EN|RU|UK
Блоги Мирослав Гай
Керівник Благодійного Фонду Мир і Ко. Замголови Ради резервістів при генеральному штабі України. Офіцер запаса.
  1383  3

Мій Майдан розпочався 11 грудня

До цього я відвідував його як турист. Було цікаво, погуляти з друзями серед натовпу, а замерзнувши ковтнути з холодної фляги коньяку, відчути атмосферу мітингу, та вчасно сховатися в кафе від морозу. Майдан здавався карнавалом, святом, де компанії митців, молоді, співаючи та танцюючи, вимагали негайного Раю.

Навіть лави поліції виглядали декором – такими собі олов’яними солдатиками перед іграшковим палацом.

Легка нервовість з’явилась після перших світлошумових гранат та запаху газу, перших побитих людей. Та навіть після побиття студентів, було обурення, так, здивування та не відчуття небезпеки.

То ж я продовжував ходити на Майдан, але вже не як турист, а волонтер. Люди мерзли серед наметів, були там і мої учні з Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, і колеги, то ж я почав заходити щодня на годину, що б передати трохи харчів та ліків у пункти прийому й рознести пару таць гарячої їжі для людей. Година волонтерства, після роботи – і совість твоя спокійна.

Та все змінилося в ту ніч, коли вперше за 800 років Михайлівський собор бив у Набат. Навіть на фронті мені потім не було так страшно. Як зараз пам’ятаю, що прийшов до будинку профспілок, розніс пару таць із їжею й уже хотів їхати додому, як отримав есемес, що в Твіттері пишуть про запланований розгін людей.

Я вийшов на вулицю і побачив, що серед протестувальників не дуже багато чоловіків. Були студенти, літні люди, жінки, та саме чоловіків – мало. Кого тут розганяти, промайнула думка, напевне, знову лякають. Та все ж таки вирішив почекати.

Усе сталося дуже швидко. Міліція оточила Майдан за лічені хвилини. Чорні каски, кийки, щити, усе виглядало як зйомки моторошного фільму. Вони просто сунули на людей. Крики, запах газу, когось понесли з натовпу на ношах, зі сцени Майдану доноситься чийсь голос: "Якщо вас ударили по голові, то ви маєте вколоти собі…"; "Тримайтеся, захищайте жінок…"; "Ми без зброї, просимо зупиніться…."

Біля тісняви – бочки з вогнем. Біля бочки я побачив двох зовсім молодих дівчат і нагримав на них, мовляв, ідіть геть, бачите, що тут коїться. Та вони запевнили мене, що нікуди не підуть і стоятимуть до кінця. Тож мені навіть стало соромно за те, що сам я трохи боюся.

І раптом сталося диво. Ми почули церковний дзвін. Це вперше за 800 років били на сполох Михайлівські дзвони.

Почали приходити повідомлення на телефони. Що рідні, друзі, кияни всі йдуть на допомогу. Кордони були розірвані, а ми врятовані.

Тієї ночі я усвідомив, що Україну ведуть у диктатуру. Того ж дня я записався до самооборони Майдану.

Потім були Третя сотня самооборони, смерть Нігояна (він теж із третьої сотні), безкінечні бої, Автомайдан, Автодозор, розгром 18 лютого, битва 19-го, розстріл, Небесна сотня, АТО, Карачун, батальйон Кульчицького, Фонд, Військова освіта, Рада Резервістів, НАТО, Перший стрибок у складі десантно-штурмової бригади, все це було потім... А вирішальною стала та страшна ніч, коли ми вистояли. 11 грудня.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх