EN|RU|UK
Блоги Виолетта Киртока
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  4986  38

"Добровольці залишаються в Золотому"

Такими словами закінчили мітинг активісти на території, яку згідно з формулою Штайнмаєра українські війська мають залишити.

Мирну акцію, оголошену 9 жовтня на лінії розмежування Національним корпусом, намагалися зірвати ще на під’їздах в зону ООС. Цензору.НЕТ вдалося з’ясувати, чи залишаться місцеві жителі покинутими напризволяще в разі виконання домовленостей.

…Наглухо перекрита дорога. Крім шлагбауму сюди, на в’їзд у те саме село Золоте, що опинилося на лінії вогню, притягли декілька бетонних блоків, розклали металеві шипи. І довкола - прикордонники, поліція, поліція діалогу, військові, які заїжджають і виїжджають під шлагбаум. До мирної акції тут приготувалися ретельно. Потрапити в місто Золоте, яке в останні дні стало гарячою політичною точкою на військовій карті України, тепер неможливо. Тому і мітинг Національний корпус провів безпосередньо біля цього своєрідного блокпосту.

Із автобусів та машин, які під’їхали до цього пункту пропуску одночасно, висипало до двох сотень молодих хлопців. Хтось цілком в чорній формі, хтось – у коричневому "койоті". Всі подібні один до одного. Організовано вишикувалися в "коробочку" і стали навпроти шлагбауму. Несподівано у них в руках з’явився транспарант: "Ми – останній блокпост".

Під час мітингу від виступаючих ветеранів 92-ої бригади та "Азова", представників Національного корпусу безкінечно звучало, що влада і держава нічого не роблять для місцевого населення, що люди навіть не бачать хліба, мовляв, б‘ються за сухпай, яким з ними ділиться армія. Причому незрозуміло було відразу, яку саме владу вони обвинувачують. Цю, нову, чи ту… Раз прозвучало, що за п’ять років нічого не було зроблено. Але й за нового президенства, якому вже майже півроку, щось також здобутків не видно… При всьому цьому тут скрізь є продуктові магазини і працюють сіміки – представники війського-цивільної адміністрації, які якраз і займаються вивченням потреб місцевого населення і їх вирішенням. І я сама не раз бачила, як саме хліб вони завозять в ті місця, де немає магазинів, куди важко потрапити саме із-за небезпеки. Так само мене особисто здивувала розповідь про сухпай, за який б’ються місцеві. Як правило, там, де стоять військові, місцеві отримують допомогу від них досить суттєву. У 2017 році, коли постійно обстрілювалася Авдіївка, там не було ані світла, ані газу, щоранку штаб батальйону 72-ої бригади, який там знаходився, роздавав людям свіжий хліб. Армія завжди ділиться харчами з місцевими людьми з першого дня війни. Інша річ, що місцеві це часто-густо сприймають по-різному. Комусь завжди мало. Хтось вважає, що їм тепер всі винні. А хтось сприймає все із вдячністю і розумінням.

"При всіх складнощах навіть в умовах війни хутір Вольний, який залишався в сірій зоні, ми вирішували побутові питання наших людей, які там залишалися, - говорить Костянтин Ільченко, вимушений переселенець з окупованого ще у 2014 році Довжанського Луганської області, боєць 34-го батальйону, який брав участь у штурмі Зайцевого та обороні Пісків Донецької області. Останні півтора року він був керівником військово-цивільної адміністрації Золотого і Катеринівки. – Розмови про "б’ються за сухпай" віддають спекуляціями. Люди, які живуть на лінії війни, розбалувані гуманітарною допомогою, вони живуть за її рахунок.

Коли я почув про розведення військ аж на кілометр, зрозумів, що у такому випадку десь півтори тисячі людей опиняться в так званій сірій зоні, сам підривався, хотів туди їхати, бо шкода людей, як вони будуть жити у такому випадку... Але почав вивчати питання, уточнювати у своїх знайомих у високих кабінетах. І вчора пізно вночі отримав таки відповіді. На місце відводу військ зайде Національного гвардія. В Станиці Луганській так зробив батальйон імені Кульчицького. І все працює. Місцева влада залишається на місці, підрозділ Нацгвардії повністю контролює ситуацію. А війська відійшли трошки далі, і у випадку необхідності моментально займуть наші ж позиції. В Золоте також вже зайшли підрозділи Нацгвардії, які готуються замінити військових. Сірої зони не буде. Але й на тих відрізках не буде і ЗСУ, а стануть збройні підрозділи Нацгвардії.

А мітинги, проривання до Золотого Національного корпусу для мене - це елементи політики, політичної конкуренції. Цього б не було, якби в управлінні країною і армією не залишалося "совка". Замість того, щоб популярно все пояснити людям, показати на картах, все це робиться неймовірно втаємничено. А якщо ще й з’являється бажання вгодити керівництву, починається конспірологія та абсолютна секретність. А у суспільстві - незрозумілість. Все, що відбувається навколо Золотого - проблема комунікації влади і людей".

Подібне вже відбувалося у 2016 році, але без такого накалу. Позиції навіть були звільнені, а не залишені іншим українським підрозділам. Але згодом армія повернулася в свої ж окопи, бо обстріли продовжувалися, ворог, як це було обумовлено, не відійшов.

Коли численні журналісти, які приїхали на мітинг, допитувалися у лідера Національного корпусу Андрія Білецького, чи відводяться війська з того боку, він злився і гарячкував: "Покажіть мені, де відбулося розведення військ, щоб ми могли говорити про дзеркальне відведення, яке прописане у тих домовленностях, які нас не влаштовують. З того боку не тільки не відводять своїх бійців, а навіть не припиняють обстрілів. Навіть сьогодні офіційно пройшла інформація, що з того боку була випущена сигнальна ракета. А я маю іншу інформацію, що то була міна. Мінометна".

Поки йшов мітинг і ветерани та активісти розказували про своє бачення ситуації, під шлагбаум заїхало декілька машин місцевих мешканців. Їх ретельно оглядають прикордонники: і салон, і багажник. Цивільні спокійно відкривають двері, показують документи та після недовгого спілкування їдуть далі. Так само звично заїхав на закриту для інших територію шкільний автобус, в якому сиділо четверо чи п’ятеро дітей і одна жіночка з малям. Дівчинка тримала в руках зошит і олівці. Закінчилися заняття, дітей відвозять додому – цей автобус наче підкреслив, що все тут організовано навіть краще, ніж в деяких далеких селах на цілком мирній території країни.

"Добровольці залишаються в Золотому", - такими словами закінчили мітинг активісти. Але спікер мітингу трохи пересмикнув поняття. Бо, нагадаю, ті самі добровольці, які 2014 року прийшли в лави батальйону "Азов", згодом підпорядкувалися міністерству внутрішніх справ. І зараз цей підрозділ носить цілком офіційну назву окремий загін спеціального призначення Національної гвардії України "Азов". До речі, зовсім недавно бійці підрозділу вийшли із Травневого, села, де ефективно повоювали і знищили важку техніку противника. Може, йшлося про бійців Національного корпусу, української націоналістичної політичної партії? Її основу становлять активісти громадської організації Цивільний Корпус "Азов", колишні військовослужбовці полку "Азов", громадські активісти та члени українських ультрас-угруповань. Може, йдеться про те, що члени партії, які добровільно визвалися, і залишаються на сторожі у Золотому? То, може, варто так і говорити?

Багаторічні поїздки на війну подарували мені знайомства по всій лінії фронту як серед військових, так і з місцевими жителями. І саме тут, на оголошеному мітингу, де чомусь не було місцевих жителів, я зустріла патріота із Торецька Донецької області Володимира Єльця.

"Приїхав, щоб подивитися на все тут, бо нас чекає така сама доля, - розповів активіст, волонтерську машину якого декілька років тому підпалили вночі. – З деяких районів Торецька, відвойованого в запеклих боях у бойовиків, окуповану Горлівку видно дуже добре. В оптику навіть можна роздивитися, якого кольору білизну вивісили жінки на балконах. Якщо розведення військ буде відбуватися і далі, то наше місто підпадає під цей процес. Збройним силам потрібно буде відійти на кілометр або й далі. І наше місто опиниться в сірій зоні. Що тоді буде з нами, жителями Торецька? З активістами міста? З волонтерами, які підтримують армію з самого початку війни? Мені страшно уявити".

Нагадаю. Володимир з 2013 року став активним учасником всіх подій. А з початком війни – ще й волонтером і допомагає не тільки військовим, а й самотнім пенсіонерам, які волею долі опинилися на лінії вогню. Він возив їм воду, їжу, коли це було необхідно, коли ще не вибудувалась система постачання в такі села продуктів. Він неодноразово страждав від містян, які думають по-іншому, які продовжують дивитися в бік Росії… У 2017 році його мікроавтобус, припаркований неподалік від будинку, спалахнув… На новий, на якому, власне, Володимир приїхав на мітинг, йому збирали всім світом. Залучали ми до цього і читачів сайту Цензор.НЕТ.

Володимир, як і більшість людей, страшенно обурений тим, що місцеві сепаратисти всі ці роки не були притягнуті до відповідальності. А з приходом нового президента сміливо підняли голови.

"В 2014 році ми зняли на відео проросійський мітинг, який проводився в Торецьку, - говорить Володимир. – Там зафіксовані обличчя всіх тих, хто вийшов з російськими прапорами, хто підтримував окупантів. Ми знаємо, хто саме віддав зброю з райвідділку міліції бандитам та російським найманцям… І ці люди продовжують не лише жити спокійно, але й займати посади в місті… Думаєш, вони не будуть мститися активістам, які про це активно говорили весь цей час? Вони вже починають це робити"…

Послухавши і подивившись на приїхавших мітингарів, Володимир розвернув свій бус та й поїхав додому. "Питання на свої відповіді я не отримав, говорити мені тут ні з ким, - знизав плечима. – Я хочу знати, що міста не будуть віддані окупантам, так званим "молодим республікам", що ми залишимося під захистом української армії. А цього ніхто не пояснює"…

Все, за чим я спостерігала, мені нагадало голівудський фільм "Коли хвіст крутить собакою". Передивіться. Багато цікавих аналогій побачите… І зрозумієте, чому події на кременецькому блокпосту ще до мітингу здалися мені погано зрежисованими.

Всім, хто їде по харківській трасі в бік війни, доводиться перетинати перший блокпост в селі Долина. Зупинивши нашу колону з двох машин і двох мікроавтобусів, поліція, почувши, що в одному знаходяться представники чотирьох телеканалів, а в іншому побачивши молодих міцних бородатих чоловіків приблизно в однаковій формі, почала перевірку документів. Правоохоронці ще не встигли нічого сказати і зробити, як декілька хлопців поставили на проїжджій частині колоди, що стояли біля будок, і всілися на них. Пара фотографій телефонами – і вже в соціальних мережах з’явилася новина про те, що активістів не пускають на мітинг… "Посиденьки" закінчилися навіть не на прохання поліції, а коли до представників нацкорпусу підійшов водій вантажівки, яка мала проїхати через блокпост… Всі чемно відразу встали і навіть колоди повернули на місце. Але новина вже розійшлася…

На наступному блокпості в Кременці нашу групу відразу попросили стати осторонь, телевізійникам запропонували показати посвідчення і пред’явити сумки для поверхневого огляду. Це розтягнулося занадто надовго. Години через дві журналісти вже знайшли і яблука у дідуся, що продавав їх біля дороги, і порадили відкрити на блокпосту кав’ярню на такі випадки ("Поки ми стоїмо, кожен з нас випив би по дві чашки кави точно. От і рахуйте", - давали поради представники четвертої влади.) Затримку нам пояснили тим, що один з представників нацкорпусу виявився в списках розшуку. Але час акції наближався. Було вирішено, що наш мікроавтобус поїде на місце збору, а тут розберуться і наздогонять…

В Сєверодонецьку нас чекали ще журналісти і пізній сніданок. Під час їжі і пролунала новина, що після того, як ми поїхали, на блокпосту почалося найцікавіше. Сталася штовханина, потім стрілянина. Один поліцейський поранений… Вирішили повертатися – телевізійникам не можна було втратити такий інформаційний привід. Дорогою вияснилося, що постріл був попереджувальний – у повітря, що один з правоохоронців зазнав не поранення, а травми під час сутички, і був госпіталізований. Наче ще були постріли, але відео з місця подій, зняте на телефон і викинуте в інтернет, не дозволяло це точно визначити.

До блокпосту вже було важко під’їхати. Рух перекрили. Нам назустріч несподівано проїхала колона автобусів з українськими прапорами. Зрозуміло було, що це мітингувальники в Золоте. З боку самого блокпосту йшов Андрій Білецький, який якимсь чином моментально опинився у гущавині подій на блокпосту і "відбив" своїх у поліції. "Відпустили всіх, нікого не затримали, - зазначив він і додав: - Нам по секрету сказали, що зверху надано наказ не пропускати мітингувальників на сьогоднішню мирну акцію. От і виконують…"

На наступному блокпості нас вже чекав начальник місцевої поліції. Він спитав, чи не провозиться щось заборонене, і попросив почекати, поки речі не обнюхає собака. Зазначивши, що документи у нас вже неодноразово перевірялися, він сказав, що перевіряти їх більше не будуть. Вся процедура огляду тут зайняла декілька хвилин. Після чого цей чоловік сів у службову машину і провів нашу колону до повороту, який виводив вже безпосередньо до Золотого.

Хочу зазначити. Особисто я жодного разу не показала паспорт. Впевнена, що це пов’язане з тим, що я не ставила  багато питань і не кидалася перевіряючим в очі, виймаючи документ і тицяючи ним. Але факт залишається фактом… Перевірки були ретельними. Але не у випадку зі мною…

На жаль, нам так і не надали обіцяну можливість поспілкуватися з жителями Золотого. Ті дві жіночки, які були на мітингу, казали вже відомі слова: "Нам головне, щоб перестали стріляти". У чоловіка, якому дали слово на акції, прописку не питали. З досвіду можу сказати, що тут різні настрої. Комусь все одно. Хтось справді хоче, щоб все завершилося і повернулося життя, яким воно було до війни. Хтось боїться приходу терористів, бо має чіткі проукраїнські погляди, за які може постраждати. Кого тут більше? Ніхто не скаже, бо на камеру журналістам в цих краях говорять вкрай обережно.

Останнім часом розмови про війну викликають однозначну реакцію. Якщо роздумуєш, аналізуєш можливість розведення військ, оцінюєш, чи можливо "просто перестати стріляти", щоб "настав мир", - то тебе звинувачують у зраді держави, називають капітулянтом і "пособником Москви". Якщо ж говориш про неможливість відступу навіть з крихітного клаптика нашої землі, нагадуєш про те, що за кожну з цих позицій гинули українські військові та добровольці, що якби не вони, то лінія фронту знаходилася б набагато далі від Донецької та Луганської областей, тебе називають розпалювачем війни.

Я неймовірно хочу миру в Україні, але лише шляхом перемоги, нашої перемоги, повернення країни в її державні кордони. І перед тим, як говорити з ким завгодно про можливі варіанти припинення війни, нашу землю мають покинути російські військові, інструктори, командири, снайпери, артилеристи... Але, як ми бачимо, державницька позиція зараз інша. Якась каламутна. І в цій водичці кожний намагається виловити свою рибину. Хтось знаходить економічні зиски, хтось вже відновлює старі схеми, хтось відмивається від загрози бути покараним за сепаратизм, хтось просто перечекав і повернувся до свого… А хтось зайнявся політичними інтригами. Не нехтуючи використовувати при цьому ні війну, ні постраждалих мешканців лінії вогню, ні добре згуртованих під національними ідеями молодиків. І де тут бажання зробити добру справу, а де – заявити про себе, не відразу вдається розібратися…

Єдине, що мене порадувало, це те, що в містечку Золоте між двома деревами висить плакат "Ні капітуляції"… Просто в місті, там, де навкруги звичайні панельні будівлі. Це явно повісили не задля акції чи мітингу, не для того, щоб це зафіксували камери провідних каналів країни. Це ті слова, під якими сьогодні розписуються і місцеві жителі, і громадяни країни, які не хочуть приходу війни в їх домівки, і військові Збройних сил, і добровольці, які щодня ризикують життям в окопах. І варто воювати до перемоги. І варто виходити на акції і мітинги і показувати своє ставлення до того, що робиться. Бо мовчки ми Україну таки здамо…

 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх