EN|RU|UK
Блоги Диана Макарова
Волонтёр
  994  6

А мертвим зайвого не треба...

Давайте вчергове розвіємо міфи про Бабин Яр.

Навіщо? - а для пам'яті. Для шани. Бо можна поставити свічечку, помовчати у пам'ять про загиблих - але найкраща пам'ять то знання. Знай досконально, де, коли, скільки, як - і лише тоді ти зможеш чесно прийти до Менори і чесно сказати:

- Я пам'ятаю вас усіх.

Я починаю, підтягуйтесь. У всіх є своє якесь знання тих подій. Література та журналістика тих подій не оминала. А вже що там понаписували літератори та журналісти - з цим розгрібатись нащадкам.

Нащадки - ми.

1. МІФ ПЕРШИЙ. Меморіал.

Мені дивно чути, що досить значна кількість киян та панаєхавших, і навіть деякі історики вважають місце, де стоїть меморіал, місцем розстрілу євреїв.

На місці меморіалу розстрілів не було. Меморіал встановили там, де було зручно, де дозволяв стан грунту - та й усе.

2. МІФ ДРУГИЙ. Стан грунту.

Ще й досі дехто вважає, що на місцях дійсних розстрілів та спалювання тіл потому, грунт "плив", бо (увага!) був просякнутий жиром, випаленим з тіл.

Без коментарів. Страшилка для туристів, але при умові, що серед туристів нема біологів та хіміків.

3. МІФ ТРЕТІЙ. Дні розстрілів.

Вважається, що євреїв розстрілювали два дні. Це не так. Адже дійсна кількість євреїв, що базувались на той час у Києві, вразила навіть фашистів. Ця кількість не сходилась з даними розвідки.

А тут справа була в тому, що в Києві перед самою окупацією і в перші дні окупації перебували як місцеві євреї, так і євреї-біженці. Вони тікали до Києва з заходу, часов аж від Варшави.

"Київ не здадуть!" - галасували передовиці радянських газет. Чомусь передовицям вірили. Люди завжди чомусь вірять газетам, навіть зараз. Отже, євреї-біженці масово тікали до Києва, навіть стояли наметовим табором на бульварі Шевченка. Нікого з них не було евакуювано з Києва під час дрисливого відступу Червоної армії. Дрисливого - бо навіть ворог одразу не повірив, що Київ здали. І ще цілих півтори доби не заходив до Києва, вважаючи його пасткою.

А вже коли дана була відмашка на цей розстрільний акт, коли виявилось, що євреїв набагато більше, ніж передбачалось - була відпущена на відпочинок розстрільна команда 4-А під командуванням Пауля Блобеля, яка "працювала" два дні, підвезена нова кількість боєприпасів, і розстріли продовжувались вже силами жандармерії та польових відрозділів. Усього ЧОТИРИ ДНІ розстрілів євреїв. Поправте мене, коли я помиляюсь.

4. МІФ ЧЕТВЕРТИЙ. Точна цифра розстріляних євреїв.

Її нема. Її ніколи не буде. Тіла розстріляних євреїв було спалено ще тоді, перед відступом фашистів з Києва, через два роки після самих розстрілів. Точного обліку усіх євреїв-біженців, що прибули до Києва влітку-восени 1941-го немає. Можна порахувати можливу кількість розстріляних, виходячи з замовлених боєприпасів. Але цей підрахунок теж не буде точним. На слова очевидців опиратись не можна. Там був страх, там був жах. Страх і жах не додають статистиці точності.

5. МІФ П'ЯТИЙ. Місце розстрілів.

Воно було довгим. Як такого, одного місця і немає. Визначити його з точністю до метра зараз неможливо, навіть порівнюючи топографічні карти тих часів і сучасні. Більш того - порівнюючи карти, ще більше заплутаєшся. Бо топографія цих 30-гектарних місць за 77 років страшенно змінилась. Там, де були яри, зараз рівнини. Там, де були схили, зараз залишки котлованів з-під злополучних куренівських озер.

Тим більше, що Яр був не один. І казати, що розстріли проводились лише у Бабиному Яру, несерйозно. Я свого часу походила тими місцями разом зі старенькими очевидцями, дай Бог їм життя на сто років. Вони там жили, вони хоч якось слідкували за зміною рельєфа. Вони в дитинстві облазили ті яри, тож могли трохи орієнтуватись.

Старенькі очевидці вказали мені орієнтовно місце початку розстрілів. Слухайте уважно, я вам теж розкажу.

Якщо ви вийдете з метро Дорогожичі і повернетесь обличчям вниз, до Куренівки - то це місце буде у вас зліва. Взнати його нескладно. Там ряд багатоповерхівок, а між ними лисе місце, як дірявий зуб. Будинки будували після війни, але одне місце, таке зручне для будинку, чомусь лишили незабудованим. Чого б то?

Легенди розказують про купи кісток, які вигріб екскаватор і про бунт робочих, які відмовились будувати на цьому місці. Легендам не віримо, але беремо до уваги, зважаючи на так нерентабельно пустуючий дірявий зуб серед будинків.

Років сім-вісім тому там почали будівництво чергової висотки - але на тому й зупинились. Якщо почати читати графіті на паркані забудови, очі вберуть напис "ПРОСТИТЕ НАС!"

Думайте самі, хто вже перед ким вибачається. Самі ж вирішуйте, чому раптом стало будівництво, яке так упевнено почалось. А ми вважаємо, що саме там і були наймасовіші розстріли - і йдемо вниз далі, аж до Ольжича. Отам, на перехресті Ольжича й Теліги, був кінець того яру. Кінець той виходив аж на огород хати, що стояла останньою на тій вулиці. Люди, що жили в тій хаті, давно вже порозказали, як чули вони постріли з кінця свого огороду, як жахались вони криків...

... та що там казати. Гадаю, ті люди розказали навіть не все, що вони чули ночами ЧОТИРЬОХ ДІБ, коли розстрілювали євреїв, і далі, протягом двох літ, двічі на тиждень - бо фашисти були до сказу пунктуальні, і в неположені дні не розстрілювали.

6. МІФ ШОСТИЙ. Використання київських ярів під час Голодомору.

Вважається, що німці лише підхопили ідею, напрацьовану більшовиками. Вважається, що у київських ярах ховали багацько трупів людей, які померли у тридцяті роки від страшного голоду в Україні. Вважається, що якщо почати копати цей велетенський могильник, то рано чи пізно докопаєш і до злочинів совєтів. Навряд.

Померлих під час Голодомору людей ховали на цвинтарях. Дорогожицькі яри для цього не використовувались, так же як і для поховання жертв червоних терорів різних часів. Очевидці, які тоді були малими дітьми, розказували мені, що ті яри були порізані стежками. Люди ходили через яри на роботу, а для дітей там був просто рай для дослідництва. Але ніхто, ніколи не казав про якісь там поховання жертв Голодомору чи жертв катівень НКВД. Така інформація обов'язково просочилась би, а діти взагалі вміють ловити таке жахіття і несуть його упам'яті роками. Нічого не було. Окрім легенд, які з'явились вже зовсім недавно.

7. МІФ СЬОМИЙ. Дорогожицькі яри - велетенський цвинтар.

Це якраз не зовсім міф, тобто, він має під собою певне кісткове підгрунтя. Адже масив від Мельникова до психіатричної лікарні дійсно був старим київським цвинтарем. Навіть не одним. Там було розміщено старе єврейське, караїмське, татарське кладовища та навіть частина кирилівського православного виходила туди.

8. МІФ ВОСЬМИЙ витікає з попереднього:

- І коли пала кара господня та гнів Бабиного Яру, і прорвало озера, і велетенський вал води хлинув на Куренівку, то ніс він гроби та останки людей від старих цвинтарів та від захоронень жертв нацизму.

Ага. І мьортвиє с косамі стоят.

Повна фігня. Озеро базувалось трохи далі від масових розстрільних місць, на його місці дійсно були розстріли, але вже не такі крупні. А після роботи екскаваторів, після переносу старих цвинтарів, гробів в землі там лишилось не так вже й багато. Будемо чесними і поглянемо під ноги – десь під нашими ногами обов’язково буде в землі якийсь гроб. Але не так, щоб масово пливти за повенню, раптом, не дай Бог що.

9. МІФ ДЕВ'ЯТИЙ. Гнів Бабиного Яру.

Кажуть, що коли будувати озеро чи будинок на місці масових поховань, та ще й поховань людей, загиблих мученицькою нагальною смертю - рано чи пізно гнів цих неупокоєних душ впаде на голови бідних сучасників. Кажуть, що так і сталось, коли прорвало дамбу дорогожицького озера, і вал води та пульпи хлинув на Куренівку і забрав з собою тисячі життів.

По-перше, оця цифра, що досі гуляє шпальтами - тисячі життів - дуже перебільшена. Ми рахували довго й прискіпливо. І вийшли, з усіма можливими допусками, від сили на вісімсот загиблих (Куренівська трагедія, 13 березня, 1961 рік) Це теж страшенно багато. Це злочинно багато. Але навіщо перебільшувати? А вважати прорив дамби над озером карою Бабиного Яру – більш ніж недолуго.

Дамба мала бути бетонною – була земляною (хтось поклав грошики на бетон до кишені)

На дамбі мали працювати два насоси мінімум (один з них був поломаним, другий не справився, скарги на непрацюючий насос ігнорувались, чиновницька недбалість)

За тиждень до трагедії вода з озера сочилась таким широким плином, що уся Куренівка стрибала дошками, прокладеними через ці ручаї, скарги на цю обставину ігнорувались (чиновницька недбалість та недбалість усіх жителів Куренівки, які довірливо жили з бомбою в кишені) Отже, не треба вважати Куренівську трагедію ще одним пам’ятником Бабиного Яру. Це пам’ятник злочинній недбалості, непродуманості радянської системи будівництв та гідротехнічних споруджень. І це страшний пам’ятник, так – але без жодної містики.

10. МІФ ДЕСЯТИЙ. Радянська влада вирила озера на місцях ярів, аби приховати власні злодіяння.

Повна фігня. Від кого їй було приховувати, чого вона боялась, та влада?

А чому швидко зробили озера на місці розстрілів? – так йшла відбудова Києва! Так терміново треба було будувати житлові масиви. І два цегляних заводи ледве справлялись з такою нагрузкою. А озера вирили усього-навсього для відведення пульпи з цих заводів. І – о, країна непрофесіоналів! – геологічна та геодезична розвідки були проведені досить недбало. Ніхто не подумав про те, що глинисте ложе озер затягне так, що жодна крапля не просочиться в грунт. Отже, треба було подбати про систему відведення води. А подбали лише про два насоси, один з яких взагалі не працював.

Тобто, я хочу сказати – навіщо приховувати якісь там злодіяння, коли у будівельній справі СРСР злодіяння йшли за злодіяннями. І називались вони – недбалість, непрофесіоналізм, непродуманість, корупційна та крадійська складова будь-якого чиновницького анклаву тощо…

До того ж радянських злодіянь (розстріли, масові поховання) у дорогожицьких ярах якраз і не було. А приховувати злодіянні фашистів? – так фашисти їх самі й приховали, коли перед відступом з Києва розрили саме єврейські поховання та спалили тіла.

Так, крім розстрілів євреїв, там було братські могили інших жертв нацизму – хворих психіатричної лікарні, розстріляних німцями ще до єврейської трагедії, двох куренівських циганських таборів, розстріляних у ті ж дні, підпільників, ба навіть з-під полтавщини звозили до дорогожицьких ярів грузовики з тілами розстріляних партизанів. І розкопками цих поховань треба б було зайнятись – але тоді б не могли б так швидко збудувати сирецький житловий масив. От що обрати у післявоєнній столиці?

До того ж, радянська влада взагалі була слабо заточеною на збір доказової бази проти фашистських злочинів. Брали те, що лежало на поверхні, а рити ті яри роками – ой, та я вас умоляю, в нас тут п’ятирічка за чотири роки, нам що, хіба до цього?

І ще одне. За німецької окупації Києва багато було розстрілів уголовників. З ними фашисти розправлялись дуже швидко – до речі, найперші розстріли у київських ярах і були оцими, уголовними. Бо Київ було покинуто напризволяще на півтори доби. Півтори доби без будь-якої влади! Місто на грабунок. Мародерили магазини. Мародерили установи. Це все робили кияни – як карний елемент, так і звичайні жителі. От багатьох з них і було розстріляно у перші дні окупації. Та й потім з карним елементом розправлялись дуже швидко.

11. МІФ ОДИНАДЦЯТИЙ. Матч смерті.

Наприклад – і мені жаль розвінчувати ще один міф, я вірила в це у дитинстві – знамениті футболісти з Матчу смерті (теж дуже надуманого, до речі, матчу) були кинуті до концтабору а потім розстріляні за масову крадіжку хліба у пекарні, де вони працювали. А аж ніяк не за геройськи забиті футбольні голи фашистській футбольній команді в піку.

12. МІФ ДВАНАДЦЯТИЙ. Про страшну енергетику дорогожицьких ярів.

Ха. Ні, я розумію, звісно, що відчуття енергетики – це досить суб’єктивне діло. Хтось за страшну енергетику сприймає власну істерію. Але ніколи і ніде мені так славно не жилось, як на Куренівці. Та й нам усім.

-  Нічого не розумію! А як же еманації? А тисячі смертей? А душі, неупокоєні душі? – часом питався брат, що приїхав до нас жити й працювати у Києві.

І ми йшли за еманаціями. Ми гуляли павлівською лікарнею – цим величезним містом в місті, островом для скорботних духом. Ми йшли далі дорогожицьким масивом і виходили аж на метро Дорогожиці. Нам було тихо й славно. Ну, то, можливо, просто ми такі? І  еманації нас не пробивають?

Але погляньте, як виходять гуляти жителі сирецького мікрорайону у дорогожицький безмежний парк. Ну, парк як парк, вони в ньому гуляють, була б там погана енергетика, ніхто б туди не перся.

Бо живим живе. Це знають мертві. А мертвим зайвого не треба.

Бо зробити усі 34 гектари, чи скільки там, дорогожицького масиву, меморіалом – це трішки тупо, як на мене. Бо тоді треба зносити й сирецький житловий масив, адже його побудовано на місці сирецького концтабору для військовополонених – одного з найстрашніших концтаборів Європи. Та й взагалі тоді Київ можна назвати містом, що стоїть на цвинтарі – як і будь-яке місто, що має давню й бурхливу історію.

ПРЕТЕНЗІЇ

-  Як можна пити пиво, слухати музику та призначати побачення на місці Бабиного Яру? Як можна аж так не поважати смерті?

Ну, давайте так. Що на місці меморіалу жертвам окупації в Ярах розстрілу не було – це встановлено. Отже, п'ють пиво, слухають музику та призначають побачення лише біля обеліска, встановленого В ПАМ’ЯТЬ, а не на могилах. Це трохи дві великі різниці, або, як кажуть євреї, чотири маленькі.

Коли наші представники влади несуть вінки до цього ж меморіалу – я знизую плечима. А втім – куди їм нести ті вінки?

До Менори, де роздягали євреїв та гнали їх далі?

До хреста священникам?

До пам’ятника Телізі?

До вулиці Ольжича, де добивали немічних?

До недостроя на Теліги, де починались розстріли і де зараз графіті «ПРОСТИТЕ НАС»?

До каменя розстріляним хворим у Павловській лікарні?

До пам’ятника футболістам, розташованого в дворі будинків сирецького масиву?

Чи до пам’ятника жертвам сирецького концтабору?

А чи до пацана-Кузнєцова на Фрунзе, ой, вже не Фрунзе. Кирилівська.

У останні дні вересня – до Менори. Це однозначно. Це для високих представників.

А нам? Нам можно просто взяти букет хризантем і прогулятись усім дорогожицьким масивом, лишаючи квітки на стежках, на алеях, отак, як вийдете з тим оберемком квітів на метро Дорогожичі – так і йдіть лісовим масивом, і кидайте ті квіти. будьте певними – майже усі квіти впадуть на краплі крові, краплі людського передсмертного жаху, що його було розлито тут колись.

Не бійтесь. Немає там жахливих еманацій. Це просто чудовий парк. Ідіть і кидайте квіти. Але не забудьте лишити частину квітів на зворотній шлях. Бо на зворотньому вам варто перейти на іншу сторону дороги і пройтись від Ольжича до поворота на Щусєва. Саме отам проходив Бабин Яр. Вірніше, одна з рострільних частин дорогожицьких ярів.

Саме отак і йдіть. Не бійтесь пити пиво дорогою, не бійтесь посміхатись. Бо пам’ять про них – не наші постні лики. Найкраща пам’ять про них – наші знання.

Де був останній крик.

Де був останній подих.

Останній крок.

Кожного.

Йдіть.

Перед вами чимала кількість гектарів. І це хороший привід для осінньої прогулянки. Гуляйте, кидайте під ноги квіти. радійте життю.

І, посміхаючись, п’ючи пиво, навіть слухаючи у плеєрі музику, лишаючи за собою квіти на землі - обіцяйте собі, що зробите усе, аби це ніколи не повторилось. Оце і є найправильніша пам’ять.

(чекаю на додатки про міфи Бабиного Яру, на поправки - де я помиляюсь)



Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх