EN|RU|UK
Блоги Станіслав Федорчук
політолог, волонтер, Голова Правління ГО "Українська народна рада Донеччини та Луганщини"
  1576  2

Леонід ГРОМОВИЙ: історія першої української школи в Донецьку

28 вересня 2018 року на Київщині зупинилося серце Леоніда ГРОМОВОГО, директора першої української школи в Донецьку, українського педагога, дисидента та інтелектуала. Його життєвий шлях не можна назвати легким, адже становлення української школи викликало гібридну війну місцевої комуністичної влади, яка чинила шалений опір та здійснювала дискредитацію педагогів та активістів. Проте, налаштованість на результат, людиноцентричність та системній підхід брали гору. Школа виховувала не тільки дітей, а й була справжньою школою для батьків, які брали участь в житті навчального закладу, переймали українські традіції та ставали активними учасниками суспільного та політичного життя.

Для того аби усвідомлювати, якою була ситуація з українськими школами на Донеччині напередодні незалежності, варто звернути увагу на суху статистику. Тільки 2,5 відсотка школярів Донеччини навчалися в українських школах, які були розташовані в основному в сільській місцевості. Промислові міста, в яких мешкала абсолютна більшість мешканців регіону, була охоплена школами з російською мовою викладання. На кордоні 1960-1970-х років почалося системне знищення українських шкіл та переведення їх на російську мову викладання. Можна сказати, що українські школи, які були в області, свідомо маргіналізувалися керівництвом і були вкрай погано обладнані, невідремонтовані – це були символи справжнього ставлення комуністичного керівництва Донеччини до української мови та освіти.

З початком національного ренесансу та становленням перших українських громадських організацій, насамперед Товариства української мови Донеччини, гостро постало питання про відкриття української школи на території міста Донецька. Це було вкрай амбітне завдання – створити передумови для відкриття української школи, яка була б не черговою бутафорією, а сучасним навчальним закладом, здатним конкурувати з російськомовними школами та залучати учнів до навчання українською.

В 1989 році серед співробітників Донецького обласного інституту вдосконалення вчителів, які водночас були активістами Товариства української мови, постала ідея та план створення української сучасної школи в місті Донецьку. Це була копітка робота численних науковців, викладачів університетів, які утворили дорадчу комісію. На посаду інспектора майбутньої школи, відповідального за підбір кадрів, учнівського складу, методичних матеріалів та підручників було призначено Леоніда Громового, колишнього методиста кабінету української мови та літератури Донецького обласного інституту вдосконалення вчителів.

Леонід Громовий народився на Кіровоградщині в 1946 році. Після закінчення школи поступив до Одеського університету, де навчався на історика. Не закінчивши навчання, він пішов з університету разом з деканом історичного факультету, зрозумівши, що часи хрущовської відлиги минули і для історичної науки настають чорні часи. Батьки Леоніда Громового переїхали до Донецька в 1965 році, забравши сина з собою. Його батько, Григорій Громовий був полковником танкових військ, брав участь у взятті Берліну. Однак, через відмову розстрілювати дітей в окупованому Берліні, був позбавлений 24 військових нагород та попав у руки СМЕРШУ.

Після приїзду до Донецька Леонід Громовий був забраний до армії, де протягом трьох років служив на Північному флоті. Під час кривавих подій придушення «Празької весни» в 1968 році, разом з іншими офіцерами-українцями, вчинив саботаж і відмовився брати участь у бойовому чергуванні на Північному полюсі (з 11 кораблів ескадри 3 залишилися стояти на причалі через вигадані технічні негаразди).

Повернувшись до Донецька, Леонід Громовий став «хіпувати», носити джинси, довге волосся, за що неодноразово був затримуваний місцевою міліцією. Принципово спілкувався українською, що викликало неадекватну реакцію з боку радянських правоохоронців.

Склавши на відмінно іспити на філософський факультет Київського університету імені Т.Шевченка, він став очікувати на виклик з боку деканату на навчання. Однак, позапартійний талановитий студент на думку керівництва університету не мав права навчатися в престижному столичному навчальному закладі.

Певний час працював директором поштового вагону, який мандрував практично всією територією Радянського Союзу. Мав можливість практично безперешкодно перевозити дисидентську літературу. В 1972 році КДБ заарештовує Леоніда Громового та вилучає заборонені твори Алєксандра Солженіцина, в тому числі «Архіпелаг ГУЛАГ». Завдяки заступництву бойових побратимів батька, які звернулися особисто до Леоніда Брежнєва, він був відпущений з Донецького обласного управління КДБ, після тривалих тортур та допитів.

Через три роки КДБ знову заарештовує Леоніда Громового та відправить до місцевої психіатричної лікарні на «перевиховання». Однак, йому вдалося вийти на волю і через певний час поступити на заочне відділення філологічного факультету Донецького університету. Після захисту диплому він почав викладати українську мову та літературу в різних навчальних закладах міста.

Боротьба за першу українську школу в Донецьку вийшла далеко за межі міста. Місцевий обком Комуністичної партії, структури КДБ та освіти чинили шалений опір самій ідеї створення нової якісної української школи. Товариство української мови та всі залучені до процесу відкриття школи, були вимушені ходити на численні наради, консультації, які закінчувалися нічим. Представник депутатського корпусу міськради, який був головою комісії по народній освіті прямо заявив, що «відкриття української школи – це насильство над народом».

Були численні звернення до керівництва Донецької області, Верховної ради України, Ради народних депутатів СРСР, ЦК КПУ, народних депутатів СРСР від України Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Володимира Яворівського, Олеся Гончара.

У відповідь на саботаж з боку органів влади, Донецький страйковий комітет шахтарів разом з керівництвом Товариства української мови написали спільне звернення до республіканських органів влади всіх рівнів. В ньому зокрема йшлося про наступне: «Страйковий комітет шахтарів та Товариство української мови м. Донецька стурбовані тяганиною навколо відкриття в місті єдиної середньої школи з українською мовою викладання…Вимагаємо передати для першої української школи-ліцею м. Донецька недобудоване приміщення Будинку Політосвіти…»

Питання приміщення стало одним зі способів загальмувати процес відкриття школи. Влада навмисне пропонувала приміщення, цілком непридатні для учбового процесу або пропонувала умови, за яких колектив нової школи потрапляв у пастку конфлікту з іншими колективами шкіл.

Врешті-решт було запропоновано приміщення колишнього навчально-виробничого комбінату, який розташовувався в Київському районі міста Донецька, в місцевості яка ще з дореволюційних часів мала назву «Вєтка». На відбудові працювали активісти Донецького РУХу, члени Товариства української мови. Практично все літо 1990 року тривали будівельні роботи, відбувався пошук будівельних матеріалів, меблів. Майбутній директор школи Леонід ГРОМОВИЙ, разом з іншими активістами був вимушений в авральному режимі шукати можливості відбудувати школу до 1 вересня.

Відкриття школи стояло під великим знаком запитання через надто малі темпи робіт. Тоді засновники школи вирішили піти на шантаж керівництва Донецька та області й повідомили, що вже запросили на 1 вересня 1990 року народних депутатів УРСР на відкриття школи, а також делегації США та Канади. Навчені радянським режимом до страху перед офіційними делегаціями, місцева та обласна влада залучила свої ресурси для швидкого закінчення зовнішніх та внутрішніх робіт.

Відкриття української школи в Донецьку стало однією з визначних подій для всієї України. На відкритті були присутні делегації всіх християнських церков, народні депутати Іван Драч та Дмитро Павличко, представники української діаспори, які разом доклали чимало зусиль для того аби школа розпочала свою роботу.

Однак, комуністична та антиукраїнська місцева влада аж ніяк не планувала здаватися. Через 14 днів після відкриття школи, вона була закрита санітарною епідеміологічною станцією міста Донецька. Серед батьків поширювали чутки, що школа незабаром закриється і цим провокували забирати дітей до російськомовних шкіл.

24 вересня колектив школи на чолі з Леонідом Громовим вирушив разом з учнями та батьками до міської ради Донецька, де влаштував мітинг протесту з вимогою відновити роботу першої української школи. Міська влада була вимушена відступити.

Українська школа в Донецьку дуже швидко здобула популярність, конкурс на одне місце був надзвичайно високим, привабливою особливістю навчального закладу стало поглиблене вивчення німецької та англійської мови. При школі почала діяти перша станиця ПЛАСТу в Донецьку, почалася робота різних громадських українських організацій Донецька.

За дуже короткий період часу бібліотека школи поповнилася рідкісними виданнями з усього світу, які надсилали українські емігранти та меценати з України, школа отримала сучасну комп’ютерну техніку та магнітофони, які використовувалися під час навчального процесу.

Русифіковані чиновники позаочі називали 65 середню спеціалізовану школу Донецька «школою бандерівців» та докладали максимум зусиль для того аби створити перешкоди навчальному процесу. В 1994 році школу спробували закрити за «порушення санітарних норм» та відсутність коштів для її утримання. Цинізм місцевих манкуртів від влади був найвищого ґатунку, паралельно вони провели місцевий референдум щодо надання російській мові статусу державної.   

Батьки та колектив школи були вимушені звернутися до Посольств всіх європейських країн, США та Канади з проханням вплинути на порушення права українців навчатися рідною мовою в Донецьку. Тоді до уваги ситуацію в Донецьку взяв Леонід Кучма як Президент України та прем’єр-міністр Юхим Звягільський, який швидко пообіцяв 30 мільярдів карбованців для школи.

Попри численні перешкоди, які створювало місцеве управління освіти 65 школі, вона наполегливо виконувала місію навчального закладу, в якому декомунізація відбувалася в постійно, робота педагогічного колективу була надзвичайно високою, більше 90 відсотків учнів успішно складали іспити до вищих навчальних закладів України, а згодом університетів Європи та США.

На початку 2000-х років, міське управління освіти очолюване одіозним українофобом Валентином Лактіоновим, порушивши норми чинного законодавства, звільнило Леоніда Громового з посади директора 65 школи. Протягом трьох років колишній директор був вимушений відстоювати своє чесне ім’я у судах міста Донецька. Проте, спроба вирішити справу в суді закінчилася безрезультатно. В школу почали призначати нових директорів, які змінювали один одного практично щороку. Унікальний педагогічний колектив почав розпадатися, чимало педагогів звільнилися під тиском нової адміністрації.

Батьки та педагоги української школи №65 в Донецьку створили Комітет на підтримку Леоніда Громового, однак ані місцева влада, ані високі кабінети в Києві не поспішали реагувати.

Вже після приходу до влади Президента Віктора Ющенка, напередодні призначення Віктора Януковича прем’єр-міністром України, Адміністрація президента України звернула нарешті увагу на долю звільненого директора української школи. Йому було призначено зустріч з Віктором Януковичем, який вислухавши Леоніда Громового, спрямував його до Бориса Колєснікова, зазначивши, що історія з переслідування директора української школи, це імовірно справа рук команди саме Бориса Колєснікова.

Як пригадував у особистій розмові Леонід Громовий, Борис Колєсніков з порога оголосив, що всі проблеми директора української школи полягали в тому, що він був «рухівцем» (попри те, що він все життя був позапартійним). Під час тривалої розмови, Борис Колєсніков буквально вихвалявся тим, як він зневажає українську мову і зрештою все українське. Він навіть натякнув, що ця нелюбов є на «біологічному рівні». Пообіцявши з’ясувати ситуацію Леоніда Громового, Борис Колєсніков дав особисте доручення міському управлінню освіти. Яке вирішило відправити колишнього директора звичайним вчителем до школи №13, яка «славилася» тим, що там були міцні радянські традиції, адже в школі навчалися діти офіцерів КДБ та СБУ. За дуже короткий час в школі була організована нова кампанія репресій проти Леоніда Громового і він був вимушений піти на пенсію.

Автор першої Концепції освіти в незалежній Україні, знавець 12 мов, педагог та інтелектуал виявився геть непотрібним для освіти Донецька. Попри те, що отримав пропозиції очолити різноманітні освітні проекти та установи за кордоном, він залишився у Донецьку, сподіваючись, що рано чи пізно його вміння та знання знадобляться Україні.

Школа №65, яку разом з Леонідом Громовим створювала в буквальному сенсі світова українська громада була перетворена з спеціалізованої на звичайну школу. Під час російсько-української війни, реактивний снаряд ГРАДу впав на будинок Леоніда Громового і він отримав поранення. За допомогою батьків та учнів він виїхав на Київщину. Після важкої хвороби та тривалого перебування у лікарнях, він помер 28 вересня 2018 року та був похований у селі Любарці Київської області.

Біографія Леоніда Громового та його життєва боротьба – це яскрава ілюстрація того, в який спосіб колишні комуністи та регіонали здійснювали боротьбу з українською освітою на Донеччині, в який спосіб робили все можливе аби інноваційні освітні проекти ставали заручниками місцевих чиновників. 

Один з тих, хто організовував переслідування Леоніда Громового, начальник міського управління освіти Донецька Валентин Лактіонов лишився допомагати російським окупантам в якості «заступника міського голови Донецька». Вірний служака русского міра здавалося б мав отримати величезну подяку за послідовну русифікаторську політику в Донецьку.

Так зване «МГБ» заарештувало Валентина Лактіонова за крадіжки гуманітарної допомоги з РФ, які призначалися для аптек міста Донецька влітку 2016 року. Під час української влади над Донецьком, журналісти неодноразово вказували на порушення тендерного законодавства управлінням освіти за керівництва Лактіонова. Однак, його віддане служіння місцевій українофобській еліті та донецькій мафії виправдовувало все.

Яким би міг бути висновок? Тільки один – українська освіта в усіх регіонах країни це базова вимога національного безпеки, а не забаганка окремих філологів чи активістів. Системне нищення української освіти руками місцевих російських агентів впливу на Сході було однією з причин російської агресії, яка неможлива без сприятливого ґрунту, без справжніх зрадників Батьківщини. Тому мусимо бути пильними щодо всіх колишніх колаборантів, посіпак російських диверсантів, які будучи працівниками освіти допомагали зазіхати на цілісність України та були співучасниками злочинів проти всього українського народу. Міністерство освіти України має нарешті припинити ховати голову в пісок та визначитися з тим, в який спосіб законодавчо обмежити можливості колишніх та дійсних колаборантів заново потрапляти в систему освіти України. 

Станіслав Федорчук


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх