EN|RU|UK
Блоги Геннадій Друзенко
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  209  3

Шанс для українських правих

Українські праві мають шанс вийти з політичного маргінесу тільки тоді, коли навернуться від вульгарного трайбалізму (який вони чомусь називають "націоналізмом") до здорового консерватизму. Якщо піднімуть на прапор захист свободи кожного залишатись вірним традиції, в якій він виріс, а не нав’язувати українському загалу якусь уніфіковану єдиноправильну традицію.

Наразі головна проблема українського правого руху в тому, що він переконаний: перемогти Росію можна тільки ставши її зменшеною копією. Що справжню Україну можна збудувати тільки через централізацію, уніфікацію та асиміляцію. Одна мова, один історичний наратив і бажано одна "національна церква". Плюс єдиний національний лідер на чолі єдиної згуртованої нації.

У своїй останній книжці "Дорога до несвободи" (Road to unfreedom) Тимоті Снайдер описує, як російський філософ Іван Ільїн, теоретик "християнського фашизму", став духовним наставником Владіміра Путіна. В українців є свій Ільїн – Дмитро Донцов. Боюсь, що більшість українських правих і досі вважає його своїм учителем, не підозрюючи наскільки ідеї Донцова співзвучні світогляду Ільїна. Українські націоналісти підсвідомо заздрять путінському режиму, бо хочуть аби в Україні було все як в Росії, тільки українською мовою, під українським прапором та на "своїй Богом даній землі".

Розчинення індивідуума в соціумі, легковага людським життям (бо нація безсмертна, а тому "герої не вмирають"), зневага до "міщан", претензія на моральну вищість, культ ненависті до "чужих", прерогатива "національних інтересів" над правом та мораллю – всі ці риси добре знайомі Європі 20-30-х років минулого століття і Росії – 10-х років століття нинішнього.

До речі, Путін ще наприкінці 2013 року в посланні до Федеральних Зборів визначив свою ідеологію як консервативну. Тому нічого дивного, що українські праві йдуть у ідеологічному фарватері свого затятого ворога. Біда в тому, що неможливо перемогти Путіна, ставши маленьким путіним.

З іншого боку, ми бачимо, як ліберальний Захід відступає під натиском путінського режиму. Для тих, хто вірить, що навпаки, путінський режим хитається під натиском санкцій та західних демократій і от-от впаде, знову ж таки відсилаю до останньої роботи Тимоті Снайдера "Дорога до несвободи". Тут за браком місця лише засвідчу, що я солідарний з Єльським професором в оцінках того, хто наступає і хто відступає у битві путінської Росії та ліберального Заходу. Суспільство, розщеплене на атоми ринковим фундаменталізмом і розбещене вірою у особисту вигоду як основну мотивацію людини, неспроможне ефективно протистояти російському фашизму.

А для нас постає питання: чи може бути у консерватизму інше обличчя, інший різновид, аніж путінсько-ільїнсько-донцовська нація, в якій розчиняється індивід, якій він має знов і знов приносити себе в жертву? Я певен, що є. Це консерватизм розмаїття. Але не розмаїття автономних індивідуумів, а здоровий консерватизм громад. Це консерватизм Швейцарії, яка говорить різними мовами і ходить до різних церков, а не Іспанії часів Франко, де всі мали бути католиками та говорити кастильською говіркою (яку обрали за еталон "літературної іспанської"). Це консерватизм Америки Джефферсона, а не Німеччини Гітлера.

Такий консерватизм робить ставку на розмаїття локальних традицій, а не уніфіковану традицію. Традиція цього консерватизму так само розмаїта, як природа. Нікому в Америці не спаде на думку уніфікувати курикулум Гарварда та Стенфорда. Чи запроваджувати одноманітні для всіх вищих шкіл вимоги цитування у наукових роботах. Або вводити "державний стандарт" американської англійської... Що не заважає американським університетам задавати світові тренди, а американській англійській бути сучасною lingua franca. Щира релігійність більшості американців чудово сполучається з неймовірним розмаїттям церков. Баварці вітатимуться з вами grüß Gott, а не Guten Morgen! Тирольці, залишаючись австрійськими партіотами, суттєво відрізнятимуться від мешканців Нижньої Австрії...

Український консерватизм має шанс тоді і лише тоді, коли він стане традицією захисту локальних традицій. Коли він відмовиться від суперечки, яка українська правильніше, припинить встановлювати її уніфікований стандарт, а натомість плекатиме і мову Лукаша, і мову Жадана, і мову Матіос, і мову Лиса. Коли "канонічну версію" української історії припинять затверджувати в міністерстві освіти. Коли вулиці Леніна не ставатимуть автоматично проспектами Бандери.

Український консерватизм має стати захисником традицій кожної української сім'ї, громади, школи, церкви, університету – усіх цих "сакральних інституцій", в яких формується людська особистість – перед уніфікаторськими зазіханнями держави. Як чудово сформулював один з ідейних натхненників сучасного консерватизму британський філософ Роджер Скрутон, "консерватори виступають проти уряду з великими повноваженнями (big government) не тому, що вони ненавидять державу як таку, а тому що вони люблять сакральні інституції", в яких формується людина...

Щойно українські праві відкинуть свою претензію на знання та нав'язування загалу єдино-правильної традиції, а натомість стануть захисниками всього розмаїття українських традицій, оборонцями права кожного залишатись собою, будучи українцем, в них з'явиться чудовий шанс перетворитись з меншості, яка ненавидить, на більшість, яка любить, і просто виграти вибори...

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх