EN|RU|UK
Блоги Геннадій Друзенко
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  1774  21

Система стримувань і противаг по-українськи

Коли сьогодні український сегмент соцмереж та інших медіа буквально вибухнув реакцією на спілкування Зеленського з добровольцями у Золотому, моя перша реакція була однозначною: попри те, що я глибоко переконаний у шкідливості та безперспективності розведення військ, добровольці мають бути роззброєні, а наказ Президента виконаний. Бо державність існує тільки тоді, коли за легітимною владою залишається останнє слово у суперечках з опонентами. Бо держава – це (за Вебером) "монополія на легітимне насильство на певній території". Бо засадничою ознакою влади є її спроможність виконувати ухвалені політичні рішення, навіть якщо вони помилкові. Якщо у держави немає монополії на легітимне насильство, вона неспроможна імплементувати власні політики – значить ви живете не в державі, а в конфедерації вільних хуторів.

Саме так бачиться ситуація в Україні із Заходу. І не сумнівайтесь, що саме так її бачать наші партнери у Вашингтоні, Берліні, Парижі, Брюсселі, Варшаві та інших столицях "цивілізованого світу", для яких держава – це даність. Не сумнівайтесь, що для Путіна це буде додатковий аргумент на користь його переконання, що Україна - це 𝘧𝘢𝘪𝘭𝘦𝘥 𝘴𝘵𝘢𝘵𝘦. АЛЕ це не означає, що такий підхід є єдиним можливим і єдиним вірним. Бо в Україні державність не є даністю. І цього ніколи не зрозуміють наші західні друзі. Тому що їм бракує конгеніального досвіду життя в ембріональній державі. Тут застосовний хіба що ранній досвід США з її 𝘮𝘪𝘭𝘪𝘵𝘪𝘢, але про все по-порядку.

I. ПОГЛЯД ІЗ ЗАХОДУ

У демократичній державі можна і потрібно опонувати політикам і політиці, яку вони проводять – для цього існує цілий набір легітимних інструментів: петиції, масові акції протесту, блокування парламентської трибуни опозицією, національні та наднаціональні суди, акції громадянської непокори тощо. Але коли через незгоду з політичним рішенням влади хтось порушує закон, він відмовляє в лояльності не конкретному політику, а державі. Коли опонуючи хибному (на чиюсь думку) політичному рішенню, хтось бере в руки зброю, він вже не політичний опонент – він революціонер або терорист і заколотник. Важливо пам'ятати, що і перші і другі свідомо руйнують державність, мріючи звести на місці руїни "старого світу" щось нове. Втім "щось нове" на революційних руїнах може несподівано звести твій сусід, який більш ресурсний, ліпше зорганізований і краще сконсолідований. Що і трапилось з Україною століття тому.

Тому спроможність держави втілювати свої рішення в життя важливіша за правильність чи хибність цих рішень. Аби жити в державі, а не в конфедерації вільних хуторів (вічна українська спокуса), треба навчитись змінювати хибні рішення і міняти неефективних політиків у рамках правил про зміну правил, а не саботувати їх виконання. Живучи на Заході, це очевидно.

Політики в цивілізованих країнах можуть ухвалювати недалекоглядні, абсурдні чи навіть жахливі рішення. Приміром "стіна Трампа" на кордоні з Мексикою. Багато американців підтримує Конгрес, який блокує асигнування на побудову стіни, і так опонує її зведенню. Але якщо хтось вирішить підірвати вже зведену ділянку муру, Америка однозначно підтримає пожиттєве ув'язнення для такого протестанта. Війна у В'єтнамі залишається однією з найганебніших сторінок у післявоєнній історії США. У цій війні американці втратили більше 50 тисяч своїх громадян і ганебно програли. Досі 70% янкі переконані, що введення військ до В'єтнаму було помилкою. Але в США досі діє прецедент, встановлений Верховним судом у справі 𝘜𝘯𝘪𝘵𝘦𝘥 𝘚𝘵𝘢𝘵𝘦𝘴 𝘷. 𝘖'𝘉𝘳𝘪𝘦𝘯, який визнав конституційним засудження 𝘋𝘢𝘷𝘪𝘥 𝘗𝘢𝘶𝘭 𝘖'𝘉𝘳𝘪𝘦𝘯 за те, що він демонстративно спалив свій військовий квиток на знак протесту проти в'єтнамської кампанії. Бо американці вірять, що ти можеш протестувати проти війни у В'єтнамі, але ти не можеш відмовлятись від служби в національній армії, навіть коли ця армія веде несправедливу (і до речі, офіційно неоголошену) війну.

В будь-якій сталій державі будь-який державник – навіть той, що знаходиться у непримиренній опозиції до чинної влади – виступить за роззброєння та арешт добровольців, які зі зброєю в руках відмовляються виконувати наказ Верховного головнокомандувача. Навіть якщо Верховний головнокомандувач погано вихований, спілкується мовою агресора і сто разів неправий. Бо держава – це насамперед правила гри та алгоритми поведінки, які обов’язкові для всіх.

ІІ. ПОГЛЯД З УКРАЇНИ

Мусимо визнати, що в Україні наразі немає держави в її класичному сенсі. Є напівприватизовані та дисфункціональні органи влади, слабо скоординовані між собою. Які лише епізодично служать спільному благу (𝘤𝘰𝘮𝘮𝘰𝘯 𝘨𝘰𝘰𝘥). А спільне благо – це і є та штука, задля якої громадяни об'єднуються у громади та утворюють Республіку.

Слід пам'ятати, що державність не є абсолютною цінністю. Навряд чи хтось сперечатиметься, що камбоджійці жили краще та були щасливіші за часів французького колоніалізму та бездержавності, аніж за часів державності червоних кхмерів. І це тільки найбільш кричущий випадок делегітимації держави, коли вона замість служіння спільному благу перетворюється на знаряддя знищення, експлуатації та дегуманізації власних громадян.

Американські колоністи часів війни за незалежність добре пам'ятали про цей темний бік державності, яка з Res Publica - спільної справи задля загального добра може перетворитись на тиранію. І саме тому з такою обережністю (і навіть підозрою) ставились до новоствореного центрального уряду. Найкращим доказом такого ставлення була чисельність професійної армії в перші роки після завершення Війни за незалежність (700 осіб 1784 та 5,104 в 1793 році!!!), в той час як кожен дорослий чоловік був членом збройної міліції, що формувалась в кожному штаті і підпорядковувалась Президентові тільки на час війни чи заколоту. Ті, хто читав мій допис про віскі-бунт (𝘞𝘩𝘪𝘴𝘬𝘦𝘺 𝘙𝘦𝘣𝘦𝘭𝘭𝘪𝘰𝘯), пам'ятає, як Вашингтон зібрав майже 13 тисяч багнетів, аби припинити заколот у Західній Пенсильванії. Це військо було в 2,5 рази більше за регулярну федеральну армію того часу і повністю складалось саме з міліціянтів. Ба більше, воно було скликано на підставі Закону "Про міліцію" 1792 року. Тогочасна американська міліція до певної міри схожа на сучасні українські добробати: загалом цивільних людей, які беруть до рук зброю тільки коли треба захистити країну від зовнішнього ворога, придушити заколот чи повалити тиранію.

Тепер нам залишилось хіба що розібратись що ж таке тиранія, повставати проти якої - невідокремне право і навіть обов'язок вільних громадян. Її сутність протилежна Республіці, бо тиранія служить інтересу одного, небагатьох чи навіть більшості (є навіть такий термін "тиранія мас"), але ніколи – загальному благу. Бо служіння загальному благу – це завжди система стримувань та противаг. Це завжди плюралізм точок зору. Це завжди свобода слова. Це завжди діалог чи радше полілог. Бо людина недосконала. Навіть найкращі наміри володаря, які не пройшли перевірку щирою та компетентною дискусією, можуть виявитись дороговказом до пекла. Щирий, одержимий ідеєю тиран небезпечніший за хитрого клептократа.

Так склалось, що в Україні наразі вся публічна влада сконцентрована в руках однієї людини. Він добирає депутатів, призначає прем'єра, проводить співбесіди з майбутніми міністрами, переформатовує ЦВК, призначає очільників СБУ та ЗСУ і "перетрахує" прокуратуру. Схоже, дійшла черга до судів, які й так рідко коли насмілювались перечити Банковій. Олігархів не рахуємо, бо їх цікавить їхній бізнес, а не загальне благо. І виходить, що єдиним реальним стримуванням та контрбалансом президентському всевладдю в Україні є ветерансько-волонтерська спільнота. І Президент, якщо він дійсно любить Україну, перший інтересант у підтриманні такої системи 𝘤𝘩𝘦𝘤𝘬 𝘢𝘯𝘥 𝘣𝘢𝘭𝘢𝘯𝘤𝘦𝘴. Перший зацікавлений в існуванні тієї сили, яка не дасть йому наробити фатальних помилок.

Ветерансько-волонтерська спільнота в сучасній Україні – це аналог американської 𝘮𝘪𝘭𝘪𝘵𝘪𝘢 у США кінця 18 - першої половини 19 століть, яка була набагато надійнішим запобіжником від тиранії, аніж новостворений Конгрес чи Верховний суд, який на той час навіть не мав постійного осідку.

Але і ветеранської-волонтерська спільнота потребує на Президента Зеленського не менше ніж він на неї. Він наразі - символ єдності української нації. Іншого Президента і Глави держави в Україні наразі немає. А те, як він відродив (можливо ненадовго) довіру українців до основних державних інституцій, має викликати якщо не захват, то повагу в кожного справжнього патріота. Бо держава - це інституції. Без президента добровольці, в жилах яких тече кров козацької вольниці і батька Махна, швидко перетворять Україну на конфедерацію вільних хуторів.

А ТЕПЕР ПРО ГОЛОВНЕ

Система стримувань та противаг працює тільки тоді, коли обидві сторони визнають потребу в існуванні одна одної. Трамп напевно ненавидить Палату представників, в якій домінують демократи і яка наразі доволі ефективно просуває справу його імпічменту. Демократи, своєю чергою, вважають Трампа чумою в Білому домі, а частина з них щиро вірить, що Америка просто не переживе другу президентську каденцію Дональда. Але і Трамп, і демократи дотримуються базових правил боротьби. Нікому з них не спадає на думку розчохлити справжню зброю.

Якщо ми прагнемо зберегти Україну, не розчохляти зброю має стати імперативом і для Зеленського і для добровольців. Всі соціальні опитування демонструють, що українське суспільство дивним чином довіряє їм обом і потребує на них обох. Суспільна легітимність обох відрізняється хіба що на статистичну похибку. Тому вони приречені на важкий діалог, якщо для них дорогá Україна.

Перший постріл з будь-якого боку рознесе Україну вщент...

 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх