EN|RU|UK
Блоги Роман Безсмертний
політик, віце-прем`єр-міністр України (2005), претендент на посаду Президента
  790  1

Воїн у кожному з нас

Українська армія не просто з народом, як скандували учасники обидвох Революцій. Українська армія – це і є сам народ. Ми забезпечимо обороноздатність України тільки тоді, коли зрозуміємо один простий факт: війна є справою всього суспільства. Поки солдати знаходяться на передовій, нам потрібно виконувати свою частину обов’язків тут, у тилу.

На цих вихідних я разом з дружиною і доньками прикрашав ялинку до Різдвяних свят. Так, як це вже почали робити тисячі українців. Грудень завжди пронизаний цим передноворічним відчуттям. Але п’ятий рік у нашого різдвяного настрою є особливе тло. Це війна, яка додає свій присмак у все, що ми робимо. Затишок наших домівок від Маріуполя до Чернігова, від Дніпра до Ужгорода забезпечують люди, які день у день, в будь-яку погоду, попри втому і виснаження, далеко від свого дому і рідних, тримають лінію фронту.

У мене немає таких слів, якими я був здатний висловити відчуття подяки цим людям. Тому скажу просто: якби не наша армія – не було би зараз ні вечорів в родинному колі, ні України, ні нас самих. Згідно з опитуваннями, Збройні сили мають один із найвищих показників довіри у суспільстві, після волонтерських організацій (які, знову ж таки, працюють задля армії) і церкви. Це – вражаючий показник, до якого інші державні інституції не дотягують і близько.

Українська армія змінилася за ці п’ять років. І саме завдяки їй ми не повторили долю УНР, хоча загроза оточує нас зусібіч. За минулі роки загроза не стала меншою – навпаки. Тому українському суспільству неодмінно доведеться зробити апгрейд власної свідомості, прийняти факт, що війна не існує десь «там на Сході», і її не ведуть лише Збройні сили. Без цього апргейду нам не вдасться забезпечити оборону, а значить – і перемогти. Зі столичного офісу, кафе чи ресторану може здаватися, що вибухи лунають далеко. Але це хибне сприйняття. З півночі танкове з’єднання дістанеться Києва дня за три.

Поки що цього розуміння немає. На жаль, ми досі не позбулися радянських уявлень про національну і особисту безпеку. Вважаючи, що першу має забезпечити армія, а другу – поліція. Це – відлуння тоталітарного погляду на світ, де людина розглядалася як маленький гвинтик, який має сенс лише тоді, коли він вбудований в машину держави. І централізація в питаннях безпеки була потрібна не тому, що так вона здійснюється ефективніше. А тому, що «совок», які і будь-який інший тоталітарний лад, не довіряв своїм громадянам.

Існуючий державний апарат недалеко відійшов від радянських заповітів. Він досі діє прямолінійно, як каток: якщо від мобілізації ухиляються – значить, треба ловити «уклоністів» з поліцією. Якщо в бойових часинах некомплект – значить, потрібно тримати воїнів на безстрокових контрактах, поки не прибудуть нові «душі». І не стає розуму подумати, чому люди, які колись шикувалися в черги біля військкоматів, масово полишають армію. Про перегляд концепції безпеки не йдеться. Президент, РНБО, депутати періодично говорять про створення територіальної оборони, але далі благих намірів справа за п’ять років (!) війни не пішла. Здається, про неї згадують лише в часи чергового загострення, і то виключно тому, що потрібно щось казати журналістам.

Героїчна армія може бути лише у героїчного народу. Нам не уникнути мілітаризації України. Якщо, звісно, ми хочемо, щоб наша країна існувала далі, а не була поглинута «русским миром».

Для цього необхідно зробити декілька ключових речей. По-перше, позбутися ілюзії «далекості», усвідомити роль і місце суспільства в обороні країни. Це мають зробити не лише звичайні громадяни, але і – навіть, в першу чергу – політики та політичні сили.

По-друге, змінити військові статути й окремі закони. Переписати «програму» в головах генералів старої школи, раз та назавжди визначивши, що головною цінністю армії є не техніка чи зброя, а людина.

По-третє, зайнятися не декларативним, а реальним розвитком військово-промислового комплексу. Забрати звідти державну монополію, допустити приватні компанії до оборонних замовлень. ВПК може стати локомотивом нової української економіки, зважаючи на те, наскільки наукоємними та високотехнологічними є сучасні озброєння. Поки що на цьому поприщі особливих успіхів немає, як би радісно не звітували про досягнення порохоботи, за якими закріплена сфера «воєнної експертизи». Не мати на п’ятий рік війни власного патронного заводу – це не досягнення. Ставити на тойотівські шасі і двигуни своє залізо і видавати це за розвиток ВПК – не досягнення. Збирати «модернізовані» танки з декількох старих – не досягнення. І цей перелік можна продовжувати.

По-четверте, вимагати посилення ролі громадянського суспільства у нагляді за сферою оборони. Поки все контролює «Укроборонпром», а «Укроборонпром» контролюють декілька політиків – у цій дирі будуть зникати і три, і п’ять, і хоч десять відсотків ВВП. 

По-п’яте, нам доведеться повернути загальну військову повинність (можливо, на певний період) і військову підготовку в навчальних закладах – назавжди. Такими є реалії нашого часу і географічного розташування.

По-шосте, потрібно створити нарешті територіальну оборону, яка буде інтегрована в структуру Збройних сил. Не на громадських засадах – цим має займатися держава. Тому що процес створення тероборони не обмежується лише постановкою на облік. Це, в першу чергу, питання навчання і бойового злагодження, як всередині загонів територіальної оборони, так і їх між собою, та з регулярними частинами ЗСУ. Звісно, це потребуватиме, по-сьоме, і закону про зброю, тому що неможливо мілітаризувати суспільство, яке боїться та не вміє володіти зброєю. Доведеться позбутися ще одного совкового погляду: суспільство має перестати боятися людей зі зброєю. Озброєний громадянин – це захисник себе і інших, а не загроза. Зброя є фактором стримування агресії, і внутрішньої, і зовнішньої, а не її провокації. Звісно, що цей принцип працює лише в суспільстві, де право на володіння зброєю мають всі. А не там, де зброя стала ознакою станової приналежності, як це сьогодні є в Україні.

На завершення скажу таке. Попри існуючі труднощі, я переконаний у нашій перемозі. Майже три десятиліття незалежності народили цілі покоління, які ніколи не погодяться жити в задушливих обіймах Росії. За останні три століття української історії така ситуація склалася вперше. І правда теж на нашому боці.

Навіть російські експерти з неприємним для себе подивом визнають, що українські Збройні сили не розсипалися після ударів, завданих нам під Іловайськом та Дебальцевим – як цього очікували в Кремлі – а перевели подих і продовжують воювати. Продовжують протистояти найсильнішій армії на континенті. Державі, яка не просто володіє неспівставним з нами людським ресурсом, але і звикла не рахуватися з його втратами.

Можливо, цей блог прочитає хтось із військових. Я би дуже хотів, щоб прочитали. Просто щоб сказати: ми щиро дякуємо вам. Мама Оля, дружина Тетяна, доньки Анастасія та Єлізавета, і, я, Роман Безсмертний, сержант запасу.

Зі святом, воїни!


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх