EN|RU|UK
Блоги Валерія Бурлакова
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  2199  1

БОЄЦЬ ПОЛКУ "КИЇВ" АНДРІЙ ЛОЗА: "ДО ЗАГИБЕЛІ БРАТА Я БУВ ГОТОВИЙ НА ВСЕ. ПОТІМ ЗРОЗУМІВ, ЩО НЕ МОЖНА ДАРМА РИЗИКУВАТИ"

Андрій народився на Донеччині. Дітей у родині було шестеро, і троє з них з початком війни пішли добровольцями на фронт. Один з братів, Олександр, у 2015 році загинув у Пісках від осколкового поранення у серце.

"НА ДОРОЗІ СТОЯВ СЄПАРСЬКИЙ БЛОКПОСТ. Я ОДРАЗУ РОСІЙСЬКУ МОВУ ЗГАДАВ! І ПРОЇХАВ"

Батько був військовим. Багато років він служив у ГДР. Дружинам військових там народжувати не дозволялося. Тому мої старші брати Сергій, Євген та Сашко народилися у Чернігівській області, біля "Десни", куди мама їздила народжувати. А сестра наша з’явилася на світ на Полтавщині.

Пізніше бригаду мого батька перевели з ГДР у Бахмут, тобто тодішній Артемівськ. Вже там, на Донеччині, народилися я та брат Олексій. Нас у батьків було шестеро.

Після Помаранчевої революції я почав розмовляти українською. У ті ж роки офіційно змінив своє прізвище на мамине дівоче – Лоза. За батьком я був Чирцовим.

Звісно ж, приймав участь у Революції Гідності. Після неї до квітня пролежав у київській лікарні із запаленням легенів. Коли одужав – поїхав додому у Бахмут. Але дуже швидко усвідомив, що звідти краще петляти. Коли їхав з Бахмута на вокзал у Костянтинівку – на дорозі вже стояв сєпарський блокпост. Я одразу російську мову згадав! І проїхав. Повернувся знову до Києва – і там дізнався, що кількох моїх знайомих на Донеччині вже затримали…

У Києві друзі розповіли мені, що створюється батальйон "Січ". Мені спочатку казали, що я туди не потраплю через проблеми зі здоров’ям, зокрема зі спиною. Але потім погодилися: "Будеш займатися документами". Ну, ок. Так спочатку я став виконувати функції кадровика.

12 червня 2014 року батальйон був офіційно створений (але згодом, у грудні 2015, батальйон був реформований у 5 4 роту "Січ" полку МВС "Київ"). На Схід ми виїхали у серпні чи вересні. Крім стрілецької зброї нічого особливо не було, дещо "важке" нам діставали волонтери… Відправили нас тоді на слов’янський напрямок.

Зараз згадую – і розумію, які ми "зелені" були тоді, про які елементарні речі навіть не замислювалися! Тилове забезпечення у нас практично не контролювалося, у штаті офіційно не було ані медиків, ані канцелярії…

Приблизно у грудні 2014 року на Донбас поїхав мій брат Олександр. Він пішов до "Карпатської Січі" - неофіційної добровольчої чоти, яка вже після його загибелі легалізувалася у складі 93 ОМБр. До прийняття цього рішення він неодноразово звертався до військкомату, але не проходив за станом здоров’я.

Олександр Чирцов (позивний Піонер)

"Карпатська Січ" тоді тримала позиції у Пісках. Бував у Пісках і наш батальйон, всі хлопці рвалися у бій, рвалися туди… Але згодом там поранило нашого бійця – і виникли проблеми через те, що офіційно ми у Пісках не були. Пізніше за документами ми нібито супроводжували туди колони. Але це було зроблено пізніше…

Найменший наш брат, Олексій, до 2015 року залишався на окупованій території. Виїхати до нас не міг виїхати через проблеми з документами. Коли він нарешті зібрався вирушати в Україну з Макіївки, у той момент, коли я його забирав з блокпоста, якраз загинув Піонер… Олексій пішов потім у ЗСУ служити – зараз він зв’язківець. Я також продовжив службу.

Похорон Піонера

…Чомусь мені дуже запам’яталися слова наших командирів ще на початку війни. Був якийсь кіпіш, навіть не пам’ятаю де саме, і нам сказали: "Хто хоче добровільно туди – є одна умова. Щоб з дітьми були. Якщо діти є – тоді можна". Зачепила така небайдужість до долі бійців.

"МАМА ЖИВЕ У ЗЙОМНІЙ ХАТІ. ПОВЕРТАТИСЯ НА ДОНЕЧЧИНУ ЗОВСІМ НЕ ХОЧЕ, І Я ЇЇ РОЗУМІЮ"

Потім була Мар’їнка, Сватове… Авдіївка була.

У Авдіївці я дуже часто бував до війни. Ми відпочивали саме там, ніколи не їздили на море у Маріуполь. Адже у Авдіївці на ставках і чистіше було, і глибше. Але вже під час війни війни я побоювався там плавати. Бо ж мама… Я до загибелі Піонера був готовий на все. А після - все, стоп, десять разів відмір… Зрозумів, що не можна дарма ризикувати.

Лише за два роки після загибелі брата, у 2017, мама через суд отримала cтатус матері загиблого. Два роки - стандартна ситуація для добровольців. Живе вона на Полтавщині у зйомній хаті. Є квартира у Бахмуті… Але повертатися туди вона зовсім не хоче. І я її розумію. Мені теж там некомфортно. Дуже багато латентних сепаратистів.

Нещодавно я звільнився з МВС через стан здоров’я. Написали, що "хвороби пов’язані з проходженням служби у поліції" - зовсім не "із захистом Батьківщини", як пишуть військовим.

За#бало все… Зараз я намагаюся лікуватися. Німіють руки. Голова болить постійно, пульсує. Але головна моя проблема – мабуть, ПТСР. У військовому шпиталі лежати не можу – я ж не військовослужбовець… Психолог у лікарні запитує вчора: "Ну як ти?" Як? Про які психоемоційні стани можна розмірковувати, якщо немає гарячої води, щоб помитися? Коли шматочок хліба треба просити ще один? Або коли наливаєш у кружку собі чаю чи компоту, а тебе запитують: "Чому так багато?.." Води їм, бл№ть, шкода. Якась фігня всюди…

Я тупо не знаю зараз чим далі займатися. Не можу ні на чому зосередитися. Але я вірю, що щось та й допоможе.

Андрій Лоза – один з ветеранів, які мають бажання взяти участь у реабілітаційному проекті "Творчої криївки" "Мистецькі резиденції для бійців". Проект дозволить талановитим атовцям знайти себе в художній, літературній, театральній та кінематографічній сферах, краще адаптуватися у мирному житті. Допомогти реалізувати цю ініціативу може кожен – на платформі "Спільнокошт" триває збір необхідної для цього суми.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх