EN|RU|UK
Блоги Олена Мокренчук
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.
  374  0

17 ЧЕРВНЯ 2014 РОКУ: ІЗВАРИНСЬКИЙ РЕЙД, ЯКИЙ ЗМІНИВ ХІД ВІЙНИ

17 червня 2014 року розпочалася блискуча операція українських військових, що завершилася взяттям під контроль 248 км україно-російського кордону. В результаті понад кордоном, між проросійськими бойовиками та їх російськими кураторами, була створена 50-кілометрова смуга контрольованої ЗСУ території, через яку ворогу вже не вдавалося безконтрольно постачати своїх найманців зброєю, технікою і  боєприпасами.

В рейді взяли участь найбільш підготовлені на той час підрозділи ЗСУ, що мали досвід бойових дій: 1 і 2 бтгр 72 омбр оперативного командування «Північ», кращі підрозділи 79, 24, 51 бригад та прикордонні війська. Саме там виявилась безпрецедентна мужність і стійкість українських військових, майже половину яких складали призвані по мобілізації фактично цивільні люди, що до війни про бойові дії мали уявлення лиш із книжок та фільмів. Саме тут виявився командирський талант комбатів та командирів рот, з найкращого боку проявили себе офіцери управління військових підрозділів: саме вони в надзвичайно складних умовах щоденних обстрілів показували особовому складу приклад мужності і офіцерської честі, в умовах бойових дій навчали особовий склад військовій майстерності. До цих пір українці з пошаною вимовляють імена Михайла Драпатого та Івана Войтенка, Валерія Гудзя та Вадима Гризуна, Івана Гараза, Героя України Сергія Кривоносова та інших видатних офіцерів ЗСУ.

Ситуація склалася би ще краще, якби було замкнено вузький перешийок між Ізвариним і Станицею Луганською, якихось 30 км – тоді ворог, опинившись в повному оточенні, змушений був би здатися швидше. Тим не менш, навіть таке часткове оточення дуже дошкуляло російським агресорам. Настільки, що вони вже відкрито, від власного кордону, почали застосовувати проти захисників України «Гради»,  «Урагани», ствольну і самохідну артилерію.

Перший страшний удар по захисникам України  російські військові нанесли 11 липня під Зеленопіллям: тоді від раптового обстрілу «Градами» загинули 36 військовослужбовців 79 та 24 бригади. Пам'ятними стали обстріли Дякового, Краснодону, Ізвариного, Червонопартизанська, Дмитрівки, терикону під Хмельницьким та переправи коло Маринівки. Бійці і офіцери пам'ятають, як російські військові привозили на кордон своїх курсантів артилерійських училищ – здавати екзамени, стріляючи по захисникам України і мирному населенню прикордонних сіл. За оновленими картами Google і зараз добре видно зриту вибухами, зрешечену, мов швейцарський сир, землю України в цій місцевості. Саме звідси пішла всім відома приказка: «Погода сонячна, місцями «Град»».

Тим не менш, підрозділи ЗСУ півтора місяці мужньо утримували ввірену їм ділянку фронту, палили ворожі колони з боєприпасами, які намагалися перетнути наш кордон. Вони готові були триматися і далі, але ворог перетяв переправу коло Степанівки-Маринівки на річці Міус, а прольоти літаків в цій зоні заборонили після збиття російськими найманцями малайзійського Боїнга.

Про значення цього плацдарму можна довго розповідати – але досить подивитися на карти бойових дій того періоду, щоб все стало ясно. Подивіться, як на мапах, датованих 20 червня, 27 липня, 8 серпня неухильно зменшується «пляма» окупації; як українські військові відтісняють російських бойовиків від стратегічних ділянок, поступово звужуючи кола, стискаючи удавку на шиях кривавого породження російських агресорів – двоголової гідри «днр-лнр». Зрештою, окупованими залишаються лиш кілька населених пунктів, а бойовики починають масово вести перемовини з українськими командирами про здачу в полон.

Побачивши, що війну програно, російський агресор починає шалено гатити по захисникам України, що вгризлися у вузьку смужку української землі вздовж кордону. З відчаєм приречених те саме починають робити бойовики окупованих територій, вистрілюючи на українських військових всі наявні запаси мін та снарядів. Протримавшись тиждень під шквальним перехресним вогнем, українські військові приймають важке рішення про вихід – головним чином через нестачу боєприпасів і неможливість їхдоставки. В ті дні солдати не просили продуктів та води, вони вимагали лиш одного: набоїв! Але саме це доставити їм було практично неможливо: всі пам’ятають підірвані і розстріляні липневі конвої, зокрема і 72 омбр, які намагалися пробитись до своїх напівоточених побратимів і привезти їм пальне та боєприпаси.

Зрештою, зібравши пальне і техніку, що залишилася, військовослужбовці пішли на прорив. Так, батальони 72 омбр виходили двома групами: 1 БТГР під командуванням Івана Войтенка, спаливши техніку і зброю, виходив через російський кордон, де на них чекали українські дипломати. Вихід тривав п’ять днів; жоден солдат чи офіцер не піддався на тиск ворога і не зрадив Україні. Другий батальон під командуванням Михайла Драпатого, разом з залишками самохідної артилерії і танків, пішов на прорив в протилежний, довший бік «кишки». Майже 300 піхотинців, артилеристів, танкістів виходили  з боями, буквально прориваючись крізь нищівний вогонь ворога. Вийшли всі, врятувавши життя особового складу і техніку. Майстерно організований і блискуче виконаний двохетапний вихід українських військових з напівоточення ввійде в підручники з Історії України та військової справи. Але про нього ми розкажемо пізніше.

Сьогодні ж ми згадуємо той видатний рейд п’ятирічної давнини, що зв’язав руки ворогу, змінив перебіг війни і зрештою змусив противника скинути маски, відкрито показавши, хто насправді вбиває народ  Донбасу на східних рубежах України. Рейд, за котрий Михайло Драпатий, нині командир 58 омбр, отримав найвищу народну нагороду – Орден «Народний Герой України», яким за п’ять з половиною років війни нагорожено лише 340 вибраних народом військовослужбовців, добровольців та волонтерів.

Олена Мокренчук

Фото надані для публікації Євгеном Настичем, військовослужбовцем 72 омбр, безпосереднім учасником подій.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх