EN|RU|UK
Блоги Андрій Кудря
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  136  0

Чи є унікальною українська медична реформа?

Спостерігаючи за публічною дискусією навколо медичної реформи, що відбувається в Україні вже фактично третій рік, іноді спадає на думку, що запропоновані нею зміни є абсолютно новими та унікальними, а саме тому Україна змушена набивати свої власні ґулі, торувати шлях, який до цього часу ще не проходив ніхто.

Натомість, аналіз іноземного досвіду свідчить, що Україна є не єдиною країною, якій довелося пройти шлях від радянської централізованої економіки до сучасного ринку, а зміни, які зараз відбуваються в фінансуванні охорони здоров’я, є класичними для країн, що пройшли шляхом лібералізації економіки та суспільства після розпаду комуністичної системи.

Так, якщо узагальнити поточні кроки медичної реформи, то їх можна звести до основних трьох:

  1. Збільшення самостійності державних та комунальних лікарень – так звана "автономізація";
  2. Перехід на закупівлі державою медичних послуг для пацієнтів безпосередньо у лікарень;
  3. Запровадження гарантованого "кошика" медичних послуг.

Застаріла радянська система управління медичними закладами була занадто зарегульована та регламентована. Існували навіть нормативи кількості санітарок на квадратні метри лікарні, що робило цю систему не гнучкою, а відношення до результатів своєї роботи – формальним. Окрім того, виходячи з цих нормативів відбувалося фінансування закладів охорони здоров’я, коли держава просто оплачувала комунальні послуги та зарплати медичним працівникам, кількість та спеціальності яких теж були суворо зарегламентовані.

Самостійність лікарень та перехід на закупівлі державою медичних послуг потрібні для того, щоб відійти від цих принципів. Зокрема, лікарні повинні стати некомерційними підприємствами, вільними в організації своїх внутрішніх процесів та витрачанні зароблених коштів. Така "автономізована" лікарня буде працювати не на сліпе виконання численних нормативів, а на задоволення потреб своїх клієнтів. Тобто боротися за свого пацієнта так само як і приватна. А значить для нас, пацієнтів, зникне глибока прірва у якості сервісу, медичної допомоги та у відношенні до клієнтів, що існує зараз між приватними та публічними лікарнями.

І тут варто навести декілька прикладів з не такого вже далекого зарубіжжя. У Росії (Автор негативно відноситься до збройної агресії розв’язаної Російською Федерацією проти України. Однак вважає за можливе посилатися на досвід цієї країни як з огляду схожість законодавства, так і з метою навчання на чужих помилках.) "автономізацію" було зроблено у 2011 році шляхом лібералізації законодавства про державні установи, що дозволило розширити їх фінансову автономію. Казахстан ще у 2001 році дозволив своїм лікарням стати підприємствами та, навіть, державними акціонерними товариствами. У Молдові починаючи з 1995 року постачальниками медичних послуг за державні кошти можуть бути як публічні, так і приватні лікарні. Публічні лікарні у цій країні є автономними некомерційним організаціями, що існують за рахунок самофінансування. А у Польщі з 2008 року публічні лікарні перетворено на товариства з обмеженою відповідальністю або акціонерні товариства.

Запровадження гарантованого для населення "кошика" медичних послуг теж відбулося майже в усіх пострадянських країнах. В РФ цей документ називається програмою державних гарантій надання громадянам безкоштовної медичної допомоги та щорічно затверджується урядом.

Цікавим є досвід Казахстану. Конституція цієї країни прямо вимагає наявність гарантованого обсягу медичної допомоги затвердженого законом. До гарантованого кошику в Казахстані входить швидка медична допомога та медична допомога під час екстрених випадків, медична допомога при соціально-значущих захворюваннях, профілактичні щеплення, частково амбулаторно-поліклінічна допомога. Решту необхідних медичних послуг покриває обов’язкове медичне страхування.

Конституція Молдови від 1994 року також гарантує громадянам право на безкоштовний мінімальний пакет медичних послуг. Цей пакет має назву "Єдиної програми", він затверджується урядом та регулярно переглядається. До нього входять первинна, вторинна, третинна медична допомога, реабілітація, імунізація, невідкладна допомога, пологи, діагностика, паліативна допомога, профілактична стоматологічна допомога. Не включено до цієї програми пластичну хірургію, курортне лікування, деякі види допоміжних репродуктивних технологій.

Технічно дещо іншим шляхом пішла Польща. Там з 2004 року спочатку законом було визначено перелік послуг що не фінансуються за рахунок медичного страхування. Проте у 2009 році набула чинності поправка, яка дещо змінила цей принцип і зобов’язала Міністерство здоров’я також визначати перелік медичних послуг, що саме покриваються державою.

Проте, де ж зараз знаходиться Україна і чого нам чекати у майбутньому?

З 2018 року у нас почався процес автономізації лікарень і наразі біля 70% закладів вже стали автономними або скоро закінчать цей процес. Створено Національну службу здоров’я України, яка трохи більше року є єдиним закупівельником медичних послуг на рівні первинної медичної допомоги (сімейна медицина, терапія, педіатрія) у автономних комунальних та приватних лікарень, а також приватно практикуючих лікарів-ФОП.

А на 2020 рік прийдеться головний і вирішальний етап запровадження медичної реформи: у наступному році, як того вимагає закон, повинна з’явитися програма медичних гарантій – чіткий перелік послуг гарантований державною.

Зрештою очевидно, що наша реформа геть не унікальна, а подібний шлях пройшли багато країн (мабуть єдине красномовне виключення - Білорусь), серед яких є навіть Росія.

Так чому нас дивує медичне реформа, а не інше питання – що весь цей час робила Україна?

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх