EN|RU|UK
Блоги Александр Михельсон
обозреватель
  3035  38

Шоу "Нацкорпус проти Порошенка" і сенс революційної доцільності

Після перформансів у Києві на Банковій та, наступного дня, в Черкасах, згадуваність "Нацкорпусу" та "Нацдружин" в українських медіа злетіла до небес. Штовханина й бійки з силовиками активістів, які прийшли "висунути ультиматум Порошенку" щодо корупції в оборонній промисловості, вчергове поділили політично небайдужих громадян. Подальші затримання організаторів акції в Черкасах підлили олії у вогонь.

Когось обурює той факт, що активістів не пустили до президента. Когось – провокативна поведінка самих активістів. Хтось задається питанням, чи не грають радикали, свідомо чи несвідомо, на руку Росії, об’єктивно зацікавленій у максимальному розхитуванні багатостраждального українського човна. Хтось вказує, що оборудки п. Гладковського-молодшого і компанії не могли відбуватися без благословення верховної влади, тож суспільство не має виходу, крім як тиснути на владу через вулицю. Високочолі аналітики нагадують про зв'язок квазі-мілітарних угрупувань з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, гадають на кавовій гущі про глибину цього зв’язку й намагаються дофантазувати, хто з українських політиків стане кінцевим бенефіціаром заворушень.

Усе це цікаво й захопливо, але не має практично жодного відношення до усвідомлення суті процесу. Процес цей полягає в подальшому радикалізації політики та її виході за межі правового поля. Відмінність від корупції, яка теж перебуває поза межами правового поля, полягає в тому, що неправові методи політичної діяльності стають публічними, понад те – публічність тут є ключовим інструментом.

Для розуміння процесу необхідно відволіктися як від заяв сторін, так і від правового аспекту, хоча заяви спираються саме на правові категорії. Активісти на вулицях та їхні прибічники перед екранами телевізорів і, частіше, смартфонів, багато говорять про закон (зокрема, про процедурні порушення при затриманні самих же активістів). Але насправді про закон не йдеться, бо йдеться про революційну доцільність.

Заяви про те, що приводом до штовханини на Банковій є поблажливість влади до оборонних корупціонерів, ніяк не співвідносяться з реальністю, бо за лічені тижні до президентських виборів жодне слідство завершене бути не може. Натомість така штовханина може вплинути на результати самих виборів. Для цього вона й організовується. Затримання активістів у цьому плані теж – дуже корисна річ.

Вихід за межі правового поля змушує владу до аналогічних дій. Але з влади при цьому суспільство спитає більше – особливо з такої влади, яка в інших ситуаціях демонструє вибірковість покарання замість його невідворотності. Грубо кажучи, раз Гладковський не сидить, то й хуліганів з димовими шашками затримувати гріх. Проти такої "логіки" жодна влада не може протиставити жодних інструментів комунікації. Результат дало б лише масове насильство, на яке дана конкретна влада за даних конкретних умов не має ресурсів, починаючи з ресурсу суспільної довіри.

Революціонери прекрасно це враховують і свідомо загострюють ситуацію, паралельно виставляючи себе безневинним "жертвами режиму". Це можна критикувати чи виправдовувати, але ні критика, ні виправдання насправді не цікавлять революціонера, який просто мислить в іншій площині. В цій площині брехня є необхідною й нормальною умовою досягнення Вищої Цілі, як от хрестоматійна цеглина в ролі зброї пролетаріату.

Прибічники влади теж усе це розуміють, і тому намагаються виправдати владу наведеною вище тезою: мовляв, держава повинна мати монополію на насильство. Це правда. Тут-таки одразу додається, що заворушення відбуваються в чиїхось політичних інтересах. І от тут є нюанс: це – теж правда, але не вся.

Авжеж, у заворушень завжди є так звані ляльководи, як і кожна революція врешті-решт має своїх бенефіціарів. Але це не завжди є визначальним фактом. Інакше Французька буржуазна революція не "з’їла б" своїх творців на гільйотині, а Російська соціалістична завершилася б із виходом Росії з війни, на що й сподівався у своїй (добряче перебільшеній пострадянською публіцистикою) підтримці Леніна німецький генштаб.

Революціонери будь-якої країни можуть співпрацювати зі спецслужбами цієї країни. З закордонними – теж. Усе це природно і для революціонерів, і для спецслужб, бо кожна сторона розраховує використати іншу у власних інтересах. Кому це в підсумку вдасться краще – залежить від взаємодії надто багатьох перемінних. Передбачити основні сценарії можна, прорахувати точний результат – ні.

Тобто умовні масові заворушення в Україні з нагоди президентських виборів можуть завершитися агресією Путіна й окупацією. А можуть і не завершитися. Революціонери розраховують, що буде по-їхньому, але насправді це не розрахунок, а ірраціональна віра: революціонер без ірраціональної віри в свою правоту – поганий революціонер.

Революціонери можуть розглядати ті чи інші заворушення як пробу власних сил, і таке бачення з їхнього боку жодним чином не суперечитиму тому, що хтось використовує революційні настрої для досягнення вузькополітичних цілей. Революціонери вірять, що це вони використовують політиків – ясна річ, заради власної, вищої мети. Політики вірять у протилежне. А стовідсоткової керованості процесами, як уже сказано, не мають ні ті, ні інші.

На жаль, усі ці речі, попри їхню простоту, неможливо адекватно відобразити в форматі телевізійних сюжетів чи навіть газетних статей. Заважають власне класичні правила подачі інформації. Ці правила вимагають не просто описати перебіг подій, а й назвати причини, показати передумови, окреслити позиції сторін – тобто, знову-таки, переказати їхні публічні заяви. Сіль справи губиться в усьому цьому вінегреті, і її наявність стає очевидною вже тільки коли дискутувати пізно – тобто на смак.

Тому типовий революціонер (а спілкуватися доводилося з багатьма з тих, хто зараз входить і в той-таки "Нацкорпус") практично нічого не скаже про методи розбудови держави в разі такого фантастичного сценарію, як прихід до влади його однодумців. Революціонер чудово знає, що ліквідувати ту ж корупцію можна лише драконівськими заходами в правовій та економічній сферах, заходами, які неминуче відіб’ються не лише на солодкому житті корупціонерів, а й на далеко не солодкому житті посполитого виборця. Революціонер також знає, що виборець, попри все своє позірне прагнення "порядку", на такі заходи нізащо, як то кажуть, "не підпишеться". Тому революціонер бреше Його Величності Народу, і революціонера навіть важко за це критикувати: врешті-решт, це ж саме механізм демократичних виборів призводить країну до того стану, в якому вона й перебуває. І немає жодних підстав вважати, що чергові демократичні вибори змінять ситуацію на краще. А от він, революціонер, має хоча б якийсь план дій, і готовий пожертвувати заради їх здійснення не лише чужим, але й своїм (часом, майном, здоров’ям, в ідеалі й життям).

Усе вищесказане – не спроба накидати апокаліптичний сценарій, і хуліганство тих-таки активістів "Нацкорпусу" тут – лише інформаційний привід, як і реакція на це хуліганство з боку корумпованої влади. Просто треба відокремлювати мух від котлет. Недарма ж слова "хуліганство" і "корумпована" написані без лапок: маємо і те, й інше, і саме тому кожна сторона апелює до правових аргументів, хоча насправді вони не цікавлять жодну зі сторін. От цей останній факт і потрібно постійно тримати в свідомості.

Що ж до нинішніх заворушень, то наразі свою місію зі стимулювання антипрезидентських настроїв та мотивації протестного електорату вони виконали. Але переконання революціонерів нікуди не подінуться із завершенням виборчого циклу – як нікуди поки що, на жаль, не подінуться й економічні негаразди, й Путін, і все інше.

В який момент революціонери вирішать, що настав момент "взяти владу" за ленінським рецептом, які саме це будуть революціонери, й чи відбудеться щось таке взагалі – питання, на які сьогодні неможливо дати відповідь. А от революційна доцільність – це константа, незалежно від того, хто сидить у кабінеті Порошенка і чи сидить Гладковський в СІЗО.

DETECTOR.MEDIA

 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх