EN|RU|UK
Блоги Дар'я Мєлькіна
Театральний менеджер
  286  5

Казочка про гендерну рівність

Спойлер. У цьому матеріалі я захищаю чоловіків, тож чутливих жінок прошу не читати…

Нещодавно я потрапила на виставу, яка підіймала тематику насильства в сім’ї, спрямованого на жінок та дівчат в Україні. Інформація про виставу була представлена в загальному контексті актуалізації та подолання проблем, пов’язаних з гендерною рівністю. На сцені розігрували п’єсу про те, як у звичайній сім’ї середнього класу з моменту одруження емоційна картина між чоловіком та дружиною потроху котилася кудись у безвість темних тонів… з яскравим фіналом чи то сильного побиття дівчини, чи то навіть її смерті на фоні чергової сварки.

В мене поставало все більше питань з приводу того, яким чином, це дійство може допомогти пересічному глядачу розібратися з дуже популярним сьогодні терміном – “гендерна рівність” на який посилались під час вступного слова. На моє переконання, поняття гендерної рівності полягає у можливості, або необхідності створити таку можливість, для власної реалізації кожної людини у будь-якій сфері життя без огляду на стать. Тож візуалізація спочатку емоційного, а потім і фізичного насильства не дуже стикалась з моїм уявленням про гендерну рівність.

1.  Насилля в сім’ї.  

Набравши “гендерна рівність” у Гуглі, я дуже здивувалась – у нас, дійсно, на перше місце виносять саме проблему домашнього насилля, але насправді це лише один з багатьох факторів які формують індекс гендерної рівності в країні. Я досі не зовсім розумію, яким чином дівчина у виставі могла вирішити проблему, але передбачаю, що в неї було щонайменше дві альтернативи: розлучитись раніше ніж її почали бити або в*бати у відповідь, втекти і, знов таки, розлучитись (я не впевнена, що коли тебе б’ють є можливість викликати поліцію). Якщо звернутись до класики української літератури, то ми побачимо у великій кількості образи тучних, міцних жінок з якимось важким предметом у руках та тоном генерала поруч з маленьким, сухеньким чоловіком особиста свобода якого полягає в тому, щоб випити горілки і жінка його за цим ділом не спіймала. З огляду на це, вважаю, що треба обміркувати ще й іншу сторону насилля у сім’ї, тим паче, що емоційне насилля набагато важче довести.

І от, повертаючись до можливих варіантів вирішення проблеми, а саме до розлучення. Я звернулась до офіційних даних Державної служби статистики. Там вказано, що кількість розлучень щороку складає більш ніж 50% від зареєстрованих браків, а це означає, що “стерпится, слюбится” – це не про нас, тобто люди не чекають на диво, а обирають власну свободу не зважаючи на те, що розлучення досі несе в собі негативне ставлення з боку суспільства. Ще один цікавий показник – середній вік людей, що вперше вступають у шлюб. Для жінок з 1992 до 2017 року він виріс з 21,5 до 25,5, а для чоловіків за той самий період з 24 до 28,2. Стале щорічне зростання середнього показника віку реєстрації першого шлюбу вказує нам на те, що з кожним роком молоді люди намагаються зробити цей крок як усвідомлене дійство, мінімізуючи емоційні та економічні чинники.

Щось дуже довго я затрималась на цьому пункті, але мета була наступна: чи дійсно в нас все так погано на цьому шляху, як нам малюють? Чи ми самі поступово та усвідомлено рухаємося у напрямку сучасних світових тенденцій?

2.  Сімейний побут.

Тут мені постійно випливають якісь соціальні опитування з приводу того, що чоловіки сприймають ведення домашнього господарства з боку жінки як даність, а не як працю і, взагалі, майже не витрачають свій власний час на ці процеси. Я хочу вас спитати, дорогі мої: а хто їх цьому навчив? Ви чекаєте на те, що прокинетесь поряд с чоловіком і він наввипередки з вами буде скакати до кухні та готувати сніданок? З якого біса це станеться? Я не знаю яку кількість дівчат долучають до домашнього господарства з малих років, але вони виходячи з батьківської хати розуміють що таке домогосподарство, як це робиться і, найважливіше, що вони повинні це робити. Хлопців ніхто до цього не привчає, вони просто не усвідомлюють це, бо все робиться без їх участі.

З власного прикладу. Я три роки одружена з чоловіком, якому зараз 45 років. Я не вважаю домашню роботу моїм персональним щоденним обов’язком, тому що я витрачаю на роботу, в класичному розумінні цього слова, не менше часу ніж він, та теж маю право на відпочинок. Хочете вірте, хочете ні, я була першою жінкою за все його життя, яка висловила власну позицію з приводу того, що він теж може виконувати домашні обов’язки. Конкретизую: на запитання про те, що йому чогось не вистачає в побутовому плані (шкарпеток, яєчні та ін..) була зустрічна пропозиція вирішити цю проблему власними зусиллями. За час нашого сумісного проживання він почав балувати мене якимось стравами, чистим посудом та прибраною хатою, я ставлюсь до цього як до подарунків і дуже рада допомозі, але нормою життя залишається той факт, що домашню роботу здебільшого виконую я. Це не тому що він поганий чи ледачій, це тому що він ніколи не мав потреби цього робити і ніхто його цьому не вчив і не просив.

3.  Виховання.

Я вважаю, що взагалі питання гендерної рівності потрібно підіймати з цього аспекту. Виховання, мається на увазі батьками, те чому ми навчаємо власних дітей з приводу адаптації у суспільстві. Я трохи торкнулась цієї теми у попередньому пункті, але зараз хочу порушити більш глибинні питання. До цього моменту я розмірковувала про виховання хлопців у закритому просторі родини, зараз хочу навести приклад, яким чином ми (жінки) адаптуємо їх до суспільства.

Я постійно користуюсь громадським транспортом. Майже кожного разу коли до автобусу заходить жінка з хлопчиком 7-12 років вона одразу починають просити поступитись дитині місцем. А знаєте що у більшості випадків стається далі? Хлопчик починає кричати, що він не має бажання сидіти… але мати наполягає на тому, що він хоче. Вона відвоювала своїй дитині місце, вона ж не може сказати іншій людині: «Вибачте, поверніться на своє місце, воно нам не потрібно». А потім ці діти звикають, що незнайомі люди їм щось винні. Ось так, одна дитина висіла наді мною в автобусі, скаржачись батьку, що коли він їде з мамою, йому завжди поступаються місцем, батько потроху згорав червоною краскою...

Все починається з того, що ми самі вкладаємо у світогляд наших дітей. Якщо ми привчили дівчат, що вони повинні виконувати домашню роботу, то вони будуть її ненавидіти, але робити. Якщо ми привчили хлопців до того, що все навкруги відбувається заради них, то так вони і будуть сприймати світ. Ми кажемо про швидкість змін у суспільстві, декларуємо рівність прав, а самі кожного дня створюємо передумови для існування старих світоглядів, які з кожним роком все важче вписуються у сучасні реалії життя.

4.  Робота.

Наступне здивування, з приводу декларації  приниження прав жінок, в мене сталось при перегляді статистичних даних з огляду на порівняння рівня заробітної платні жінок та чоловіків та відсоткове відношення присутності на деяких посадах.

Моя перша вища освіта була за спеціальністю «програмування». На роботу брали без огляду на стать. В моїй групі навчалось 20 хлопців та 5 дівчат. Чи означає це, що компанія, яка набирала співробітників повинна була прийняти спочатку всіх дівчат, за принципом гендерної рівності, а потім хлопців за конкурсом? Чи, може, ми почнемо брати до уваги який відсоток кваліфікованих кадрів серед чоловіків та жінок бажали отримати посаду та дійсно її посіли. Якщо ми врахуємо такий показник, то можна буде аналізувати факт приниження прав жінок, а просто апелювати цифрами, що десь працює переважна кількість чоловіків, без статистики кількості кваліфікованих кадрів з обох боків, на мій погляд – безпідставна.  

5.  Фінал

В мене лишилось дві фінальних ремарки-запитання.

По-перше. Хтось бачив в сучасних українських реаліях чоловіка, який би сказав: «Кохана, ти добре заробляєш, нам обом вистачає. Я хочу, принаймні на де який час присвятити себе домашньому господарству.» Ви собі уявляєте, чим це закінчиться для чоловіка та як довго буде існувати ця сім’я?

По-друге. Знов повертаючись до вистави. Мало хто з глядачів, на мій погляд, акцентував увагу на матусі  чоловіка. Вона, починаючи з весілля, що відбувалось на сцені і в подальшому дійстві, акцентувала на тому факті, що, на її думку, дівчина, яку обрав її син – не найкраща для нього пара, що дуже вплинуло на подальші події.

Чи може старше покоління нав’язувати нам своє бачення життя, коли ми стаємо дорослими людьми? Може ми маємо навчитись відповідати за все що відбувається у нашому житті в першу чергу перед самими собою, а потім вже перед батьками і суспільством? Життя кожної дорослої людини, це її власний вибір і відповідальність нести тільки їй, але цю відповідальність ще потрібно усвідомити…

Я пропоную переймати найкращій світовий досвід та надбання, але не забувати про наші унікальні особливості, як нації, враховувати плин історії та змін, що відбуваються з нами зараз. Не просто декларувати необхідність якихось впроваджень, копіюючи з того, що нам запропоновано, а робити це усвідомлено, з розумінням та повагою до кожного члена суспільства.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх