EN|RU|UK
Блоги Дмитро Наталуха
Партнер компанії зі стратегічних комунікацій Lead/Augury, випускник Кембриджського університету
  290  0

Страсті Сенцові

Вперше опубліковано на ресурсі "БІЗНЕС.МЕДІА" 13.07.18р.

Сьогодні виповнюється 42 роки українцю Олегу Сенцову – людині, яка за останній час стала обличчям всіх українських політв’язнів, зневолених в Росії і яка для пересічних українців стала уособленням спротиву, боротьби і незламності.

Не так давно я зустрічався з компанією старих знайомих. Ми теревенили про різне, розмова зайшла про Крим, згадались Володимир Балух і Руслан Зейтуллаєв і дискусія плавно і логічно дійшла до Олега Сенцова.

Один з моїх співрозмовників щиро запитав: «Чому саме Сенцов? Чому найбільше згадується саме він з більш ніж 70 українців, які сидять по тюрмам і ізоляторам Росії? При всій повазі – я взагалі нічого не знав і не чув ані про нього, ані про його творчість до того моменту, поки він не став політв’язнем. Чому саме його обрали у якості «прапора» для тиску на РФ?»

Я переконаний, що сьогодні і найближчими днями ми багато почуємо від ЗМІ, політиків і просто колег-журналістів Олега про його історію, його біографію і творчі здобутки. Тому, я би хотів спробувати викласти відповідь на запитання свого знайомого в іншому, менш звичному контексті.
В контексті історії, її протагоніста і ролі держави на його шляху.


Людям важко встояти перед цікавою історією. Розповідь різних історій – одна з найстаріших форм неповторної людської комунікації. Люди розповідали один одному історії ще задовго до того, як Homo Sapiens пережили сільськогосподарську революцію.

Людський мозок будує моделі реальності відкидаючи зайву інформацію. Мозок систематично висмикує незначні точки даних, які нас оточують (запахи, кольори, образи), які він вважає релевантними для цього конкретного моменту, і відкидає все інше. Адже реальність – надто складна. Цікава історія дозволяє нашому мозку збудувати спрощену застосовну модель реальності. Як раз те – чого він так прагне кожної секунди.

Коли ви розповідаєте людині цікаву історію – вона наче закутується у ваш нарратив і підсвідомо ставить себе на місце головного героя. Історія – один з небагатьох способів, за допомогою якого одна людина може по-справжньому пережити сприйняття світу і подій іншою людиною. Якщо ви коли-небудь плакали чи відчували непідробне щастя або тривогу при перегляді фільму, або при читанні книжки – вам має бути зрозуміло про що йдеться.

Такий рівень фокусування називається звуженням уваги і означає, що мозок сприймає відчуття і образи героя історії, як наші власні. Мозок перетворює все це на сенсорну інформацію, навіть при тому що це – вигадка.

Олег Сенцов – це класичний епічний герой, протагоніст історії, розповідь якої досі триває. І я щиро сподіваюсь, що у неї буде щасливий кінець. Та поки нарратив не закінчений, я хотів би розібрати його на основні складові. Звісно, в цьому контексті можна згадати книгу «Герой з тисячею облич» Джозефа Кемпбелла, але я хотів би спростити все до семи основних компонентів кожної історії, які ми в компанії застосовуємо в процесі брендингу – протагоніст, проблема, провідник, план, заклик до дії, щасливий кінець (комедія), нещасливий кінець (драма).


У Сенцова є дуже чітка проблема – здобути волю і вийти із в’язниці живим. Це та проблема, з якою він прокидається щоранку і засинає щоночі. Це його особистий виклик. І щоб подолати цей виклик він використовує абсолютно всі доступні засоби – листи, протести, голодування.

Але чому це викликає таку емпатію у нас, простих українців? Тому що окрім цього, зовнішнього рівня проблеми, існує інший, більш глибокий внутрішній рівень – чи я впораюсь? чи я витримаю? чи вистачить мені мужності? чи готовий я померти? чи є інший шлях? що про мене подумають інші, чи це взагалі важливо?

Саме внутрішні проблеми залучають нас звами – пересічних українців, до співчуття і переживання, адже ми співвідносимо відчуття і сумніви протагоніста із власним досвідом. Раптом ми б опинились на місці Сенцова, як би ми вчинили? Чи були б ми до цього готові? На що б ми були готові? Чи не забракло б нам сил? Чи вистачило б нам мужності?

Історія Сенцова, звичайного громадянина, і його внутрішні проблеми співвідносяться з нашими власними сумнівами і переживаннями. Це і викликає таку сильну емпатію.


В пошуках способів розв’язання власних проблем протагоніст неминуче зустрічається з провідником, який має озвучити йому план чітких кроків для подолання виклику. Перше, що приходить в голову у якості прикладу – це Вергілій, який розповідає Данте про можливість потрапити до раю, пройшовши перед цим пекло і чистилище, і веде його далі протягом майже всього твору.

В звичайному житті провідником у розв’язанні наших проблем виступає або бізнес, або держава, або громадянське суспільство або просто індивід. Саме від них ми отримуємо товари, послуги або знання, які нам потрібні для того, щоб подолати той чи інший виклик у нашому житті.

Будучі в повній ізоляції і на території ворожої держави, Олег Сенцов може розраховувати лише на двох провідників – власного адвоката і державу Україна. І якщо адвокат, який може запропонувати лише план, обмежений процесуальним кодексом країни, для якої не існує правил, виступає другорядним провідником, то держава Україна, чиїм громадянином є Олег Сенцов, є, все ж таки, ключовим провідником в цій історії. І саме вона мала б мати достатньо широкий інструментарій для розробки і реалізації плану, завдяки якому Олег Сенцов зміг би вийти з в’язниці живим.

Та саме на цьому етапі – етапі ключового провідника, історія Олега Сенцова, на мою особисту думку, впирається у невизначеність. Безвідносно до персоналій і політики, не засуджуючи і не критикуючи нічиї дії, я хотів би висловити припущення, що за 27 років незалежності держава Україна так і не стала для власних громадян надійним провідником у вирішенні їх власних проблем.


За моїм особистим відчуттям, останнє, на що розраховують українці, потрапивши у скруту – це держава. Починаючи від бізнесу, закінчуючи власними правами і свободами – пересічний громадянин не бачить у державі захисту і підтримки.

І це – ключове, що треба винести політикам з історії Олега Сенцова і інших політв’язнів.
І це – ключове, що їм треба терміново виправляти.

Ми ладні покладатись один на одного, але не на власні правоохоронні органи. Ми ладні покладатись на іноземні гранти, але не на вітчизняні банки. Ми ладні покладатись на громадянське суспільство, але не на національні ЗМІ. Ми ладні покладатись на західне заступництво, а не на власних лідерів.
Держава не в змозі запропонувати нам план.

У нас немає впевненості, що якщо нас ув’язнять закордоном, держава вилізе зі шкіри, аби нас звільнити. Використає всі методи – допустимі і недопустимі, головне – дієві. Ми не впевнені, що українці для держави Україна – найвища цінність.

Ми так довго говоримо про національну ідею і десятиріччями намагаємось її знайти, а вона сидить зараз у виправній колонії № 8 «Білий ведмідь» у місті Лабитнангі Ямало-Ненецького автономного округу Росії, і в її паспорті написано три слова – «паспорт громадянина України».

І саме це громадянство має стати для простої людини, яка живе в межах території, яка називається Україною – найвищою цінністю. Не Karta Polaka і не Green Card, а наша маленька синенька книжечка, в якій тобі візуально завжди не більше 45 років.

В своєму останньому листі Олег Сенцов підкреслює, що він громадянин України. В історії його особистої боротьби збереження цього громадянства є одним з ключових елементів. Для нього це – цінність.

Тож, найкраще, що може зробити держава Україна для Олега Сенцова, окрім того, що витягти його живим із в’язниці, це зробити це цінністю для всіх своїх громадян. Надати звичайним українцям можливість цінити власний паспорт і стати для них, нарешті, надійним провідником.

P.S. #FreeSentsov

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх