EN|RU|UK
Блоги Артем Чапай
письменник
  1862  2

"Донька ще не розуміє"

Бувають тексти, що даються важко й мають дивну траєкторію. Цей, наприклад, був написаний у розпал істерії, спрямованої проти переселенців із так званих "ДНР" та "ЛНР". Звісно, ми намагаємося забути, як колись демонізували, побоювались або часом і ненавиділи людей, що втратили домівки – в офіційній історії, яку вчитимуть у школах, антипереселенської істерії, звісно, не буде. Після написання цього матеріалу, тоді в дещо іншій формі для видання The Insider – автор надовго відійшов від подібних репортажів. Надто важко було психологічно – чому, можна зрозуміти, дочитавши до кінця. Згодом цей текст, дописаний після нових зустрічей із героями, виходив англійською та німецькою в Refugees Worldwide. І лише тепер він публікується українською у книзі The Ukraine:

Між іншим: так, автор, перекладач за першою професією, чудово розуміє різницю між Ukraine та The Ukraine: перше англійською – назва країни, а інше означає, приблизно, "саме та Україна", або ж "Україна як вона є". На відміну, ба на противагу – офіційній, "паркетній" Україні.


Нижче автор вирішив більше не ставити фото героїв, але це справжні люди. Текст проілюстровано лише кількома "абстрактними" фотографіями, зробленими автором у різних місцях у зоні АТО.

Донька ще не розуміє

- Не подскажете, где тут городок для переселенцев?

- А что, есть такой?

- Да, где-то прямо возле вас.

- Впервые слышу.

Весна запізнюється. Холодно. Середина березня, а на землі мокрий сніг. Я проминув завод залізобетонних конструкцій і закинуту промзону, а містечка досі не видно. Воно поки не має навіть офіційної ардеси.

- Извините, Вы не знаете, где здесь городок для переселенцев?

- А Вы туда? Может, Вам что-то нужно? У нас есть пара одеял.

- ...

- Но в городке, кажется, уже нет мест.

- А-а-а! Я что, похож на переселенца?

- Ну, Вы ведь ищете жилье. Я подумала...

- Я выгляжу как беженец?

- Хм. А как выглядят беженцы?

- Действительно.

- Вы спросите там, что им нужно. У нас есть теплые вещи.

Модульне містечко виявилося посеред поля на околиці Харкова, обабіч траси на аеропорт. До найближчого постійного житла — метрів п’ятсот. Обгороджена територія заставлена світлими металопластиковими вагончиками, в яких живуть чотириста людей. А навпроти через дорогу — заросле бур’янами пустирище, подекуди стихійно захоплене харків’янами під городи.

- А для нас тут царские хоромы, – каже мені Людмила.

Незважаючи ні на що, відчувається її жвавий життєрадісний характер. Людмила, повна молода жінка, вивезла з "народної республіки" трьох дітей. У середнього, Максима чи, як вона його постійно називає, "Максимки" — синдром Дауна. Куди б мама не пішла, де б не зупинилась або не сіла, п’ятирічний Максимка стає поруч, обіймаючи її масивну ногу.

У себе в Антрациті родина жила у двоповерховому будинку на кілька квартир, що нагадував довгий барак. Половина помешкань уже й до війни стояли порожні, адже Антрацит не славився благоденством. Дерев’яний туалет надворі. Водогону нема. Носили воду з криниці на другий поверх відрами. Опалювали породою. Місто Антрацит названо на честь мінералу антрациту – його-то шахтарям і виписували. Тільки не чистий. Щоб опалити квартиру в холодний сезон, Людмила щодня перебирала руками чотири відра сирої породи. Шлак викидаєш, антрацит палиш у залізній грубці.

- А в Харькове в городке у нас даже душ есть! Правда, в соседнем домике. Ну, и в очереди приходится постоять. Но есть ведь!

Людмила демонструє свої царські хороми в металопластиковому вагончику. Якщо більшість у містечку живуть за принципом гуртожитку-комуналки — довгий коридор із дверима в численні маленькі комірчини по обидва боки — то Люді з чоловіком і трьома дітьми виділили аж дві напіввідокремлені кімнати. П’ятнадцять квадратних метрів! Це завдяки Максимці, з яким іншим дітям іноді важко перебувати в одному приміщенні: у Максимки бувають нервові зриви з істериками. А старшій доньці – домашні завдання робити.

Люда в халаті сидить на металевому стільці. Максимка обіймає її повну ногу й часом ниє. Тоді вона гладить сина по голові. Лампи денного світла. Білі стіни. Залізні ліжка. Металеві шафки, як у школі чи спортзалі. Й порожнеча. Навіть невеликий простір нема чим заповнити, бо виїжджали посеред січня, мікроавтобусом-газелькою, з кількома сумками. Сумки в клітинку — майже символ України.

Щоб купити квитки на газельку, задешево продали всі мобільні телефони й побутову техніку. Їхали крізь Росію, бо на той час Україна закрила блокпости по всій лінії розмежування з бойовиками: Люда виїжджала саме під час боїв за Дебальцеве.

Фото Катерина Сергацкова

- Я думала, с ума сойду. Блокпосты закрыты, да и пропуска мы сделать не могли – для этого ведь нужно в Украине побывать. Ехали сутки. С ребенком-инвалидом. Водитель останавливался, когда нужно. Добрый. Но ведь полная маршрутка таких, как мы. Не хочется никому в тягость быть.

З Антрацита на схід, на Росію – через Каменськ-Шахтинський, Воронеж, Бєлгород — і назад в Україну.

- Когда я наконец увидела на границе украинский флаг, чуть не плакала: доехали.

І це була не перша її спроба виїхати. Як тільки "все це почалось" (переселенці обережно говорять про війну: евфемізмами, обтічно, без оціночних суджень), то Людмила без дітей з’їздила до Харкова. Але тоді не змогла знайти житло. Мусила повернутись у щойно проголошену "народну республіку". Між іншим, коли "все оце почалось", Люда спершу підтримувала ідею автономної республіки: як вона це розуміла на той момент, ішлося про децентралізацію. Ну і, як більшість сусідів, Люда дивилася російське телебачення і бачила на екрані смолоскипні ходи фашистів, прихід до влади хунти.

- А потом к нам в Антрацит зашло казачество, и началось...

Остаточно сім’я Люди виїхала не безпосередньо через бойові дії: в Антрациті доволі спокійно, не бомблять. Натомість почалися мародерства, побори, віджаті квартири й машини, постійні внутрішні розборки між козаками. Ну, і посилилися злидні загалом.

- Жить стало невыносимо.

Перший чоловік Люди, батько двох старших дітей, кинув її п’ять років тому, одразу після народження Максимки. На момент від’їзду Люди він "стояв в ополченні". Другий чоловік, Євген, удома працював на нелегальній копанці, за що й отримував, крім грошей, оту саму породу для опалення квартири. Євген приїхав з Людою й дітьми сюди. Весь час, поки я перебував у їхньому трейлері, чоловік мовчки лежав, відвернувшись обличчям до стіни. Того разу Люда сказала, що він хворий — через півроку, коли я повернусь, признається, що у Євгена кілька місяців тривала депресія. Грошей нема, на роботу "донецьких" з усяких Антрацитів не беруть.

- В гипермаркете по соседству объявление: "нужны охранники". Он пришел, а они сразу в его паспорт: какая прописка. "Хорошо, мы Вам перезвоним". Через день перезванивают: "Вы нам не подходите". И неофициально добавляют: "Хозяин сказал переселенцев не брать. Говорит, ничего против вас лично не имею, но ненадежные вы: через месяц можете уволиться и выехать назад к себе".

Євген вертався і лягав обличчям до стіни й мовчав.

Не починати жаліти. Не переживати історії людей особисто. Переселенців мільйон. А мільйон — це просто цифра. А кожен окремо — людина. А мільйон — просто цифра. Головне — сприймати цифри, а не людей. Так легше.

Навіть з боку волонтерів, незважаючи на дієве співчуття, помітна емоційна відчуженість. Це захист. Допомогу бюрократизують. Керівниця волонтерської організації каже мені:

- У нас есть психолог для переселенцев – так ей самой теперь нужен психолог. Большинство наших волонтеров сами из переселенцев, и я постоянно повторяю им: выдавайте вещи, положенные по списку – но не нужно ни о чем спрашивать, ни в коем случае не надо сближаться. Вы этого не выдержите.

Показує на телефоні фото п’ятирічної дівчинки, яку щойно вивезли з-під обстрілів. Дивитися в очі дитині неможливо навіть на фотографії.

Світлана прибирала у вагончику адміністрації, якраз коли я прийшов до містечка вперше. Світлана кілька разів, дуже несміливо, просила мене пересісти, щоб вона могла помити під стільцями. Їй наказали навести ідеальну чистоту: в містечко очікували з візитом аж цілу заступницю мера Харкова.

Здається, її просто змусили поговорити зі мною — вона вважала, що це її обов’язок. Як і прибирання. Ціна за те, що вона тут живе.

Світлана відповідає своєму імені: вона вся світла. Обличчя, очі. Це молода миловидна спокійна блондинка з веснянками. Вона усміхається, розмовляючи. Світлана – мама-одиначка з Вуглегірська. Я добре запам’ятав Вуглегірськ іще з часів, коли їздив мотоциклом по всій Україні: всупереч назві, містечко виявилося зеленим, спокійним і дуже затишним. Пригадую цегляні п’ятиповерхівки, густу тінь дерев, які росли вздовж вулиць, подекуди сонячні плями на теплому асфальті.

Світлана виїхала з семилітньою донькою й матір'ю, яка перенесла кілька інсультів. Удома Світлана працювала кондитером. Ціле життя збирала гроші на квартиру. Й нарешті назбирала й купила. За кілька років до війни.

- А осенью вроде бои закончились, и Углегорск вроде как остался в Украине. Ну, цены упали, так я купила у бабушки-соседки гараж по дешевке. Машины, правда, нет. Но я на перспективу, – Світлана усміхається сама з себе. – Ото знала б, лучше б деньги были целые.

Ще через кілька місяців стало ясно, що обидві "народні республіки" спільно починають наступ на стратегічне Дебальцеве, й Вуглегірськ неминуче опиняється в зоні боїв. Світлана зібрала речі заздалегідь.

- Учительница дочки говорила: "Да у нас ничего не будет. Кому наш Углегорск нужен?", – розповідає Світлана, й на обличчі у неї захисна півусмішка.

Вони встигли виїхати одним з останніх поїздів. Через кілька днів сполучення припинилось, а невдовзі почалися бої. Вуглегірськ розбомбили сильніше за саме Дебальцеве.

Світлана дивилась у новинах і в інтернеті, що відбувається з її містечком.

- Раз на ютубе нашла видео. Посреди зимы из Углегорска выходят два бомжика. Идут и тянут что-то на ручной тележке. К ним подходит журналист, ну, чтобы они сказали что-нибудь. Я смотрю – а это мой племянник и его двоюродный брат!

Сміх Світлани нагадує маленькі дзвіночки.

Як виявилося потім, ці хлопці, її родичі, на ніч сховалися від обстрілів у погреб. Вранці їх за гроші мала вивезти на українську територію машина. Але від страху хлопці не могли спати до ранку, поки не припинився обстріл. А вранці заснули і проспали. Водій приїжджав аж під будинок, сигналив, але вони не почули з погреба й не вийшли. Машина поїхала. Тоді вони переклали речі, скільки могли тягти, на ручний візок і пішки пішли у протилежний бік, на Єнакієве, вглиб "народної республіки", аби лише подалі від лінії вогню.

- А я ж думала, бомжики. Лица-то грязные, после погреба, – знову сміється Світлана. — Гля, а то мои!

Вона розповідає довго, детально і з постійною півусмішкою. Каже, коли приїхала до Харкова, у соцзабезі трапилася добросерда жінка, яка з особистої ініціативи завезла власні ліжка в якийсь комунальний офіс. Там, серед держслужбовців і відвідувачів, посеред постійного руху чужого робочого дня, в одній з комірчин і жила родина Світлани аж донедавна, поки не відкрили модульне містечко. Тепер у Світлани з донькою та мамою кімната у вагончику-гуртожитку.

- Дочка еще не понимает, что нам некуда возвращаться, – з тією ж тінню півусмішки каже Світлана. – Постоянно говорит: "Вот, когда мы вернемся...". "А давай опять на грибы пойдем?". Игрушки свои вспоминает...

Світлана довго мовчить, потім каже:

- Такой был тихий городок. Я его обожала...

І несподівано для себе самої починає ридати, закривається руками й довго не може зупинитися. Кілька разів судомно вдихає повітря, пробуючи заспокоїтися, змовкає, намагається знов заговорити — і знов ридає.

А ти сидиш поруч. Нерухомо й дуже прямо, з відчуттям, ніби намагаєшся ковтнути камінь. Поряд із тобою здригається у плачі людина, а ти не знаєш, що робити і що взагалі можна зробити. Був би жінкою — бодай обійняв би, а так лише тупо бурмочеш щось типу: "Ну, ну...".

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх