EN|RU|UK
Блоги Дмитро Сінченко
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  128  0

Напередодні річниці Майдану. Як обійти граблі?

Наближається чергова річниця революцій, День свободи та гідності. День, коли люди традиційно вийдуть на майдани всіх міст. Проте цього року ми маємо чимало приводів не тільки відзначати день початку двох революцій, не тільки вшановувати пам’ять загиблих активістів, не тільки вимагати завершення розслідувань та засудження винних у розстрілах на Майдані. Сьогодні ми маємо чимало приводів для протесту.

Окрім активістів Майдану, на центральні площі міст вийдуть протестувати проти капітуляції, проти продажу землі, проти знищення малого та середнього бізнесу, проти репресій, які всі разом можуть зрештою вилитись у новий Майдан.

Проте, чи готові ми до цього? Чи можна бути впевненими, що в результаті ми отримаємо кращий результат? Адже нинішня влада була обрана на цілком демократичних виборах… Приблизно такими питаннями задається чимало активістів…

Вибори в Україні нагадують нескінченний рух по колу з наступанням на одні і ті ж граблі. Коли українці не задоволені своєю владою, відбувається потужний сплеск протестної активності, українці виходять на вулиці, зносять стару владу, і на демократичних виборах обирають нову, яка… майже нічим не відрізняється від старої, окрім якіснішої рекламної кампанії.

Виборці шукають месію, покладають на нього надмірні надії, у своїй уяві наділяють його якостями супергероя, чують лише те, що хочуть почути, дають йому владу, і через короткий час розчаровуються.

А обрані недогерої показують своє справжнє обличчя, узурпуючи владу, зраджуючи національні інтереси і обкрадаючи країну, тому для того, щоб від них здихатись, доводиться виходити на майдани і проводити революції.

Для початку зробимо невеличкий екскурс в історію. 1989-91-й роки, українці масово виходять на вулиці, за зміну влади та за незалежну Україну, на Майдані у Києві студенти ставлять наметове містечко і оголошують голодування. Україна здобуває незалежність, оголошуються вибори першого президента… і замість патріота-реформатора В’ячеслава Чорновола "мудрий" народ обрав перефарбованого комуніста-популіста Леоніда Кравчука.

Досвідчений партієць Кравчук наобіцяв народу золоті гори, хоча навіть і не уявляв, як виконати свої обіцянки, і країна опинилась у глибокій кризі. Реформи радянської системи почалися, однак були половинчастими, а тому не давали бажаного ефекту. Тоді, щоб його вигнати, на майдан зібрались шахтарі, які пішки пройшли всю дорогу з Донбасу до столиці. Кравчук пішов на перевибори і програв.

Проте програв він ще більшому популісту, Леоніду Кучмі. "Червоний директор" виглядав як "людина з народу" у своєму завеликому піджаку, він говорив те, що люди хотіли чути, простою мовою "різав правду-матку", був худим та змарнілим… він був антиподом до вгодованого Кравчука, який уособлював собою ненависну владу. Що цікаво, цього разу Кравчук ішов на вибори з патріотичною риторикою, а Кучма – з проросійською. Кучму підтримали більшість директорів заводів, які на той час були прообразом майбутнього олігархату.

На другий термін Кучма, як і його попередник, пішов під гаслами патріотизму – як альтернатива проросійській комуністичній загрозі. Але, окрім потужної реклами та ідеологічних мотивів, підстрахувався адмінресурсом, в результаті його підтримала майже вся правобережна Україна, рідна Дніпропетровщина, а також Одеса, Донбас і Севастополь.

Проти Кучми люди масово виходили двічі – під час акцій "Україна без Кучми" та під час "Помаранчевої революції". Тоді вулиця привела до влади проєвропейського Віктора Ющенка який, через непродуману кадрову політику, що призвела до інтриг та скандалів всередині нової владної команди, не зміг провести необхідні реформи і на наступних виборах програв проросійському популісту-кримінальнику Віктору Януковичу, який обіцяв "почути кожного".

Януковичу допомагали перемогти ключові олігархи, Росія і зневіра патріотичних виборців, які або не дійшли до дільниць, або проголосували "проти всіх". Він активно і швидко узурпував всю владу і переорієнтував всі грошові потоки, створивши суперкорупційну систему і зменшивши вплив ключових олігархів.

Однак з часом він, так само, як і його попередники, захотів повести країну у Європу, пішовши проти волі своїх кремлівських кураторів. Ймовірно, на наступних президентських виборах він також розіграв би карту "патріота", проте після шаленого тиску Кремля, Янукович відмовився від євроінтеграції, і наштовхнувся на опір українців.

Виганяти Януковича було найтяжче, адже на Майдані загинуло більше сотні патріотів. Одразу ж після перемоги Революції Гідності, на Україну напала Росія, окупувавши Крим та частину Донбасу. В цих непростих умовах відбулись дострокові президентські вибори, на яких перемогу здобув… ні, не один із організаторів Майдану і не представник опозиційної до Януковича партії, а екс-регіонал та екс-міністр Януковича Порошенко, який, за підтримки всіх ключових олігархічних ЗМІ, пообіцяв "жити по-новому", підписати угоду про Асоціацію з ЄС, провести реформи, побороти корупцію і "швидко завершити війну".

Олігархічний консенсус – це те, що дозволило Порошенку перемогти на виборах у першому турі. І те, що призвело до його поразки на наступних виборах. Порошенко вирішив спробувати повторити успіх Кучми і стати безальтернативним кандидатом від патріотичних сил. Для цього він ретельно зачищав патріотичне електоральне поле і дискредитував опонентів.

Проте олігархи зіграли свою гру, виставивши проти практично націоналіста Порошенка безідейного популіста без жодного досвіду великої політики – комедійного актора Зеленського, якого кілька років поспіль медійно готували до цієї ролі, використовуючи ресурси одного з найпопулярніших телеканалів і навіть знімаючи агітаційне кіно. І виборці знову проголосували за картинку з телевізора… яка цього разу взагалі не обіцяла нічого конкретного, тому кожен сам собі придумав, за що він голосує в особі Зеленського.

Чому так відбувається? Чому щоразу виборці голосують за об’єктивно гірших кандидатів? Чому вірять телевізійній рекламі? Чому ведуться на популістів? Причина давно відома - найбільш схильними до підтримки популізму є люди з нижчим рівнем інтелекту, доходу та меншою здатністю до критичного мислення.

Останнім часом цю саму проблему особливо гостро відчули більшість країн західної демократії. І майже всюди, де виникають проблеми зростання рейтингів політиків-популістів, прослідковується російський слід.

Протидіяти цьому можна передусім через зміни в системі освіти та освітніх програм, однак цей процес неймовірно довгий і неможливий без відповідної державної політики, яку популісти ніколи не здійснюватимуть. Та й що робити, коли країна воює, і часу на еволюційні процеси просто немає? Що робити, коли ворог використовує демократичні процедури проти самої держави?

Відповідь очевидна – необхідно змінювати процедури.

Доведеться відмовитись від демократії??? У жодному разі, адже це буде перемогою ворога. Процедури мають залишатись демократичними, і в той же час – невразливими для ворога.

Якщо ворог використовує проти держави виборців з низькою здатністю до критичного мислення – необхідно заблокувати таку можливість. І демократія завжди мала такий запобіжник. Він називається виборчий ценз.

Станом на сьогодні більшість демократичних держав користуються лише цензами громадянства, осілості та віку. Якщо з першими двома загалом все зрозуміло, то третій не є на стільки універсальним, як того б хотілося. Вважається, що з досягненням певного віку у громадянина формується здатність до прийняття зважених рішень. Проте це не зовсім так.

Наприклад, здатність до прийняття зважених рішень може не тільки набуватись, а і втрачатись – у зв’язку з віковими чи психологічними хворобами, тож поведінка п’ятирічної дитини може не відрізнятись від поведінки 90 річної літньої людини. А ще є таке поняття, як психологічний вік, який часто не співпадає з біологічним. От і маємо, що зрілі громадяни мають підпорядковуватись рішенням інфантильної більшості.

Другий аспект проблеми – це загальний інтелектуальний рівень голосуючих, який нині не береться до уваги. Адже виборець зачасту не розуміє і навіть не намагається зрозуміти, які повноваження отримає вибраний ним посадовець, будь то президент, депутат чи міський голова. Тому він вірить будь-якій нереальній обіцянці популіста, хоч останній апріорі не зможе її виконати. Інколи проблема навіть глибша – деякі громадяни не володіють державною мовою, і не в змозі прочитати ані агітпродукцію, ані написи в бюлетені.

І нарешті третій аспект, особливо актуальний для України, коли виборець має і достатній рівень критичного мислення, і достатній рівень знань щодо державного управління, економіки, політології, історії, однак не зацікавлений у існуванні своєї держави, тобто є ідейним сепаратистом чи агентом іншої держави. Чи має право така людина вирішувати долю нашої країни? Переконаний – ні.

Як же вирішити цю проблему? Яким цензом можна відсіяти тих громадян, які не готові до того, щоб користуватись виборчим правом? Як перевірити громадян на критичне мислення, рівень необхідних знань та лояльність до своєї країни?

Це можна зробити за допомогою спеціальних тестів (ЗНО). Випускники шкіл зможуть здавати їх автоматично (адже на це буде зорієнтована навчальна програма), решта громадян – за бажанням. За тим самим принципом можливо перевіряти виборців на відповідність інтелектуальному цензу (саме так я пропоную назвати цей ценз).

Як на мене, це має бути ключовою і першочерговою реформою в Україні.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх