EN|RU|UK
Блоги Михайло Ухман
військовий, журналіст
  2241  14

Валентин Тимненко, боєць – доброволець: "Мені тільки 67 років, а не вже 67. Тому воюватиму за Україну до Перемоги над окупантами"

Війна в Україні показала, хто є хто в нашій державі. Ми побачили, як на фронт ідуть 18-річні хлопці, котрі не бояться геть нічого. І в боротьбі з ворогом – гинуть за свою країну. Водночас можна побачити інший бік медалі. Десятки тисяч дорослих чоловіків тікають за кордон, переховуються десь в Україні, щоб тільки не йти воювати.

Є ще третя категорія чоловіків. Їм уже далеко за 60. Ці дідусі отримують пенсію і доживають свого віку. Проте, деякі, незважаючи на старість, добровольцями ідуть на фронт. Вони не можуть миритися з тим, що в їхню країну прийшов ворог.

Одним з таких бійців-добровольців є 67-річний Валентин Тимненко (Богуслав) з Черкаської області. Його бойовий шлях розпочався з Майдану і не закінчується дотепер!

Валентин підняв цеглину і кинув міліціонеру в голову!

- Моя мати під час війни була вивезена в Німеччину, де її тримали на якомусь підземному заводі. Пізніше її взяв до себе один господар. Проте написала листа в Україну, в якому просила - знищувати фашистів. Цей лист перехопили, прочитали і почали страшно катувати. Запихали голки під нігті та інші страшні речі.

Тому її перевели на якийсь підземний завод, де вона була до кінця війни. Після закінчення бойових дій вони ще тиждень сиділи на цьому заводі, аж поки їх не звільнили.

Повертаючись додому, вона набрала з собою багато жіночого одягу. Щоб ходити вдома. Проте після війни у нас був страшний голод, і мама вирішила поїхати в західні регіони України, щоб поміняти речі на їжу. Коли готувалась до поїздки, то свій паспорт поклала зверху в скриню. Бабця пізніше, переглядаючи документи. зверху поклала паспорт моєї тітки, а мамин під низ.

Зранку матір розбудили подруги і почали її підганяти, щоб не запізнитись на поїзд. Вона, не оглядаючись, взяла перший документ, який лежав у скрині, і через поля - всі побігли до залізничної колії.
Коли в’їхали в зону дії УПА, там міліція почала перевіряти документи. Запитали, як звати маму, вона відповіла: "Любов Тимненко", а в паспорті було Надія Тимненко. Радянці зняли жінку з поїзда і передали до суду. Тоді всі справи вирішувала так звана "трійка"- орган позасудового винесення вердиктів в СРСР. І вони присудили їй 5 років заслання в Сибір за те, що порушила паспортний режим. Мати почала плакати, говорити, що нічого не порушила, а їй сказали: "Робочих рук не вистачає в Сибіру, тому треба їхати" - розказує про свою матір, життя якої зруйнували радянські воїни, а пізніше і його життя, пан Валентин.

У 1951 році Любов Тимненко повернулась додому, але її психіка була уже зламана, як і плани на життя. Їй було уже 28 років, заміж вона не вийшла. Сина народила поза шлюбом і заради нього жила.

Валентин весь час був у яслах, потім в дитячому садочку, а його мати заробляла гроші, щоб прогодувати сім’ю.

Одного вечора вони повертались додому через парк. Було тепло, і вони вирішили в ньому повечеряти. Поївши, пані Люба втомлена від роботи, заснула на лавочці. Валентин сидів біля неї і грався. До них на чорному "воронку" під’їхала міліція. Вони знали, що мати була засуджена, тому почали ображати жінку. Любов Тимненко ненавиділа цих радянських бандитів і відповіла їм гарячим слівцем. Вони почали бити її. Валентин почав захищати матір, за що отримав удар ногою від поліцейського. Відлетівши на декілька метрів, хлопець піднявся, знайшов цеглину і кинув міліціонеру в голову. Після цього їх ще жорстокіше побили і забрали у відділення. Наступного дня відбувся суд. Жінку позбавили материнських прав, а дитину відправили в колонію суворого режиму для неповнолітніх в село Таганча, Канівського району.

Колонія розміщувалась у колишньому графському домі. Вихователів там майже не було, і всім командували старші діти. Роботу на полях, складах, рубання дров, прання - виконували діти. Навчатись вони ходили в сільську школу. Коли хлопець перейшов у третій клас, його і ще 10 школярів перевели в село Шевченкове. Там був показовий інтернат для обдарованих діток. Туди кожного року на дні Тараса Шевченка приїжджали делегації з Канади, США, Індії. Учні завжди були чистенькі, гарно вдягнені.

В такі моменти Валентин щиро повірив у радянську владу, думав, що вона хороша. Коли згадував про маму, то вважав, що це просто помилка сталась. І в Москві сидять добрі люди, які не бачать, що роблять їхні підлеглі на місцях.

Після закінчення школи його примусово направили вчитись у місцеве технічне училище у 1966 році. Країні потрібні були механізатори. Закінчивши його, хлопець повернувся до дідуся і бабусі. Влаштувався на роботу помічником кочегара, а потім Валентина забрали в армію.

- Я попав у секретну частину в Казахстані - Балхаш- 9. Де розташовувались радянські протикосмічні війська. Там служило близько 3 тисяч офіцерів і 1000 солдатів. Я трішки розумівся в електриці, тому мене назначили туди як обслуговуючий персонал. Хоча з мене брали підписку про нерозголошення - термін її уже минув. Тому можу дещо розказати.

Там були секретні станції, які ловили чи блокували різні звуки в космосі. Ми продивлялись усі супутники, ракети. Створювали імпульси на пеленгуючі генератори, а звідти антена виробляла екран, подібний до телевізійного. Одне крило робоче, де знаходились генератори до антени становили більше ніж 120 метрів. Одна така станція коштувала, як все місто Санкт-Петербург, тоді Ленінград. Пояснюю, одна лампа до генератора коштувала 5 тисяч карбованців. На генераторі було 42 лампи. Вони складались із платини, золота.

Кожного разу, як пролітав американський супутник над нами, він пускав такі імпульси, що всі лампи горіли. Це був їхній спосіб блокувати наші засоби зв’язку. Таке відбувалось майже через день. Ви уявляєте, які гроші відбирались у народу і йшли на виготовлення ламп.

Нас охороняли просто фантастично. Особливо намагались охороняти і шпигувати за офіцерами, нам навіть давали такий наказ. Всі боялися, що вони працюють на розвідки країн НАТО. Я не здавав нікого, хоча чув, як офіцери матюкали Сталіна. Не хотів ламати їм життя та й десь в підсвідомості розумів, що вони праві, – говорить Богуслав.

Службу в армії закінчив у 1971 році. Після чого захотів співати на сцені . Прослуховування пройшов, його назначили в групу, яка готувалась до вступу в консерваторію. Валентин на той момент працював електромонтером у Києві і паралельно проходив підготовчі курси.

Все у нього складалося добре, але знову сімейні обставини підвели. Мати пана Валентина знову потрапила в тюрму через бійку з міліцією. Радянська система поламала її остаточно. Богуслав розійшовся з дівчиною. Через постійне нервове напруження він більше не міг співати, тому довелося повертатись додому.

- Через деякий час у мене померла бабуся. Помираючи, вона сказала: "Ооо.. совєти прокляті, все життя зіпсували. Антихристи.. Хай вони всі в пеклі горять".

Мати з тюрми повернулась важкохвора. Вона всім своїм видом показувала, як ненавидить комуністів. Лишень тоді я зрозумів, що сильно помилявся, коли хвалив радянську владу.

В село приїхала вчителька із східних регіонів України. Її потрібно було зґвалтувати, відрізати груди і вирізати на лобі хрест. 

У 1984 році, я ліг у лікарню. Там лежав один дядько, він був при смерті. В нього була книга, яку я прочитав. Вона видана в 60 роках минулого століття. Там описували тирана Сталіна, Берію, репресії. Тоді я почав розуміти, що весь Радянський Союз - це зло, а при владі злодюги та бандити. Випадок у Трускавці, мене остаточно в цьому переконав.

Мені дали путівку туди, щоб я підлікувався. Проте жити не було де. І ми самі наймали жило. Мене взяв до себе дядько Петро, як потім виявилось, він колишній начальник залізничного вокзалу у Трускавці. Як червоні захопили західні регіони України, його тоді і поставили на цю посаду. До того цей чоловік був старшиною роти.

В нього в дома збиралась вся колишня еліта Трускавецька. Пили по декілька чарок і розказували про свою молодість. Там я вперше почув про УПА.

Коли вони почали розповідати, в мене волосся стало дибки на голові. Дядько Петро розказував, як з Дрогобича приїхали енкаведешники на автомобілях. Переодягалися в "мазепинки", вишиванки, чіпляли тризуби і майор давав їм наказ. В село приїхала вчителька із східних регіонів України. Її потрібно було зґвалтувати, відрізати груди і вирізати на лобі хрест..

Я слухав і німів. За кілька днів перебування в домі, вони звикли до мене і чомусь вважали за свого. Тому не боялися говорити такі речі.

Інший член застілля розказав свою історію. Він сам був з Полтавщини. Звідти у Львівську область прислали його дівчину. Вона працювала вчителем в одному із сіл, що біля Трускавця. Її радянські солдати мали зґвалтувати і вбити. А всю вину перекласти на воїнів УПА. Він, як почув прізвище своєї дівчини, почав просити майора, щоб не чіпав його кохану. Московський офіцер хотів застрелити солдата за перешкоджання військовій операції, але потім передумав. І вони перенесли завдання в інше село. І там закатували вчительку, яка приїхала у Львівщину зі східних регіонів.

Таких історій безліч. Я сидів і плакав. В мене тоді народилась страшенна ненависть до проклятих московських окупантів. Щоб помститися їм хоч чимось. 8 травня 1987 року вночі пішов на вокзал, який потроху будували в Трускавці, і там зробив надписи: "Хай живе вільна Україна, Степан Бандера і УПА". Щоб всі з поїздів бачили- Україна жива.

Зранку прийшов додому, одяг, який весь був у будівельній суміші - заховав. Дядя Петя прийшов до мене, одяг знайшов і каже: "Це ти малював вокзал". Я кажу : " Ні, я спав". Він тоді показує мій одяг і каже: "Молодець. Потрібно випрати одяг, а тоді лягай спати".. – ділиться своїми важкими спогадами Богуслав.

З тих днів розпочалася його боротьба. Після розвалу Радянського Союзу – розпочалися мітинги, конференції. Створився Народний Рух України, і Богуслав всюди був на перших ролях.

Заховався неподалік у воронку від снаряда і потягнув за нитку, яку перед тим прив’язав до гранати. Пролунав вибух.

Майдан 2014 року тільки підсилив правильність вибраного шляху. Пан Валентин теж брав участь у ньому і перебував там до 28 лютого. Охороняв Київську міську раду з хлопцями. Коли було потрібно - виходив на барикади. Там з ним стався цікавий випадок.

Це було під кінець січня. Він вирішив піти до стадіону "Динамо". Там стояли "беркутівці", які стріляли в них гумовими кулями, і хлопці, котрі кидали в міліцію камінням. Їх розділяли два спалені автомобілі.

Коли каміння у повстанців закінчилось, хлопці, прикрившись щитами, відступили. Валентин, не маючи нічого, знайшов якийсь щит під машиною і почав задкувати до найближчих колон. Кілька гумових куль попали в цей захист, проте нічого йому не заподіяли. Сховавшись за колони, він почав спостерігати за "беркутівцями".

- Один з них почав кликати до себе. Я висунув голову з-під щита і запитав, що він хоче. В той момент побачив, що за ним приховується людина зі снайперською гвинтівкою. Тільки заховав голову, як гумова куля випущена ним, влучила в мій жит. Тільки диво врятувало мене від втрати ока. Саме тоді почався період, коли міліцейські снайпери спеціально цілились нам в очі, і багато людей тоді втратили зір, - пригадує злощасні події на Майдані Богуслав.

До червня 2015 року він був вдома, не їхав на фронт. Сімейні проблеми змушували його йти на цей крок. Проте влітку познайомився із заступником комбата "ОУН" Сивим, який забрав його на передову.

Декілька місяців він був на базі, тренував хлопців: рукопашний бій, тактична підготовка моментами виїжджав у Піски. Богуслав після здобуття Україною Незалежності у 1991 році відвідував багато патріотичних таборів, де його навчали різних видів боротьби. Тому він свої знання передавав бійцям.

Перед початком осені 2015 року той же Сивий набирає групу воїнів з батальйону "ОУН", яка мала підписати контракт із 93 бригадою. Богуслав із радістю записався у групу - адже це був прямий шанс повоювати. Тим більше, що Сивий пообіцяв владнати усі проблеми, які можуть виникнути під час оформлення документів.

Добровольців відправили у військкомат у Покровську. Вони почали проходити медичну комісію, і тамтешні лікарі отримали шок, коли пан Валентин почав читати літери з найнижчих рядків таблиці. Богуслава крутили на кріслі, а потім швидко піднімали, таким чином хотіли перевірити його координацію. Той підводився і спокійно йшов, як нічого не бувало. Далися взнаки роки тренування.

Коли йому зміряли артеріальний тиск, він показував 120 на 80. Переміряли трьома апаратами- однаковий результат. Як потім розказував пан Валентин, що він сам був здивований. Адже тиск у нього завжди стрибав. А тут він налаштував себе психологічно, що все має бути добре, і організм його не підвів

Спочатку їх тримали на базі в селищі Новогродівка, а потім бійці поїхали в селище Тоненьке, Донецької області. Через декілька днів їх привели в штаб, роздали військові квитки. Богуслав потрапив у армійську розвідку першого батальйону, 1 роти 93 бригади. Командиром взводу був у нього Володимир Майборода.

Почалися вишколи: рукопашний бій, стрільба, пізніше мінування, диверсії. Після навчань на початку вересня 2015 року Богуслав прибув у Піски. Декілька днів були важкі бої, а потім приїхав Сивий і сказав, щоб він вирушав у село Водяне на базу. Туди приїхала група донецьких і дніпровських хлопців. З ними треба провести вишкіл.

- Найбільше мені запам’ятався боєць з позивним Білий. Худенький хлопчина, круглий сирота, Його батьки загинули, коли йому було 15 років. Хлопця виховувала бабуся. Він був командиром фанатів футбольного клубу "Дніпро". Білий розказував, як вони бились з фанами інших клубів. І майже завжди перемагали. Він потім на міні підірвався. Перед смертю встиг сказати слово: "Груди" і показав на них. Хлопця половину Дніпра прийшло хоронити - розказує про деякі моменти тренувань Богуслав.

Пан Валентин, тренуючи різні групи, моментами просився на фронт, проте його вперто не брали.

- Я тренував наші диверсійні підрозділи, допомагав освоїти новобранцям ази боротьби з московськими окупантами. Хоча сам ледве не став диверсантом.

Пішов в інший кінець селища, щоб принести джерельної води. Побачив там яблуню, вирішив нарвати уже стиглих плодів. Пройшовся стежиною, тільки дотягнувся до яблуні, як побачив блиск у траві. Нахилився, дивлюсь - жилка до куща прив’язана. Підійшов туди і побачив гранату Ф-1. Це була розтяжка – п'ятнадцять сантиметрів над землею. Лічені міліметри відділяли мене від загибелі!

Витягнув із сумки котушку шовкових ниток, які завжди носив з собою. До них прикріплений залізний гачок. Заховався неподалік у воронку від снаряда і потягнув за нитку, яку перед тим прив’язав до гранати. Пролунав вибух.

Я піднявся, почав збирати яблука, як тут підбігають наші військові і кричать: "Стояти "сепаратюга", руки за голову". Я кажу їм, що свій. Вони кричать: " Не п..дякай, мовчати". Копняка дістав - лежу.

Вони підняли мене і ведуть в штаб. Біля пропускного пункту стояв вартовий. Він каже до мене: " Попався сука" - і знову копняка.

Привели в штаб, а там наші розвідники сидять уже і чекають, коли їм приведуть "сепаратиста". Серед них ротний Майборода. Коли він побачив мене, то запитав: "Богуслав, що таке"? Я йому розказав, як все було. Хлопці почали вибачатись. А я отримав похвалу від ротного. Бійці, котрі взяли мене в полон, почувались ніяково. Проте, я підтримав їх. Адже на війні не потрібно нікому вірити. На моєму місці справді міг бути диверсант..

На жаль, Богуславу не вдалося довго воювати в лавах 93 бригади ЗСУ. Через поважний вік йому не підписали офіційні документи, тому прийшлося поїхати додому.

У зону бойових дій він повернувся через кілька місяців, уже як боєць ДУК "Правий сектор".

- Останні місяці я не часто приїжджаю на фронт. Адже вдома хвора дружина, та й боїв активних немає. Проте в будь-який момент готовий приїхати туди, щоб наступати чи оборонятись. Мені тільки 67 років, а не вже 67 років, як дехто вважає. Захищати свою країну ніколи не пізно. Адже це твоя мати. Тому не важливо, скільки тобі років, важливо те, що в твоєму серці, – говорить Валентин Тимненко.

 Топ комментарии
Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх