EN|RU|UK
Блоги Тетяна Чорновол
депутат Верховної Ради України
  1229  32

Для мене насправді велика-велика ЧЕСТЬ отримати ДЕРЖАВНУ НАГОРОДУ – орден «За Мужність». Я розкажу, як я її сприймаю

Це не орден за фронт (там об’єктивно я тільки плуталася під ногами). Це орден за Майдан. Тоді в моєму житті, маленької людинки мурашки, відбулося зосередження волі, помислів, дій з повним відключенням інстинкту самозбереження, що дало мені сили в якийсь момент підштовхнути історичний процес.

Можете вірити, можете ні - в часи Януковича я свідомо ходила по краю леза,  провокувала, билася з охоронцями ВФЯ, вивішувала на блоги розслідування, які боялися друкувати всі без винятку ЗМІ, лазила через паркани в десятки Міжгір’їв, пиляла мисливські вишки Яніка, розбивала машини СБУ, захоплювала КМДА, палила офіс Партії Регіонів. Це все мало одну мету - викликати вогонь на себе, бо я усвідомлювала, що без мучеників за ідею, маленьких метеликів, які летять проти великого полум’я, ніяк не перемогти могутню владно-мафіозну машину Януковича, що тягла мою країну в Росію. Я розуміла, що для цієї обраної власноруч ролі я підходила ідеально: вже знаний журналіст, жінка, людинка в житті якої неможливо було нарити жодного компромату. Причому, коли я натягувала цю роль на себе, я намагалася не ризикувати іншими. За мною ніхто не стояв, більше того я прагнула до одинокості, бо розуміла на що я наражаю людей, які поряд.

І коли чорний Порше Каєн почав таранити мене на Бориспільській трасі, я знала, що моя місія близька до успішного завершення і все, що мені залишилося зробити - це підвести риску, щоб моя смерть не виглядала як нещасний випадок, щоб всім було зрозуміло, що це вбивство. Тому я не намагалася на Авео втекти від переслідувачів, бо розуміла, що на великій швидкості я можу розбитися і це буде виглядати, як аварія. Так само я не плакала, не кричала, не матюкалася, в моєму відеореєстраторі - тиша, бо я хотіла загинути гідно.

І вірите чи ні, але це правда, що остання думка в моїй голові, перед тим, як відключитися під градом ударів вбивць на Бориспільській трасі була така: «Я свого досягла… суспільство не пробачить моєї крові… Януковичу тепер кінець». А для мене боротьба з Януковичем в той момент була боротьбою за державність України. І розвиток подій показав, що була права.

Замах на мене в час католицького Різдва насправді мобілізував Майдан, який на той момент «розслабився» в передноворічний період, викликав хвилю підтримки та обурення за кордоном. Я справді трошечки штовхнула історичний процес, а далі естафету підхопили інші. Тобто моя мужність вписана в історію Майдану. А те, що я «в танку не згоріла», то це не моя вина. Я лише випадково залишилась жива. А може невипадково, всім, що мене намагалися в ті часи втримати я цитувала Багряного : «Сміливі завжди мають щастя».

 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх