EN|RU|UK
Блоги Катерина Смачило
партнер агентства комунікацій “Ставимо акценти правильно”, PR-спеціаліст.
  336  0

Комунікація здорового чиновника: чому у зверненні до держоргану "пан" – це ви?

Згадайте вашу останню комунікацію з державним органом. Будь-яким. Ви звертались по дублікат важливого документа? Хотіли потрапити на особистий прийом до високопоставленого чиновника? Подавали скаргу до міністерства? Можливо, звертались до суду? Або хотіли отримати паспорт?

І які враження? Чиновнику було не до вас? Панянка у віконці цокала язиком і, замість консультації, яку мала б надати, закочувала очі до лоба? Людина, відповідальна за прийом документів, змусила на себе чекати в той час, коли мала б вас обслуговувати? Так, так. Обслуговувати. Я не буду боятися цього слова в контексті виконання обов’язків держави перед її громадянами. Тобто перед тими, хто сплачує податки й де-факто утримує всю чиновницьку машину. Адже, за великим рахунком, уряд і все похідне – це персонал для обслуговування країни. Це люди, завдання яких – забезпечити нормальне функціонування закладів охорони здоров’я, юстиції, інфраструктури, освіти.

Повернімось до зневажливого ставлення, яке все ще масово трапляється в нашій країні. І ні, цей блог не про зраду. Навпаки. Про ті ментальні моменти в наших головах і свідомості, з якими треба працювати. Є прекрасні ЦНАПи (можливо, не всі, але це про власний досвід), спілкуватися з працівниками яких – одне задоволення.

Але все ж про незручності, що досі масово переслідують наше суспільство. А що робили ви, коли чиновники поводились, м’яко кажучи, незаконно та зневажливо не виконували своїх обов’язків стосовно вас? Толерантно терпіли, бо від цих людей щось залежить? Якщо ж відповідь ствердна, то терпіти нам із вами ще довго. Бо, за моїми власними спостереженнями, в нас просто вкоренився ген ситуативного приниження перед посадовцями. І це стосується не лише населення, але й самих працівників таких структур.

Я мала досвід супроводу чиновників національного рівня в робочих поїздках до регіонів, на різноманітні публічні заходи та масові зустрічі з підлеглими. Усе це зазвичай нагадує фарс. Легкий комедійний фарс у стилі "царя". Також зазначу, що левова частка прогресивних посадовців такого ставлення до себе НЕ вимагає. Не вимагає, але все одно отримує.

Хоча є й винятки. Пригадую, як два місяці мені довелося попрацювати з одним локальним маленьким чиновничком (далі в нас нічого не склалося). Хлопчина відпускав людей із робочого місця в державній структурі не за графіком, а за власним бажанням. Декому доводилось особисто заходити до кабінету на так званий уклін. Відзвітувати, похвалити царя й лише тоді піти. Прохання до підлеглих, що не стосувалися їхніх безпосередніх обов’язків, траплялись теж. І найабсурдніше, що всіх це влаштовувало.

Алгоритм працював так: керівник принижує підлеглих, а підлеглі намагаються виплеснути свій негатив на громадян, які до них звертаються. Тобто в результаті ми маємо щось спільне з "комплексом фахтера". Ну, або ж із ще одними неприємним моментом, що називається "радянський викладач в університеті зі студентом". Перший – завжди правий й може нехтувати усіма писаними й неписаними правилами. Другий – не має права на непокору і вияв власного "я". Ну, або ж – відрахування.

Чому так склалося?

Ймовірно, причина криється в історичних моментах, системних утисках протягом десятиріч; радянська деспотія, яка привчила до того, що від представника влади, держави, вищого навчального закладу дійсно щось критично залежить. Саме таке минуле привчило нас носити цукерки, платити хабарі й "гнутися" просто за те, що людина робить свою роботу. За яку ж ми з вами платимо, між іншим. Офіційно. З податків.

Мізерна заробітна плата

Питання філософське й відносне. Наразі заробітні плати державних менеджерів впевнено крокують до позначки адекватні й конкурентоспроможні з приватним сектором. То чому ми не можемо вимагати від них такої ж продуктивності й, врешті-решт, якісного сервісу? Хоча заробітна плата працівників не центральних органів влади дійсно потребує покращення. Але все ж це не може фактором поганого відношення до своїх службових обов’язків.

Критичне навантаження

За статистикою, яка вільно гуляє в Гуглі, українські державні службовці не є перенавантаженими. За даними 2017 року, у нас на одного чиновника припадає 170 громадян. Для прикладу у США - на 1 чиновника припадає 147 громадян, у Франції – 190.

Що змінити?

В першу чергу – відношення до себе.

І завдання кожного, хто звертається до державного органу, або ж навіть кожного підлеглого – викоренити цей рабський ген. Починаючи з рівня взаємодії "учень – учитель", далі продовжити на рівні "викладач – студент" і нарешті дійти до адекватної прогресивної взаємодії рівня "чиновник – громадянин".

Рецепт простий – не мовчати й не дозволяти себе ображати. Тим паче, деспотія минула, соціальні мережі розквітнули, українці проявили можливість й волю гуртуватися та врешті досягати свого. Адже підлеглий міністерства X, що очевидно не бажає виконувати свою роботу вартий того, щоб міністр X про нього знав? Чи не так? Не грамотами ж єдиними. Суспільний розголос – могутня сила. Особливо в інформаційну еру.

А ще краще – почати з... дітей. Навчіть їх відстоювати позицію, не боятись вимагати правди й справедливого відношення. З дитячого садочка й школи. І тоді майбутні покоління з нашими чиновницько-державницькими проблемами однозначно стикатися не будуть.

Мені особисто довелося попрацювати державним службовцем, і з цим досвідом моє переконання лише вкоренилося й зміцнилося. Адже в самому словосполученні "державний службовець" прописане головне покликання – служити. І ми маємо повне моральне право цього вимагати. Й ми маємо повне моральне право цього вимагати. Ба більше, маємо обов’язок це робити.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх