EN|RU|UK
Блоги Михайло Ухман
військовий, журналіст
  233  0

"Я оглянув його і побачив, що в спині отвір від кулі. Почав роздягати його, з кишені випали дитячі малюнки, фото дитини..." - Юрій Грек

До Майдану, війни – багато людей були аполітичні. Події в Києві і східних регіонах України, повністю змінили їх. І зараз вони ідуть в авангарді боротьби, та продовжують бій за волю своєї держави. Одним з них є боєць доброволець, легендарний розвідник – Юрій Грек!

- До війни, я в політику не ліз. В мене була хороша робота, займався різними дослідженнями в сфері розкопок, буріння свердловин. Мав хороших друзів: Микола Ляхович, Береза Микола – це чоловік народного депутата України, Тетяни Чорновіл.

Коли розпочався перший бій на Грушевського, Береза зателефонував мені і ми поїхали туди. Побачене мене шокувало. Багато молодих людей, більшість з них поранені. Я запитав їх для чого стоять, кого підтримують? Вони відповіли, що хочуть змінювати систему, щоб жити, а не виживати. Мене їхні слова зачепили, я побачив те, на що раніше не звертав увагу. І почав допомагати їм.

Боженька подав мені думку, як відлякувати "беркутню", щоб вони не могли спокійно цілитись і не травмувати людей. Змайстрував звукові петарди, які приглушували людину і почав разом з активістами жбурляти їх в міліцію. Вони змушені були відійти від нас і число поранених зменшилось.

Там же я отримав два поранення резиновими кулями. Одне під коліно, інше в шию. Біль була така, що в очах темніло. Перед тим, я чомусь намотав собі на шию – светр, це і врятувала мене від каліцтва, а можливо від смерті.

В цей момент, міліціонер розвертається і починає втікати, а за ним інші зрадники. З нашого боку на "минтів" ринув весь натовп. Це було в ніч на 18 на 19 лютого.

- Тобто з першим приходом на Майдан, ваше життя змінилось і ви повністю занурились в боротьбу?

- Так, я уже не покидав учасників Революції, навіть у важкі дні лютого 2014 року. З 18 на 19 лютого було дуже важко. Почався серйозний бій. Людей було дуже мало, під’їхали "ментівські" БТР, горіли палатки біля сцени. Я думав, що до ранку, ми не дотягнемо, адже сили були нерівні.

"Менти" клином почали врізатися в нашу оборону і розривати ланцюг активістів.

Рука боліла жбурляти коктейлі "Молотова" та й не було їх уже, як і каміння. Люди просто не встигали підносити все. Я з останніх сил підняв камінь і не маючи змоги кинути його, помчав на першого "беркута", який наближався до мене в голові колони. Наближаючись до нього, я кричав з усієї сили. Він побачив мене, очі вирячив і не розумів, що відбувається. Я до сьогодні пригадую його переляк.

В цей момент, міліціонер розвертається і починає втікати, а за ним інші зрадники. З нашого боку на "минтів" ринув весь натовп. Це було в ніч на 18 на 19 лютого. Цей випадок і ще кілька подібних підбадьорили нас, додали духу. Адже, ситуація була критична. "Беркутята" - прорвавши кільце, хапали людей і тягнули із собою. Нас поливали водою, яка чомусь роз’їдала очі. Тільки наша стійкість і Божа допомога, допомогли врятувати Майдан.

Всі мої друзі і я в тому числі – отримали осколкові поранення від гранат. Довелося йти в будинок Профспілок, щоб медики надали допомогу. Вони оглянули мене і хотіли госпіталізувати, щоб витягнути осколки. Поряд лежали українські патріоти, котрі мали відірвані руки, ноги. Це було жахливе видовище. Я попросив, щоб мені кров зупинили і побіг знову на барикади, адже бій продовжувався.

Юрій Грек на Майдані

До ранку відстояли, а потім із Західних регіонів України прибула підмога. В той момент мені геть стало погано: нудило, почалися якісь галюцинації. Я розумів, що не можу бути на передку, сів в машину, виїхав вуличками подалі, щоб кілька годин приділити сну. Довелося це робити з обережністю, адже нас виловлювали по місті і забирали в полон.

Потім з побратимом поїхали до жінки-хірурга. Вона таємно витягнула осколки, сказала, що робити з ранами і відпустила..

- Які почуття огортали на цей момент? Адже нещодавно жили тільки для себе, а тепер віддаєтесь цілій країні.

- Боротьба захопила і не відпускала. Ми з березою вели перемовини з Коломойським та іншими чиновниками, щоб якось протистояти окупантам в Криму. Проте, крім обіцянок, нічого не дочекались.

Коли розпочалися події в Донецькому та Луганському регіонах, вирішили брати ініціативу в свої руки. Тому поїхали в Бердянськ, де формувався батальйон "Азов". В той момент було важко психологічно. Рідні відносились до такої затії погано. Адже з Майдану повернувся – пораненим. Плюс до всього, в дома чекали двоє діточок, шість і три рочки на той час. Але діватись було нікуди.

У нас появилася інформація, що заїжджі росіяни та місцеві зрадники просуваються в Бердянськ. Довелося їх виловлювати, зупиняти різними способами. А пізніше одна з наших груп попала в засідку у Маріуполі. Довелося їхати в ночі туди, щоб визволяти побратимів. Нам дали автомат, чотири ріжка і кинули в невідомі місця..

В місті підійшли до одного перехрестя, всюди стрільба. Я ліг з автоматом біля дерева, щоб прикривати Миколу. Бою не веду, адже не розумію, де наші, а де чужі. В той час по мені стали вести вогонь з багатоповерхівок. Ледве живим залишився. Тоді, ми благополучно вийшли з цього хаосу і повернулись на базу.

Проте в цей момент зрозумів, що геть нічого не знаю про війну. Тому довелося їхати в Десну, щоб отримати елементарні ази військового мистецтва. Завдяки Уляні Супрун, яка запропонувала пройти курси парамедика, отримав медичні навики. Які зразу ж пригодилися в бою.

Попав на штурм Марїнки. З боку ворогів прилетіло щось і відірвало ногу бійцю "Азова". Я перед тим роздав хлопцям десять аптечок НАТОвського стандарту і вони досить добре ними розпоряджалися.

Лежу на окраїні дороги і бачу, яку кулеметна черга опускається прямо на мене. З іншого боку, кулі теж наближаються в мій бік. Я ще подумав: "Як же не хочеться просто так загинути".

- Штурм Марїнки – це перше ваше серйозне випробування?

- Це зразу екзамен на життя. Там було дуже гаряче, працювали міномети, танки, точилися вуличні бої. Я перебував в першій штурмовій групі. Тому по "сомалійськи" ніхто не стріляв. З ворогом доводилося вступати у бій в прямому контакті. Хоча там могли пристрелити і свої. Повсюди були добровольці, які не всі одягали жовті розпізнавальні знаки. Тому моментами стріляли в своїх, вони в нас. Неорганізованість – одна з основних причин невдач на той час.

Зачистивши Марїнку, ми почали рухатись в напрямку терикона і приватного житлового сектору. Наша величезна колона попала під перехресний вогонь з кулеметів. Це була помилка командування, яке кинула нас всією масою на штурм. В той момент, я уже прощався життям.

Лежу на окраїні дороги і бачу, яку кулеметна черга опускається прямо на мене. З іншого боку, кулі теж наближаються в мій бік. Я ще подумав: "Як же не хочеться просто так загинути". Біля мене лежав хлопчина, куля пробила йому ногу. Він кричить, я заспокоюю його.. Слава Богу, нам вдалося потроху відійти із небезпечної зони.

- Чому не працювала наша артилерія?

- Не знаю, де вона була. Це був неузгоджений, неорганізований штурм окраїн Донецька і ми поплатилися за це. Добре, що на вулиці з темніло і ми отримали шанс вибратися з російської пастки. В нас не було досвіду, щоб мислити широкими масштабами, робити якісь висновки..

На дворі пекло сонце, кулемет нагрівся, я обпік всі руки. Пити хотів так, що вода мені стояла перед очами.

- В подальшому, ви продовжували працювати в батальйоні чи отримували якісь окремі завдання?

- Я був розвідником, тому, коли готувалася операція по Іловайську, перебував в цьому квадраті, щоб отримати якісь дані по ворогу. Як не дивно, але такої інформації було мало. 10 серпня взвод Миколи Берези першим вийшов в напрямку міста. Де їх чекав укріплений пост росіян. Як потім виявилося наша розвідка не доповіла про нього.

Окупанти підпустили хлопців на 250 метрів. В "азовців" була БМП-2, спочатку її заклинило, а потім вона взагалі зупинилась. В той момент, кремлівські терористи відкрили вогонь з усього. Я почув по рації, як спочатку куля попала нашому бійцю в шию і він стік кров’ю. Потім важко поранило мого друга Миколу.

В ефірі по рації звучали матюки, безлад. Ніхто не віддавав нормальних команд. Я покинув свою позицію і почав пробиватись до своїх. Половину дистанції пробіг, побачив нашу машину. Взяв одного хлопця. Посадив його за кермо і ми почали пробиватись до "бехи". Там мене вразила одна ситуація. Всі бійці, а їх було близько 15 чоловік, через люки влізли у БМП. І сиділи там з вбитим і пораненими.

Інтенсивність вогню така була сильна, що ніхто не міг стояти на землі і всі шукали рятунку деінде. Виліз з машини, щоб відкрити борт і загрузити туди поранених, як побачив в кузові кулемет – ПКМ. Я цього уже не пам’ятав від адреналіну та шуму бою, мені пізніше Микола Ляхович розказав. Я став посеред дороги і почав косити все кругом з кулемета. Закінчив стрільбу – настала тишина.

Кинувся до пораненого "Сокола", довелося положити його в кузов. Почав оглядати рану, а там отвір такий, що кров з м’ясом вилазили в районі печінки. Щоб не добивати його психологічно, довелося сказати, що там просто подряпина. І він реально заспокоївся після моїх слів. Перев’язав рану стрічкою липкою і відправив автомобілем в тил.

В той момент хлопці завели "беху" і почали відступати, я їх прикривав з кулемета. На дворі пекло сонце, кулемет нагрівся, я обпік всі руки. Пити хотів так, що вода мені стояла перед очами. Тоді прийняв рішення помалу повзти до посадки, яка знаходилася за двісті метрів від мене.

Це був надзвичайно складний шлях. На землі колючки, пилюка, все своє тіло продер до крові. За тридцять метрів від посадки, хотілося землю стискати, щоб звідти виплила капелька води, яка б могла освіжити мене..

Тоді вирішив піднятись і йти в повен ріс, мені уже було однаково, що буде далі. Проте ноги не слухались, розум працював, а тіло не мало сил виконувати команди. Крім того по мені росіяни вели вогонь. Слава Богу, мені вдалося до повзти до дерев. І вже попід ними почав пробиватись до своїх.

- Зв’язку з нашими військовими у вас не було ніякого?

- Ні. Тільки, коли пройшов ці кількасот метрів, побачив своїх бійців і журналіста Дзиндзю, який знімав всі ці події. Проте від своїх проблем мене відволік наш поранений боєць. Який лежав на землі, уже не міг говорити і тільки піднімав руку. Я оглянув його і побачив, що в спині отвір від кулі. Почав роздягати його, з кишені випали дитячі малюнки, фото дитини. Попросив Дзиндзю, ми завантажили його в автомобіль і той повіз пораненого до медиків. Все відбувалося на дорозі, яку решетили кулями московські окупанти. Як в нас не попало, я досі не розумію?! Тоді мені вдалося попити води. Вона була гаряча, але така смачна. П’ючи її, я зрозумів, що вода – джерело життя..

Я підійшов на пряму до генерала Хомчака і розпочав з ним розмову. Він повідомив, що вони не знали про пост окупантів. Плюс не було нормальних даних по операції.

- Вам вдалося відійти з мінімальними втратами. Розроблявся якийсь подальший план, який би передбачав наступ чи відступ?

- Трошки відпочивши, я зробив вилазку до стану ворога, розвідав позиції і повернувся до своїх. Почав переконувати свого командира з батальйону "Азов", що потрібно зробити засідку на місці бою. Адже росіяни під покровом ночі – прийдуть збирати трофеї. Проте він відмовився. Я підійшов на пряму до генерала Хомчака і розпочав з ним розмову. Він повідомив, що вони не знали про пост окупантів. Плюс не було нормальних даних по операції. Батальйон "Донбас" мав іти однією дорогою, ми іншою. Проте в останній план наступу змінився.

Грек з друзями Ляховичем і Березою, чоловіком Татяни Чорновіл

Генерал дав добро на те, щоб група наша відпрацювала по росіянам. Але мене з одним бійцем забрали в село Покровку на допомогу 51 бригаді ЗСУ. Там я зустрів першого толкового офіцера України, який відповідав цьому статусу. Це був замкобрига "Фазан". Йому доручили зробити розвідку боєм. Проте, я переконав його, що цього робити не можна, не провівши маленького огляду місцевості. Наша група вийшла в перед і він пішов з нами. Мене це здивувало, що чоловік такого рівня, не соромиться виконувати чорнову роботу і головне не боїться її.

Коли вийшли в район терикона, перед нами розкрилася широка панорама. Там вдалося побачити російські міномети, танки. Які чекали, щоб наші війська підійшли і їх можна було знищити.

"Фазан" зрозумів, правильність свого вчинку, коли послухав мене. І почав доповідати на верх, що не може своїми силами атакувати ворога.

- Тобто попереджувальна вилазка, дала змогу врятувати наших хлопців від чергової пастки?

- Саме так. Але в цій ситуації мене тішить, що цей офіцер, його теж звали Юрій. Приймав зважені рішення, які зберігали життя простим хлопцям. Я змушений був висунутись вперед і прикривати наших хлопців. Хоча відстань між нами була довжиною в три кілометра. Їхні снайпери підходили до нас і пробували працювати, не даючи таким чином підвозити боєкомплект, забирати поранених. Я сидів там годинами. Ця робота страшено втомлювала. Тіло потіло, я не мав змоги помитись чи переодягнутись. На мені сіль збиралась від випарів тіла..

Тоді прийшла інформація, що "сєпери" атакуватимуть нас. Юрій викликав мене і сказав, щоб я взяв бійців батальйону "Кривбас", яким нам прислали в поміч і організував оборону. Підходжу до них і кажу, що потрібно висунутись в гору, щоб побачити, звідки окупанти наступатимуть та дати їм бій. Проте більшість бійців не розуміли, що відбувається, хаос сковував. Я кажу до них: "Якщо нам судилося загинути, то хоч давайте – це зробимо в бою".. В той день нічого не відбулося, а наступного, я виїхав до дому.

Захворіла матуся, лікарі поставили діагноз – рак крові. Від безвиході, я повіз маму до священика під Житомир. Він вислухав мене, сказав, які трави пити, але заборонив звертатись до лікарів, взагалі. Забігаючи на перед, скажу, що мама жива і бігає досі.

Поряд лежало три моїх побратима важко поранених, їх окупанти залишили, теж, як не перспективних. Потім йшла друга група росіян, вони нас теж не чіпали. Лишень місцеве населення, яке залишилось в цьому селі, врятувало їх.

- Вам довелося, ще зустрітись із хлопцями, які прикривали Покровку?

- Десь через півтори року, я зустрів хлопця у госпіталі, обличчя якого все було порізане. Це був один з тих, хто захищав село. Він розказав подальшу долю побратимів.

"Як ви поїхали до матері, наступного дня нас почали накривати ГРАДи. Під їхнім прикриттям, в село зайшли росіяни. Легкопоранених брали в полон, комусь вдалося втекти, всі інші гинули. В метрах чотирьох від мене в землю попав ГРАД. Мене придавило вибуховою хвилею до землі. Осколки залетіли в ребра, зрізали мені частину обличчя: ніс, щелепу. Росіяни підійшли, подивились і залишили. Вони вважали, що я загину.

Поряд лежало три моїх побратима важко поранених, їх окупанти залишили, теж, як не перспективних. Потім йшла друга група росіян, вони нас теж не чіпали. Лишень місцеве населення, яке залишилось в цьому селі, врятувало їх.

І це не поодинокий випадок, коли я зустрічав через роки, побратимів, з якими був у бою. Пригадуєш, я розказував про бійця, який був поранений в спину. Це виявився мій добрий приятель Вітя, якого, я тоді не впізнав. А він замучений і прибитий травмою, теж не впізнав мене. Хоча, ми були друзями дитинства.

P.S В одному із розвід виходів, Грек отримав важке поранення. Тільки чудо допомогло йому вижити. Пройшли кілька місяців реабілітації і він знову повернувся на фронт. Вогонь боротьби, народжений на Майдані, не гасне досі. Далі буде..

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх