EN|RU|UK
Блоги Сергій Пархоменко
директор Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД
  126  0

"Фронт втримаємо!" - волонтер Богдан Ковальчук про допомогу військовим, вибори, реформи та загрози

Наш співрозмовник – волонтер, письменник, музичний виконавець Богдан Ковальчук. Сьогодні будемо говорити з ними багато про що: і про творчість, і про волонтерство, і про реформи, і про те чи загрожує Україні російській реванш.

Розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність в Координаційному Центрі Допомоги.

Волонтерю я від початку війни, але саме до Коордцентру мене «занесло» у дві тисячі шістнадцятому. До цього я вперто сподівався, що вдасться самотужки налагодити ефективну волонтерську мережу, спираючись на певний кредит довіри у суспільстві. Втім, із довірою одне до одного в сучасних людей, м’яко кажучи, так собі, тому однієї миті збагнув: без команди однодумців у доброчинності я лишатимуся «нулем без палички».

Хвалити Бога, доля звела мене з Ольгою Мотіновою — вимушеною переселенкою з Донбасу, головою ГО «Координаційний Центр Допомоги». Саме їй я завдячую участі в активному волонтерському об’єднанні.

Координаційний Центр Допомоги — організація невелика, але дуже дієва. За короткий час нам удалося не тільки налагодити безперебійне постачання гуманітарних посилок на Донбас, не тільки забезпечити всім необхідним сотні ветеранів і переселенців тут, у Києві, але й навіть повністю відремонтувати Вишгородський районний дитячий будинок «Любисток». Вдумайтеся: ми ухистилися домовитися і з автошколою, що безкоштовно вишколює ветеранів АТО й ООС на здобуття посвідчення водія категорії «В»; налагодили постійні взаємини із більш як п’ятнадцятьма київськими театрами, куди зареєстровані у нас ветерани АТО, члени сімей полеглих захисників і захисниць, а також інші люди з поруйнованими війною долями ходять абсолютно безкоштовно.

Крім того, Коордцентр поукладав низку меморандумів про співпрацю з медичними установами. Наприклад, уже кілька десятків дружин наших героїв-бійців щасливо народили у столичному пологовому будинку номер п’ять, з яким наш Центр співпрацює постійно. Звичайно, повністю безоплатно. Ще скеровуємо на безкоштовні медичні обстеження, проводимо розмаїті консультації з фахівцями…

Якщо ж говорити конкретно про мою діяльність, то немає чітких «посадових інструкцій». Грубо кажучи, в один день я можу тягати брудні мішки з якимось ганчір’ям через пів-міста, а в день наступний — прописувати ґрантову заявку задля втілення нового цікавого проекту. У волонтера немає і не може бути «вузької» спеціалізації. Ми всі займаємося різними речами.

Яке ставлення військових до тих змін, що відбуваються в країні?

Військові — теж люди. Кожен має власні переконання, світоглядні принципи, життєві орієнтири. Одні приходять і починають уголос поливати помиями все, що їх оточує, тоді як інші взагалі не воліють ділитися своїми думками.

Я міг би виокремити кілька тенденцій, а міг би, мабуть, і відповісти у стилі сухої статистики соціологічних служб, але не робитиму ні одного, ні іншого. Моя позиція тут жорстка і непохитна: надворі — війна, тому кожна людина, у ній безпосередньо задіяна, повинна максимально якісно виконувати свої обов’язки. Саме свої обов’язки, а не чужі.

Тобто?

Тобто, волонтер повинен волонтерити, журналіст повинен висвітлювати й доносити правду, військовий має воювати, а командири — командувати. Веду до того, що коли, до прикладу, журналіст починає командувати, волонтер — воювати, а військовий — виконувати роль рупора правди, це часто вкрай кепсько закінчується.

Зрозуміло, я не проти свободи слова і все таке інше. Але здоровий глузд має бодай натякнути деяким «експертам», у лапках, що ми не знаємо і не можемо осягнути всіх процесів, що кояться там, нагорі, у найвищих колах. При всій повазі до звитяги наших військових, я не радив би їм приміряти на себе образ політичних експертів: ми бачимо лиш вершечок айсберга, і цього дуже мало, аби здійснити бодай на крихту об’єктивний аналіз ситуації.

Чи не збільшилося відчуття тривоги за долю Україну в світлі результатів виборів президента?

Особисто в мене чи в людей, що до нас приходять?

І те, й інше.

Особисто я прийняв вибір свого народу. Ні, я не голосував за новоспеченого президента, але це не змінює того факту, що обрали саме його. Причому обрали дуже-дуже переконливо. Моя особиста позиція чи хвилювання не мають абсолютно ніякого значення ні для кого, крім мене самого. Залишається сподіватися на краще і багато працювати. Все — в наших руках.

А люди до нас приходять різні. Думки різні.

Хоча брешу: певна специфіка є. Згодьтеся, волонтерська контора, що раз у раз надає розмаїту безоплатну поміч, не може претендувати на те, що до її офісу приходитимуть найкращі, найгідніші представники певних соціальних страт.

Ті ж таки правдиво сильні вимушені переселенці, опинившись у скрутних життєвих обставинах, та ще й далеко від рідного дому, не розгубилися: вони мобілізували всі зусилля, здійснили «стрибок» і тепер активно працюють, орендують помешкання та загалом будуть нове життя на новому місці.

У доброчинні ж організації частенько приходять одверті нероби, люди, що могли б уже давно знайти собі тут хорошу роботу, проте їм миліший образ жертви. Дійсно, а нащо працювати, коли можна за день обійти кількадесят волонтерських об’єднань і скрізь «вичавлювати сльозу» наріканнями на недолю, отримуючи за це всілякі гаразди?

Одначе все це не дає мені жоднісінького, перш за все, морального права узагальнювати, плескати язиком щось на взір того, буцім усі переселенці — лайдаки та пристосуванці. Це ж маячня якась! Просто, наприклад, я усвідомлюю, що моє становище не дозволяє побачити мені всю картину, а дехто — аби свої п’ять копійок увігнути, байдуже навіть, про що йдеться.

Можливо, буде трішки самоповтор, але хочу сказати, що кожен повинен бути на власному місці й не нарікати на життя. Живеш ти погано? — винен тут тільки ти, а не ефемерні «обставини»; заробляєш мало? — зміни роботу, а не ний усім про те, яка «зрада» довкола; повчаєш інших життя? — а чому ж ти сам перебуваєш у поганій життєвій ситуації, коли аж такий розумний удавсь? І так далі, й до того подібне…

Ось чому я не хочу узагальнювати думки людей про ситуацію в країні на основі цільової аудиторії нашого Координаційного Центру Допомоги. Це зовсім не репрезентативна вибірка, не адекватний зріз соціуму, повірте мені.

Чи втримаємо ми фронт, якщо «орки» знову посунуть?

Навіть не сумніваюся. Українці тільки вдають слабеньких і вічно нещасних. Щойно припікає, ми можемо всипати чортів хай і самому дияволові з усім його злопекельним військом — най тільки спробує потикнутися!

Це не залежить од того, хто там при кермі держави. Владоможців було є й буде багато, а українці — одні. Єдині та неподільні. Ми можемо гризтися межи собою, так, є таке. Зате у разі справжньої біди… ну покажіть мені ще хоч один народ, який уміє давати відсіч так злагоджено!

Це не означає, мовляв, інституції влади не мають жодного значення. Мають, і то дуже значне. Але українці — це все-таки українці, нас не зламали століття впертого і цілеспрямованого винищення з боку найрізноманітніших загарбників, починаючи монголо-татарами і закінчуючи Російською Федерацією.

Усе в нас буде добре, коли лишатимемося єдині та візьмемо, врешті-решт, собі за орієнтир не власний добробут, ступінь ситості шлунка, вартість «Анальгіну» в аптеці за рогом, а речі глобальніші. Треба мислити в обсязі вселенського добра, а якщо не виходить сягнути аж так далеко — мисліть хоча б в межах власної країни.

Чи вважаєте, що в Україні можливий російський реванш?

Він неможливий у принципі. Ні зараз, ні за десять років. Ніколи. Завжди лишатиметься українство, і хай навіть перебуватиме в меншості, — з огляду на ті чи інші обставини, — зате ця меншість завше залишатиметься насправді критично активною, здатною до звитяги. Тож «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» — попри всі недолугі потуги окремих людей із надто не-вільним, скутим мисленням змінити вектор, наше майбуття — тільки український поступ.

Які здобутки Революції Гідності перебувають під найбільшою загрозою?

Не можу сказати, що під загрозою перебувають якісь окремі здобутки Революції Гідності. Натомість під загрозою, гадаю, весь вистражданий кров’ю проєвропейський спосіб мислення, цей курс на справжню свободу, повагу до людини, громадянина, його прав і світогляду.

Знаєте, мені до болю прикро, що українці не довіряють одне одному. Довіра здатна вернути гори, це я як волонтер кажу. Хочете, навіть руку на серце покладу? Завдяки взаємній повазі та вмінню слухати іншу позицію можна досягти чимало. Вони рухають загальний розвиток усієї Землі — й саме тому на планеті зараз такий застій, лиха, війни і диктаторські режими. Ви помітили, що чим щасливіші люди в певній країні, тим вона, ця країна, успішніша? Ні, не навпаки!

Я боюся, що зникне оця загальна… довіра. Її рештки, точніше, бо вона вже, на жаль, плете на тонку.

Усе починається в голові. Спосіб мислення кожного громадянина тієї чи іншої держави формує цивілізаційний напрямок розвитку цієї конкретної держави в цілому. Якщо ракова клітинка в організмі поки що тільки одна, це не означає, що завтра пацієнт не прокинеться з кількома мільйонами таких клітин. Рецепт один — навчитися об’єднуватися, поважати одне одного, приймати свого ближнього попри всі його «таргани в голові», особливості фізичного стану і таке інше. Тоді прийде довіра, з неї — любов.

Реваншисти б’ють по Уляні Супрун, бо її реформу високо схвалюють і пацієнти, і лікарі, і західні партнери. І це при тому, що реформа недавно почала діяти і її головні результати ще попереду. Особисто ви яких позитивів чекаєте від медичної реформи?

Мені прикро й боляче дивитися, як недоброзичливці намагаються придушити ті зародки поваги до людини в цілому та до здоров’я зокрема, що зробилися характерними для вітчизняної медицини завдяки пані Супрун. Вона — дуже-дуже передовий, прогресивний фахівець, не боїться міняти все докорінно… Чорт забирай, та ми на такого діяча державного молитися мали б, а не брудом поливати!

А все чому? Тому що є корупційні схеми. Якісь чуваки збагачуються, дорвавшись до годівнички, бо ж як це так, щоб на народі — та й не нажитися? А пані Уляна їм псує все у зародку. Медицина в Україні вперше обернулася на зручну послугу, сервіс, а не на засіб витонченого знущання з людської гідності. «Старій гвардії» це заважає, адже загрожує осушити болото, на яке вони вперто й планомірно перетворюють галузь охорони здоров’я. А звідки тоді «вивуджувати» відкати?

Що ж до реформи, то я очікую багато чого. Приміром, амбулаторії сімейної медицини та електронні записи до фахівців я вже неодноразово перевірив на собі: працює. Хотілося б, щоби ця ідея надалі розвивалася, а медицина осучаснювалася, водночас стаючи ближчою до людей.

З особливим оптимізмом я відзначаю позицію пані Супрун у питанні легалізації канабісу в медичних цілях. Це був би прямий шлях до декриміналізації марихуани в Україні — свідомого та виваженого рішення влади, що ще більше віддалило б нашу країну од «рузкого міра» з його повсякчасними «ста грамами» з будь-якого приводу чи без.

Особисто я знаю багатьох людей, що курять марихуану роками, залишаючись при цьому успішними членами суспільства. Вони багато працюють, виступають за здоровий спосіб життя, прибирають за собою сміття, ба навіть вишукано одягаються та доглядають за собою — а в очах нинішнього законодавства вони всі є злочинцями. Водночас оті брудні алкаші на зупинках, пропиті до жовтих очей мармизи неадекватних відморозків, що несуть реальну загрозу людям довкола, всі ці п’яні різанини, з’ясування стосунків у родинах із побиттями — це все є легально і абсолютно законно.

Переказую вітання пані Супрун та зичу наснаги. «Борітеся — поборете», і вам не тільки Бог помагає, але й ми, українці, допоможемо.

Ви виступаєте за легалізацію марихуани?

Не за легалізацію, бо я вкрай слабко уявляю її в українських реаліях, а за декриміналізацією. Знаєте, як цілком нормальним, успішним, добрим і мирним людям набридло ховатися, йти на компроміси з совістю, боятися, що до них у двері постукають, а потім — кинуть за ґрати, прямісінько до «вершків» суспільства. А там людей дуже легко ламають умови, в яких ті опиняються, і декотрі співкамерники.

Вічно п’яне ж бидло спокійнісінько вештається містом, од нього за три версти смердить гидотою. Воно б’ється з іншим бидлом, не менш пропитим, кривдить випадкових людей — це, переконане наше законодавство, норм.

Найбільша несправедливість полягає в тому, що більш як п’ятдесят відсотків зареєстрованих в Україні злочинів, пов’язаних із наркотиками, — це якраз щось пов’язане з канабісом. За неофіційними даними — а офіційних чогось немає в принципі, — в Україні марихуану систематично курять од трьох до п’яти відсотків населення. Для прикладу, у Грузії це питання владнали, коли згаданий показник сягав позначки у два чи два з половиною відсотки, не пам’ятаю точно.

Нагадаю, бухати до зелених чортів і потім заважати жити всім довкола у нас офіційно дозволяється.

Думаю, слід піти шляхом цивілізованого світу, а не Росії. До речі, нещодавно спілкувався з одним російським юристом-міжнародником, опозиційним до курсу Кремля. Так от, він каже, що нині у наших «доброзичливих» сусідів ходіння по вулиці з автоматом в очах закону буде меншим злочином, ніж якби тебе зловили з трьома грамами коноплі. Дуже вигідний спосіб кидати за ґрати «невигідних», чи не так, особливо зважаючи на контингент тих, хто її вживає: вільнодумство і власна позиція в Росії ніколи не цінувалися.

Чи може держава на даному етапі запропонувати якісь нові програми із допомоги переселенцям?

Хотілося б, щоби вона вже наявні до пуття довела. Наприклад, двадцять четвертого квітня під Кабміном мітингували переселенці, серед яких переважно були учасники ООС. А все чому? Тому, що постанова номер двісті вісімдесят, присвячена вирішенню житлової проблеми таких людей, хоч і працює, та неохоче. Я можу по пальцях однієї руки перерахувати тих ВПО і зокрема учасників АТО чи ООС із їх числа, що вже в’їхали до власної оселі.

Нумо вдієвлювати те, що вже напрацьовано, а там і щось нове запровадимо!

Окрім того, я хотів би, щоб держава із більшою повагою ставилася до ініціатив громадських організацій. Якщо котресь із цих об’єднань пропонує свою поміч, не варто її відкидати і казати, мовляв, у нас і так усе добре працює. Не працює, ні. До нас приходять люди, велика частина з яких нарікає на роботу цих новостворених держустанов для переселенців. Діймо спільно, поготів що громадянське суспільство зажило собі вкрай значної ролі, багато в чім і завдяки волонтерам.

Питання повернення Донбасу і Криму в найближчі 5 років: наскільки, на вашу думку, це реально?

Я не є політичним експертом, військовим чи воєнним стратегом, навіть із журналістикою давно вже порвав. Од моєї особистої думки нічого не зміниться, і я волію залишати її при собі, інакше хтось її неодмінно перекрутить, побачить у ній те, що хоче побачити саме він. Зрозуміє хибно, а потім вона, як зараза, ширитиметься Всемережжям і виїдатиме комусь мозок. Навіщо до цього доводити?

Зрозуміло, я хочу в Крим. Мої батьки, знаєте, хотіли переїхати туди на пенсії. Але не судилося. Їхню мрію зруйнував дядя карлик на чолі цілого стада людей-овочів із промитими телевізором мізками. Це бридко.

Але що не вбиває, те робить сильнішим. Повернеться Крим чи ні — відомо тільки Богу, він же Аллах, він же Крішна, Кетцалькоатль і хто там іще. Усі крапки над «і» розставить доля, зіткана з наших із вами вчинків. Тому працюймо наполегливо та гідно — на всіх фронтах. І тоді все складеться так, як мусить скластися.

Ви займаєтеся літературною творчістю та музикою. Розкажіть про ваш доробок і плани: чи можемо ми в майбутньому почути від вас музичну композицію або прочитати літературний твір, присвячений війні?

Я написав лишень один твір про війну — «Вогнеграї Донбасу». Ним я сказав усе, що маю на увазі. Він виходив у річному номері часопису «Дніпро» разом зі ще кількома моїми оповідочками (№1-12 за 2017 рік, сторінки 154 – 158 — прим. ред.), тому хто хоче, той ознайомиться. А на арені й без мене вистачає кращих чи гірших письменників, що строчать про війну, мов із кулемета валять. Більшість із них знається на темі ліпше за мене — то чого я потикатимуться на чуже поле? Хай пишуть. Люди ж читають.

А щодо музики, то мій творчий проект [неOSTанній] — це не стільки про музику, скільки про людську свідомість, самовдосконалення, прагнення мислити, а не імітувати мислення. Я хочу поєднати поезію з музикою найкращим із можливих чином, тому приділяю максимум уваги текстам. Там сенс подвійний, а інколи й потрійний практично в кожного рядочка, якщо вслухаєтеся. Може, я колись і зроблю щось про війну — так, швидше за все, і станеться, — але моєю основною метою є все-таки надихати слухача на роздуми, на успіх…

Хочу нести людям позитив і свої цінності через музику. Може, комусь така позиція здасться цікавою і я знайду ще одного однодумця. Далі ми змінимо світ. А, може, не змінимо. Заради цього «може» й варто жити, бо світ звабливий якраз невизначеністю.

Якщо я створю пісеньку про війну, отже, так мало статися, але чого в моїй творчості ніколи не буде, то це політики й підлабузництва до когось із політиків. Хай навіть я особисто поважатиму цю людину — не створюватиму нової пісеньки, не співатиму їй Лазаря, бо слухач може мати іншу думку, інші якісь враження про цього самого політика…

Насамкінець, чи вважаєте ви, що волонтерство — спосіб життя, а не діяльність? Чого б ви хотіли побажати всім волонтерам?

Я б навіть сказав, що це вирок. Самому собі. Це — таке собі самозречення, знаєте, відмова од базових людських потреб із числа «тваринних». Ви можете бути голодним, але ваші гості ситі завжди, а за кілька хвилин хтось із цих гостей запросить вас до себе додому й нагодує від пуза — ось як і має будуватися світ, на думку волонтера.

Бувають волонтери-егоїсти. Знаєте, люди, яких, вочевидь, недолюбили, тож вони займаються доброчинністю винятково з однією метою: «Подивіться, який я добрий! Який я щедрий! Який я молодець! Хваліть мене безперестанку!». Та, попри все, вони роблять справді корисні справи й заслуговують на повагу, хай навіть це радше такий собі масаж простати для їхнього Его. Зате ж цей егоїзм має конкретні результати: десятки «броніків» на передовій, ліки, смаколики, одяг… І саме це зараз головне.

Тому я не назвав би волонтерство способом життя: надто вже строкатими мотивами керуються волонтери. Але якщо ви питаєте про справжніх, «ідейних», тоді це навіть більше ніж спосіб життя. Скидається радше на романтично-ідейне божевілля, герць проти вітряків заради спроби побудувати утопічний світ довкола.

Зате світ од нашої діяльності дійсно стає трішечки кращим. Отже, не даремно все це.

ОПАД


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх