EN|RU|UK
Блоги Олексій Коломійцев
режисер
  247  1

Київський Театр Радянської Оперети - Частина перша

Частина перша

В Україні існує три театри оперети – Одеська муз. комедія, Харківська муз. комедія та Київський національний театр оперети. Репертуари цих колективів на 28-році незалежності нашої держави майже ідентичні – «Сільва», «Летюча Миша» та ще до дюжини класичних оперет та мюзиклів із джентльменського набору плюс концерти, концерти, концерти. Нібито обмеженість репертуару виправдовує подібний стан речей, кажуть нам знавці жанру. Тільки автору цих слів здається, що проблема полягає трохи в іншій площині. Існує декілька сотень оперет, що вважаються шедеврами світового музичного мистецтва. Вони донині живуть на сценічних майданчиках провідних західних театрів. Але тільки не у нас, в Україні. Чому так?

Трохи історії

Жанр оперети в СРСР завжди був найпопулярнішим. Оперету, (жанр в якому споріднюється музика, танок, мелодрама та гумор) не могли ігнорувати більшовики, та радянська партійна номенклатура.  Тому,  починаючи з  26-го року минулого століття в СРСР відкривається багато театрів оперети. Зокрема  Київський державний театр оперети створено у 1934-у році. Згодом для радянських лідерів постало складне питання: як поєднати популярне театральне видовище із принципами соцреалізму? Державна культурна політика вимагала іншого, «народного» репертуару. Сюжети класичних оперет, на думку керманичів СРСР були зразками ворожого буржуазного мистецтва, неприйнятного для «совєтского чєловєка» Тому перед радянськими драматургами, поетами та композиторами була поставлена задача створення нової оперети, з новими героями та новим змістом. Починається цілий бум – всесвітньовідомі оперети зазнають мистецької вівісекції – «рідні» сюжети нещадно утилізуються та підмінюються надуманими історіями з життя заходу. Занадто складна музика класичних оперет (на думку радянських цензорів) зусиллями «правильних» радянських митців перетворюється на більш сприйнятливу. Імена славетних лібретистів Мельяка, Галеві (співавторів Оффенбаха) та багатьох інших навмисно забувають. Замість них на афішах радянських театрів поруч з іменами великих Штрауса, Легара, Кальмана, Зуппе та ін.. з’являються незрозумілі прізвища нікому невідомих поетів та драматургів. Потреба в майстрах подібної адаптації набула всерадянського масштабу на довгі роки. Зазвичай, команда авторів складалася з двох осіб – драматург та автор віршів. Серед таких «творчих інтерпретаторів»  можна згадати наступні дуети «Михайло Червінський – Володимир Масс», «Воладимир Михайлов - Дмитрій Толмачьов», «Михайло Авах – Леонід Юхвід» та безліч інших. Творчість багатьох із них вже  давно перетворилися на мистецький металобрухт. Але тільки не в сучасній Україні.

Так, наприклад оперета «Летюча Миша», драматургію якої перемололи жорна радянської пропаганди  й досі є візитівкою Київського національного державного академічного театру оперети. Ця вистава йде на сцені театру вже, як-то кажуть років сто. У 2004-му відбулося, так би мовити, нове дихання вистави (чи то нове прочитання, чи то поновлення). Про певні аспекти художньої якості цієї постановки говорити зараз нема сензу – це майже калька з однойменного радянського фільму. Навіть не хочу сперечатися з приводу того, що постановка здійснена російською мовою. Питання в іншому:

П'єса  «Летюча миша» радянського дуету (поета Михайла Вольпіна та драматурга Миколи Ердмана)  не має ніякого відношення до оригінального лібрето  «Летючої миші»  німецького драматурга Карла  Хаффнера та диригента Ріхарда Жене, які в свою чергу створили це лібрето за п’єсою  Анрі Мельяка та  Людовика Галеві  «Ревельон» (Напередодні Різдва). Навіть, музична партитура через переробку оригінального лібрето  зазнала значних змін. В радянському варіанті повністю перероблено сюжет «Летючої миші». Наприклад, сцени «про собаку Эмму» в оригіналі не існує. З Дійовими особами теж відбулося вільне поводження. Наприклад, головний персонаж оперети Габріель чомусь перетворився на Генріха. Тому. коли в афіші Київського національного академічного театру оперети глядач бачить анотацію, що це - «лібрето Карла  Хаффнера та Ріхарда Жене, російський переклад Михайла Вольпіна та Миколая Ердмана» - це, як мінімум, не відповідає дійсності.

А тепер увага! Абзац (повний) в якому багато питань:

Тобто, у 2018-му році(!) в країні, що має агресивного сусіда, національний, я підкреслюю (на-ці-о-наль-ний) театр годує українського глядача радянською половою та собакою Еммою. Навіть московська театральна богЄма забула про цю  маячню та відтворила шедевр Штрауса саме в оригіналі – через новий прямий переклад та авторську партитуру. То чому ж бо українському театру не замовити фахівцям переклад – з німецької на українську? Грошей нема? Перекладачів бракує? Недостатньо коштів на рахунку, щоб додзвонитеся до Відню? А що скажуть люди про нову-стару мишу? Люди звикли до образа Генріха-Соломіна? В Києві багато російськомовного глядача? Не всі актори знають українську мову? Мені здається, що керівництво театру навіть не ставить перед собою ці питання. Набагато простіше реанімувати нафталіновий труп та написати в афіші, що завгодно – публіка проковтне, вона ж дура.  

До речі, ситуація зі Штраусом приблизно така сама  у всіх трьох театрах. У Харкові та Одесі навіть крутіше ніж у Києві - принаймні там чесно пишуть "Вольпін та Ердман" без різних там австріяків. А може - це все не просто так - і це комусь потрібно?

Розслідування триває - далі буде веселіше. Про оперету, сяк чи так)


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх