуваються незворотні процеси. І потрібна буде ще одна пересадка.

-В Україні, на жаль, не роблять пересадку від загиблого донора, - говорить Ліда. – А ніхто з родичів більше не міг стати для мене донором. Тому ми почали шукати клініки за кордоном. Спочатку звернулися в Прагу. В Чехії багато років працював мій чоловік, там у нас вже були знайомі, друзі, які і почали допомагати нам перекладати необхідні документи. Одночасно ми оформили всі папери для міністерства охорони здоров’я України, щоб мені оплатили операцію. Здавалося, все іде добре. Гроші прийшли у клініку, мене повністю обстежили і відправили додому чекати виклику, коли з’явиться підходящий донор. Досить скоро це відбулося. Я вже була в лікарні, чекала, коли мене заберуть в операційну, і тут несподівано мені кажуть – ми вас не можемо взяти. Тільки в день ймовірної операції там "помітили", що я українка, а вони не роблять пересадку громадянам нашої країни. Я не те що обурилася, мене наче підкосили. У нас же був підписаний договір, всі формальності дотримані. Вони не могли не бачити, звідки я. Крім того, я витратила рік на все це, за цей час мій стан погіршувався. І на момент виклику в Прагу операція мені була вже знову вкрай необхідна… Якби я знайшла хорошого адвоката, могла б судитися з тією клінікою… Зараз я вже готова до цього. А тоді… Я втратила надію. На моє питання, що ж мені робити, мені сказали: шукайте іншу клініку. Мені було так зле, що я б сама додому не добралася. Добре, друзі приїхали і забрали.

Тиждень після цього я ні з ким не спілкувалася. Не могла, не було сил. Але у мене є моя Марина. Вона, не питаючи мене, поговорила з Олегом Котенко, сказала йому, що я нікуди більше не хочу їхати. Він сам набрав колег в Білорусії, пояснив ситуацію. Вони погодилися прийняти мене на обстеження. Марина приїхала до мене і несподівано спитала: "Які плани на вихідні?" я відповіла, що ніяких. Тоді вона сказала: "Ми їдемо в Мінськ. Квитки туди і назад я взяла. Збирайся". Лікар там подивився мене, сказав, що час ще є, і ним потрібно скористатися, щоб вбити гепатит С у моїй крові. Мені призначили спеціальні препарати, які діють, як хімія при онкологічних хворобах. Три місяці я їх приймала, і мій гепатит таки перестав бути активним. Лікар попросив пропити ці ліки ще три місяці, щоб бути впевненим у результаті.

Але несподівано мій стан різко погіршився. Білірубін – показник роботи печінки – стрибнув до позначки 230 при нормі… 20 одиниць. Мене забрали в чернівецьку лікарню, в реанімацію. Звідти Марина наполягла на тому, щоб "швидкою" мене перевезти в Білорусію. Лікарі були не впевнені, що я перенесу дорогу, але іншого шляху не було. Мене супроводжував реаніматолог. В Мінську білірубін був вже на позначці 700. Там мене чекали, лікарі не втратили ні хвилинки: відразу взяли всі аналізи, зробили обстеження, призначили лікування. Мені було страшенно погано. Очі пекло, кості ломило. Марина постійно розтирала мої ноги, які викручувало.

Хоча в клініці не заведено, щоб родичі знаходилися разом з пацієнтом, для нас таки зробили виключення. Марина відразу всім сказала: "Я була для сестри донором багато років тому, я не лишу її і тепер"… Мене відразу поставили першою в листі очікування, як найважчу пацієнтку клініки. Перша надія на пересадку з’явилася через три дні. Але нирки підійшли для трансплантації, а печінка – ні. Марина плакала страшенно… На дев’яту добу медсестричка прийшла: я за вами… Операція тягнулася 16 годин. Лікарі потім казали, що давно у них не було такого важкого випадку. Під час пересадки у мене неодноразово відкривалася кровотеча. Вже потім лікарі шуткували: ми стільки тобі крові перелили, що ти тепер точно білоруска. Після операції у мене відмовили нирки, тому на три доби мене погрузили в стан штучної коми. Коли прийшла в себе, сказала: "Якщо пекло є, то я в ньому була". Я бачила маму, яка померла декілька років тому… Ще когось, хто намагався мене там затримати, а я весь час виривалася. Рада була прокинутись в реанімації, а не залишитися там, звідки повернулася…

Ліда в білоруській клініці

Я приходила до тями дуже важко, не пам’ятала імен рідних, не реагувала на прохання, навіть пручалася, коли мені робили перев’язки. І лікарі самі зрозуміли, що із цього стану мене виведе лише Марина. Вони попросили її постійно бути поряд зі мною, говорити, розповідати про родину, показувати фотографії племінників і родичів. І я справді почала одужувати. Особливо мене вразила розповідь сестри про те, що в недільній школі, кули ходить наш Сашко, провели ярмарок, продавали солодощі, а всі зібрані кошти передали на моє лікування, незнайомці несли гроші до нас додому. Така кількість людей за мене переживає, я їм не байдужа – це було неймовірно.

"Наша країна, в якій є фахові спеціалісти, оплачує пересадки за кордоном замість того, щоб розвивати галузь вдома"

Марина пробула зі мною в клініці місяць. Цілими днями вона знаходилася поряд, а на ніч уходила – ночувала в зйомній квартирі. Зранку, прокинувшись, я починала її чекати, постійно дивлячись на двері. У мене було таке відчуття, що я маленька дитина в дитячому садочку і чекаю, коли мене заберуть, коли за мною прийдуть. Саме такі емоції я відчувала… Уявляєш. Мені вже більше сорока років, а я – як дитинка… Потім приїхав чоловік. Ваня піднімав мене, ставив на ноги. Через півтора місяця після операції я повернулася додому.

Після цієї, другої пересадки, у мене зовсім інші відчуття, чим після першої. Я знаю, що донором печінки став 26-річний хлопчина, мозок якого загинув в результаті інсульту. Цю інформацію там, в клініці, не приховують. Мене навіть знайшла жінка, якій від того ж донора пересадили нирку. Вона також з України.

Повернувшись додому, я відразу приїхала до своїх київських лікарів. Вони продовжують контролювати мій стан, корегувати рівень препаратів, які не дають пересадженій печінці відторгнутися. Крім того, потрібно слідкувати за тим, як поводиться вірус гепатиту. Поки він не дає про себе чути. Сподіваюся, препарати, які я приймала перед пересадкою, такі перемогли хворобу.

Цього літа, коли виникла ідея зібрати групу людей, які пережили пересадку якогось органу, і підкорити Говерлу, я відразу погодилася. Правда, спитала дозволу у своїх лікарів. Вони відповіли, що стримати мене не зможуть. Більше того, Олег Котенко з молодшим сином збирався піднятися на найвищу гору країни разом з нами, але не зміг – захворіла його мама. Але нам склав компанію інший трансплантолог з інститута Шалімова – Владислав Закордонець, якого декілька років тому також обвинувачували у страшних злочинах: ніби він незаконно пересаджував нирки, "торгував" людьми. Справа була дуже гучною, він відсидів в тюрмі два роки, і справа нічим не закінчилася, Владислава Пилиповича виправдали. Але про це вже на всю країну не заявляли, вибачення у нього ніхто не просив, та й двох років у тюрмі як компенсувати? Не дивлячись ні на що, хірург повернувся до своїх пацієнтів, продовжує оперувати і рятувати життя. Але ніхто не підрахував, скільки пацієнтів не дочекалися допомоги, поки він знаходився під слідством.

Владислав Закордонець піднімався на Говерлу з маленькою донечкою. Вона була наймолодшою в нашій компанії – їй лише три рочки. А мій чоловік став найстаршим учасником цієї акції.

Ліда з чоловіком Іваном

Признаюся, що страшенно боюся висоти. І під час підйому, коли оглядалася по сторонах, бачила обриви та круті повороти, лякалася. Гори не моє, я люблю море, але тут пересилила себе. Цим підйомом ми мали сказати всій країні: ми живі, ми є! Крім того, хотілося собі доказати, що все можливо. Ще ця акція потрібна була, щоб донести до здорових людей: цінуйте здоров’я, бережіть те, що маєте. До речі, ідея організувати такий підйом, виникла у жінки, яка втратила доньку – вона не дочекалася пересадки нирки. Вперше зібралося відразу так багато людей, які пережили трансплантацію якогось органу. Загалом нас було 25, а ще й родичі… Найбільше було тих, кому пересадили нирку. Також приїхали люди з пересадженим серцем… Ми свою групу називали "Печіночки". Напередодні підйому ми всі познайомилися, розказали свої історії. прикро було почути, що більшість операцій було зроблено в Білорусії. Наша країна, в якій є фахові спеціалісти, оплачує пересадки за кордоном замість того, щоб розвивати галузь вдома. А такі скандальні ситуації з хірургами, який починають обвинувачувати в страшних гріхах, тільки шкодять медицині, не дозволяючи їй розвиватися. Вже після затримання Олега Геннадійовича спалахнув ще один скандал: в приватній клініці начебто знайшли контейнери, в яких заморожували в азоті органи для пересадки. Кожна людина, яка хоч раз стикалася з питаннями трансплантології, розумвірить в ці іє, що так зберігати органи неможливо, їх потім не сприйме організм хворого. Органи можна пересадити дуже швидко – вилучена печінка має вже через шість годин бути вшита в інший організм. Інакше вона гине. Заморожувати, зберігати донорські органи неможливо. Але пересічна людина сприймає це як сенсацію, розноситься "страшна правда": людей розбирають на органи. А страждають після цього лише ті, хто справді потребує пересадки, для кого це єдиний шанс вижити… На жаль, Україною знову покотилася хвиля подібних сенсацій…

Ми зустрілися з Лідою в Києві під час її чергового обстеження. Жінка добре почувається, її шкіра і білки очей не жовті, як було раніше, коли в крові циркулював гепатит С. Та й вона повна сил. З тіткою в столицю цього разу приїхала племінниця – першокласниця Софійка.

-Мене саму нікуди не відпускають, - посміхається Ліда. – Тільки кодного разу компаньйони міняються. То Сашка з собою візьму, то Соню. Гуляємо Києвом, діти вивчають місто. Цього разу у відділенні мені було зовсім сумно. За всі 16 років моїх регулярних приїздів у клініку, жодного разу не було такого, щоб під кабінетом Олега Котенка не було людей, не було черги на консультацію. А ми, ті, хто переніс пересадку печінки, відчуваємо себе кинутими і осиротілими. Нашого хірурга обвинувачують у хабарях… Я можу сказати за себе: жодного разу за всі роки у мене ніхто не вимагав ні копійки грошей. Та й де б я їх взяла, стільки років хворіючи? Всі наші заробітки весь час йшли на ліки, на дорогу, на підтримання мого здоров’я. І таких сум, про які зараз говорять, які начебто виявили в кабінеті у хірурга, я навіть уявити собі не можу. Сподіваюся, скоро ситуація проясниться і Олег Геннадійович повернеться до роботи, продовжить рятувати таких людей, як я. Бо особисто я йому вдячна за кожний день мого життя всі ці 16 років.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх