EN|RU|UK
Блоги Борис Кушнірук
економічний аналітик
  6780  19

Політичні важковаговики хочуть переписати Конституцію України під себе

Після заяв Юлії Тимошенко щодо бажань поміняти політичний устрій, днями про необхідність кардинального оновлення Конституції висловився і Арсеній Яценюк. Слід правда зазначити, що останній почав піднімати це питання ще минулого року. Також про необхідність внесення змін в Конституцію нещодавно казав і Володимир Гройсман.

Відомо, що Конституція України, ухвалена у 1996 році була результатом складного компромісу між Президентом Леонідом Кучмою та переважно радянські налаштованим парламентом. Вона ухвалювалась вночі, з правками, що вносилися з голосу, і мала купу внутрішніх протиріч та популістських положень, які не мають механізму реалізації.

Остаточно розбалансували взаємовідносини між гілками влади зміни до Конституції, ухвалені у 2004 році.

Отже, необхідність кардинального оновлення, а якщо точніше, ухвалення взагалі нової Конституції, справді, існує. Інша річ, що це питання почали піднімати не пересічні громадяни чи громадські активісти, а політичні важковаговики, яки бажають переписати її під себе. Навіть особливо не приховуючи цього.

Вони хотіли би сконцентрувати практично усю владу в парламенті, маючи на увазі, що це позбавляє проблеми з "невдячним" народом, який може не обрати Президентом.

Домовитися між собою про збирання коаліції в парламенті завжди легше ніж щось доводити громадянам.

При цьому, що характерно для висловлювань і Тимошенко, і Яценюка, і Гройсмана, вони би хотіли, щоби вся влада одноосібно концентрувалась в руках прем’єра.

Враховуючи саме такий контекст бажань наших політичних вождів, хотів зробити декілька ремарок з приводу ідей, висловлених прем’єрами екс- та чинним.

Чисельність Верховної Ради

Спочатку зупинюсь на пропозиції скорочення чисельності народних депутатів та забезпеченні ефективності діяльності вищого законодавчого органу.

Показово, що вищеназвані політичні важковаговики ухилися від того, щоби визначитися щодо бажаної виборчої системи.

Їх, насправді, цілком влаштовує система закритих виборчих списків.

Якщо обирати народних депутатів за принципом закритих партійних списків, тоді їх може бути і сто. Все-рівно, все фактично вирішуватимуть вожді, які даватимуть чи продаватимуть прохідні місця потрібним людям.
Якщо ж обирати за відкритими партійними списками чи мажоритарною системою, тоді чим менше народних депутатів, тим більше будуть виборчі округи і більше виборців у них. А це у свою чергу робить виборчу кампанію у таких округах ще дорожче, і доступною лише мільйонерам або тим, кого профінансують олігархи.
Як бачимо, "красива" пропозиція пана Яценюка, насправді, призводитиме лише до ще більшої олігархізації нашого законодавчого органу влади.
Тому ідея зменшення кількості народних депутатів популістська, недалекоглядна і відверто шкідлива. Це, звісно, якщо ми говоримо про інтереси українського суспільства, а не політичних вождів.

Суспільний контроль за ефективністю діяльності парламенту

Що ж до забезпечення ефективності діяльності депутатського корпусу, то це питання слід розглядати зовсім у іншій площині.

У першу чергу це стосується необхідності скорочення депутатської каденції до трьох років. Крім того, необхідно обмежити право громадян обиратися депутатом представницького органу одного рівня. Наприклад, не більше чотирьох каденцій.

Ці дві пропозиції могли би забезпечити постійне оновлення політичних еліт та давали би громадянам можливість саме через механізм виборів контролювати та оцінювати ефективність діяльності обраних ними депутатів усіх рівнів.

За таких умов офіційні виборчі кампанії мають проводитися у максимально стислі строки. Не більше 30-45 днів.

При цьому трьох років кожному уряду та парламентській більшості цілком достатньо, щоби продемонструвати результати своєї діяльності.

Що стосується законодавчої діяльності народних депутатів, то пропозиції пана Яценюка виглядають вельми контроверсійними. Не можна вважати легітимними закони, які ухвалюються двадцятьма чи тридцятьма народними депутатами лише тому, що іншим голосування за них було нецікавим.

На мій погляд підвищення ефективності законодавчої діяльності можна забезпечити в інший спосіб.

По-перше, з урахуванням окупації частини території України та відсутності в парламенті депутатів від них, доцільно брати до увагу не чисельність нардепів, визначених Конституцією, а кількість тих, хто був обраним та прийняв присягу. У цьому випадку і ухвалення законодавчих актів, і формування коаліційної більшості можна рахувати, виходячи з цієї чисельності.

По-друге, для ухвалення законів у першому читанні доцільно знизити вимогу щодо кількості відданих за них голосів. Наприклад, чверть від кількості нардепів, що прийняли присягу.

По-третє, визначити дні пленарних засідань — один чи два протягом сесійного тижня — коли відбуватиметься голосування лише за закони та постанови у другому читанні та в цілому. Збирати усіх депутатів на ці засідання буде легше.

По-четверте, на пленарних засіданнях, у першу чергу, повинні розглядатися законодавчі акти, подані Президентом та урядом, другими у черзі за пріоритетом мають бути законодавчі акти, подані депутатами коаліційної більшості. До речі, за таким же пріоритетом мають розглядатися та ухвалюватися висновки щодо законопроектів Юридичним та Науково-експертним управліннями Апарату Верховної Ради.

При цьому необхідно визначити кількість засідань протягом кожного місяця для розляду законопроектів та проектів постанов, поданих виключно депутатами парламентської меншості. Саме у такий спосіб повинно бути захищено їх право на законодавчу ініціативу та обговорення їхніх законодавчих пропозицій.

По-п’яте, для того щоби зупини законодавчий спам, коли нардепи продукують сотні законопроектів, часто дуже низької якості, необхідно встановити правило, згідно з яким реєструватися можуть лише законопроекти, що підготовлені депутатом та підтримані парламентською фракцією, до якої він належить. Тобто кожен законопроект, запропонований для розгляду тим чи іншим депутатом, повинен вважатися законопроектом конкретної фракції. Це підвищить відповідальність парламентських фракцій за те, що реєструється та розглядається парламентом.

Стосовно посади Президента України та його повноважень

Переконаний, що ідея ліквідації посади Президента вкрай шкідлива, по-суті, спрямована на ліквідацію української державності.

Щось мені підказує, що пані Тимошенко її підсунули ті, хто знаходиться "за поребріком" або той, хто представляє їх інтереси. Не здивуюсь, якщо з’ясується, що це той самий пан, який був ідеологом та розробником змін до Конституції 2004 року, та готував для пані Тимошенко зміни до Конституції у 2009 році.

Слід нагадати, що за усі роки незалежності не було жодного уряду, який би більше року спирався на стійку парламентську більшість. За таких умов легітимність кожного голови уряду була доволі умовна. В Україні та за її межами усвідомлювалось, що той немає підтримки парламентської більшості, а подекуди навіть більшості членів уряду.

У той же час ми бачимо, що світ все більше скочується до дестабілізації, яка була характерна між Першою та Другою світовими війнами. Крім того, поки існуватиме Російська імперія її можновладці, незалежно від прізвища керманича, робитимуть все для знищення української державності. Це потрібно сприймати як даність, в якій нам доведеться жити.

За таких обставин державі потрібно зберегти посаду легітимного керівника держави, який матиме повноваження ухвалювати рішення щодо державної безпеки, зможе керувати військовими та матиме можливість координувати зовнішню політику держави.

Причому, попри те, що зовнішня політика завжди має економічне забарвлення, у найближчі півтора-два десятиліття безпековий фактор зовнішньої політики повинен бути пріоритетним.

Виходячи з цього, збереження посади Президента з сильними повноваженнями в частині безпеки та зовнішньої політики — це питання існування української державності, як такої.

Що стосується повноважень Президента України, то очевидно, що він не повинен мати відношення до будь-яких подань до парламенту на призначення на посади в центральних органах виконавчої влади окрім Голови СБУ, міністра закордонних справ, Голови НБУ та Генерального прокурора.

І якщо щодо перших двох посад логіка зрозуміла, виходячи з вищевикладеного, то з приводу двох інших посад слід дати пояснення, враховуючи, що пан Яценюк вважає, що внесення цих кандидатур має відноситися до повноважень прем’єр-міністра.

НБУ має зберегти незалежність від уряду

Враховуючи це, подавати кандидатуру Голови Нацбанку для затвердження парламенту повинен Президент.

В іншому випадку у Голови Нацбанку виникатимуть щонайменше певні моральні зобов’язання перед керівником уряду. А у того може виникати нестерпне бажання регулярно залазити у бездонний гаманець Нацбанку. З відповідними наслідками для стабільності національної валюти.

Крім того монетарна політика Нацбанку у цілому має бути достатньо незалежною від "хотєлок" уряду.

При цьому існує необхідність на рівні Конституції розширити зону відповідальності Нацбанку. Він повинен відповідати не тільки за стабільність національної валюти, але і за підтримання сталого розвитку економіки.

На жаль, на сьогодні у переважної частини членів Правлінні та Ради Нацбанку існує щира переконаність, що можна забезпечити довгострокову стабільність гривні за допомогою виключно монетарних інструментів.

Хоча поки в Україні зберігається сировинна структура економіки, повсюдне панування монополізму та активного втручанню уряду в ціноутворення, забезпечити довгострокову стабільність національної валюти неможливо. Від слів "взагалі" і "ніколи".

Тому вся бюджетна, податкова, митна, регуляторна політика уряду та монетарна політика Нацбанку повинні бути підпорядковані розбудові конкурентної, демонополізованої, інвестиційно привабливої економіки, з пріоритетом розвитку переробної та наукомісткої промисловості, з високим рівнем доданої вартості в них. Вирішення цього завдання повинно бути спільною відповідальністю уряду та Нацбанку.

Тільки за такої моделі економіки можна забезпечити довгострокову стабільність гривні. Суто монетарними методами та високими процентними ставками зберегти стабільність гривні неможливо. У такий спосіб можна лише примітивізувати економіку. Що ми зараз і спостерігаємо.

Але це вже трохи інша тема.

Стосовно посади Генпрокурора

Враховуючи, що Президент має бути позбавлений можливості призначати осіб в органах виконавчої влади та у правоохоронних органах, і фактично не матиме розпорядчих функцій, то об’єктивно президентська вертикаль у найменшій мірі буде корупційноємною та найменше потребуватиме споглядання з боку органів прокуратури. При цьому, наприклад прокурорський нагляд за діяльністю правоохоронних органів є надзвичайно важливим. Враховуючи, що розпорядчі функції та призначення правоохоронців знаходиться у зоні відповідальності уряду, то вплив на Генпрокурора та органи прокуратури не повинен бути у тих самих руках.

До речі, та сама логіка відноситься і до призначень керівника НАБУ та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Їх доцільно затверджувати у тому порядку та за тією процедурою, яка вже діє на сьогоднішній день.

Стосовно ліквідації посад представників Президента в регіонах та призначення префектів

У цій сфері теж необхідно чітко розділити повноваження та зони відповідальності Президента та уряду.

Префекти, у якості представників Президента, мають забезпечити дотримання Конституції та законів в регіонах. Лише під час оголошення надзвичайного або воєнного стану вони повинні перебирати на себе певні повноваження органів місцевого самоврядування та органів центральної влади на місцях.

Тобто у поточному режимі префекти не повинні мати жодних розпорядчих функцій.

Їх має одноосібно призначати Президент України, без будь-яких погоджень з урядом. Це повинна бути суто президентська вертикаль влади. Йти з посади префекти повинні після завершення строків повноважень Президента.

У той же час уряд повинен мати право призначати свої представників у регіонах для реалізації регіональних програм розвитку.

Якщо ж префектів призначатиме Президент, але за погодженням з урядом, і вони ще відповідатимуть за реалізацію регіональних програм розвитку, то це матиме ті самі вади, які ми спостерігаємо зараз у відносинах між Президентом, уряд та представниками Президента в регіонах.

Завершуючи обговорення питання ролі та значення посади Президент України в можливій новій конституції, хочу зазначити доцільність обмеження права громадян обиратися на цю посаду лише на один термін. Більш того, можливо було би доцільно прямо передбачити, що громадянин, який був обраний Президентом, вже ніколи не матиме права обиратися на інші виборні посади та займати будь-які посади в органах виконавчої влади.

Це зніме значну частину конфліктів, які пов’язані з цією посадою.

Якщо політик обиратиметься на посаду Президента лише на один термін, тоді у нього не буде потреби у боротьбі за голоси електорату. Він зможе зосередитися саме на забезпечені максимальної ефективності своєї діяльності на цій посаді.

Усі інші політики також не сприйматимуть його, як конкурента за посаду Президента. А тому у них теж буде менше сенсу атакувати його, дискредитуючи не тільки конкретного політика, але і інститут президентської влади, як такий.

Крім того, якщо політик усвідомлюватиме, що на посаду Президента можна обиратися лише на один термін, а після того правоохоронні органи не матимуть жодних застережень, щоби не розпочати перевірку усіх його рішень, то це суттєво обмежить бажання зловживати владою та здійснювати корупційні дії.

Уряд — це колегіальний орган

І наостанок щодо діяльності уряду.

Як я вже зазначав, наші політичні важковаговики хотіли би, щоби центр влади не просто змістився у бік уряду. Вони хочуть, щоби вся влада фактично опинилася в руках прем’єр-міністра. Але парламентська модель передбачає, що парламент представляє інтереси усіх громадян країни. Там завжди будуть представлені декілька партій. Тому у більшості випадків, а виходячи з українських ментальних традицій, можна вважати, що і завжди, парламентським партіям доведеться формувати коаліційні уряди. Що у свою чергу означає необхідність представлення у складі уряду представників коаліційної більшості. За таких обставин важливо, щоби була чітка, пряма відповідальність партій парламентської більшості за своїх представників в уряді. Вони повинні мати право у будь-який момент відкликати одного свого представника в уряді та запропонувати іншого. Саме у такому контексті є сенс розглядати ідею збереження членами уряду депутатських мандатів. Тоді ротації у складі уряду будуть більш простими. Тих, хто виявився неефективним на посаді міністра, можна буде без особливих вагань поміняти на інших.

Але такий підхід усвідомлення ролі парламентських партій більшості у формуванні коаліційного уряду кардинально міняє роль прем’єр-міністра. Він не отримує права всевладного керівника, де міністри лише статисти при ньому та Секретаріаті уряду. Роль міністрів у підготовці та ухвалені рішень на засіданні уряду має стати визначальною.

Це у свою чергу повинно передбачати, що Секретаріат Кабінету Міністрів, який фактично є другим урядом при прем’єр-міністрі, має бути кардинально реформований. На його місці має залишитися лише офіс прем’єр-міністра з канцелярію, патронатною службою, службою протоколу та групою радників. Саме така модель є класичною для більшості європейських країн з парламентською системою державного устрою.

От тільки питання полягає у тому, що жоден наш політик-важковаговик, який обіймав чи хоче у майбутньому обіймати посаду прем’єр-міністра, не хотів і хоче формування справді відповідального коаліційного уряду.

Що, якраз, і породжує постійні проблеми зі збереженням стабільної коаліційної більшості.

 

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх