EN|RU|UK
Блоги Виолетта Киртока
журналист
  3884  6

"Я жадібна людина, не люблю коли у мене щось забирають, тому й вирішив воювати, поки не повернемо країні відібрані землі"

 

21- річний Артем, один з наймолодших бійців-добровольців, адже в 2014 році йому було лише 17 років, продовжує служити в лавах Збройних сил України і нещодавно одружився.

Він весь час усміхається і жартує. Ми сміялися всю розмову, яка відбулася напередодні весілля молодого захисника України. Артем, який носить позивний Апостол, попросив не називати його прізвище, не уточнювати підрозділ, в якому зараз проходить службу, бо не хоче, щоб ворог, який відслідковує інформацію про українських військових, знав більше, ніж потрібно. Зрозуміло, що ми погодилися на всі умови бійця, адже безпека наших хлопців і для нас – передусім.

Артем, попри його юний вік, досвічена і відповідальна людина. В 17 років пройшовши бої в Пісках під Донецьком, він став справжнім бійцем, який вміє цінувати життя, рідних, друзів. На весіллі, до речі, серед запрошених були побратими Артема, з якими він познайомився ще у "Правому секторі". Ця дружба вже назавжди. А родина молодого, виховавши патріота України, з радістю прийняла в сім’ю доньку. І Артем став для Олександри підтримкою, захистом, довірою. Всім тим, чим і має бути для жінки справжній чоловік.

"Боєць для мене - це не той, хто вміє воювати. Це людина, яка в будь-яких умовах долає всі проблеми"

-У "Правий сектор" я прийшов у вересні 2014 року, - розповідає Артем. – Після підготовки на базі потрапив у Піски, Водяне, Опитне. Це все села неподалік Донецька. Потім були і Авдіївка, і шахта Бутівка. Коли почався розкол в "Правому секторі", я відійшов взагалі від цього руху, бо це все політика, а я туди не лізу. Для мене це все бруд і лайно. Після Бутівки хотів покинути все взагалі. Нас же вигнали звідти, з тих позицій, які ми ефективно тримали. Почалося якесь перетягування ковдри, розмови, хто хороший, хто поганий. Мене це все страшенно дратувало. І тоді я поїхав додому. Думав, що вже навоювався. Перед війною я закінчив коледж, отримав фах інженера-технолога. Але вже на третій день перебування вдома почав розуміти, що не знаю, чим зайнятися. Мене вистачило лише на два тижні. І знайомий перетягнув мене у збройні сили України.

Я не жалкую, що тепер служу в армії. Що я добре вмію робити? Воювати! Нічим іншим займатися не хочу, не вмію, не бажаю. Єдина думка, яка в мене виникає: спробувати стати військовим кореспондентом. Пам‘ятаю, коли ми сиділи в Пісках, до нас часто приїздили Андрюха Цаплієнко, Сашко Моторний з "1+1", Роман Бочкала з "Інтера". Як вони мотаються по передовій! Я слідкував за їх роботою, і вже тоді сказав: хлопці, дивлюся на вас, і розумію - це моя старість.

- У твоїй родині хтось ще воював?

-Ні, я один такий. Я ж старший. Є ще молодші брат і сестра. Батько має золоті руки, все вміє робити, будує, працює різноробочим, а мама домогосподарка.

-Звідки тоді, як думаєш, в тобі цей талант воювати?

- Боєць для мене - це не той, хто вміє воювати. Це людина, яка в будь-яких умовах долає всі проблеми. Є перед нею стіна – пробиває її. Стоїть вимога піти на війну, зберегти життя людям – зібрався і пішов. Зробив цю роботу і чекає наступного наказу свого життя. Це люди бійці. А вміння воювати звідки? Слухайте, ну ми ж праправнуки козаків! Недавно я знайшов програму "Секретні матеріали", в якій розказували про характерників. Це ж про нас розказували! Коли вишку, з якої ми коректували вогонь наших військ, обстріляли з танка, а ми з побратимом вийшли звідти неушкодженими, вороги самі назвали нас характерниками. Відео в інтернеті є – вишка розкурочена, розбита, а ми цілі. Характерників вважали магами. Їх навчали чаклунства, вони відштовхували від себе кулі, могли зачарувати ворога. А насправді вони були просто хитрими і розумними. Це ж історичні факти, коли козаки обходили ворога, перепливали річки і вилазили з очерету. Орда думала, що це чорти на них вискакують. А ще був такий приклад військової хитрощів. Козаки заривалися в землю, викопуючи яму на одну особу, сідали туди і засипалися землею. Коли йшли татари, вони вискакували. А у мусульман по релігії – все, що виходить із землі, це від чорта, бісовщина. Тому козаків-характерників так боялися. Вони знали, як налякати, обманути, обійти, користувалися знанням психології ворога. Я вважаю, що вони - це сучасні спецпризначенці.

-Як ти вирішив у 17 років іти на війну?

-Це все батьки. Вони мене завжди вчили: ти живеш в своїй країні, вона тобі дала життя, повітря, землю, тобі більше нічого не треба. Обов’язок чоловіка - захищати країну, бути в армії. Я змалечку грав у війну. Так що любити власну землю і боронити її – цьому мене навчили батьки. Крім того, я жадібна людина – не люблю, коли в мене щось забирають. Вся Україна моя.

"Коли по позиції Небо в Пісках працював танк, мені здавалося, земля рухалася з усім, що на ній є"

-Позиція Небо в Пісках стала легендарною…

-Це ствол шахти, в якій був ліфт. Коли наші взяли Піски, ворожий снайпер вилазив на цю висоту і обстрілював наші позиції. Тоді було вирішено замінувати шахту і завалити ліфт. Підірвали. Але на вишку можна було підніматися – навкруги будівлі йшли металеві драбини. І зсередини також були металеві скоби. Коли ми йшли на верх, була ділянка, на якій ворог нас добре і довго бачити.

-Був якийсь час, коли можна було проскочити?

-О шостій ранку, як правило, ми мінялися. Чергували там по дванадцять годин. Саме я знаходився там, коли по вишці відпрацював танк. Як це було? Мені здавалося, земля рухалася з усім, що на ній є… А у мене були і сльози, і крик, і жах… В той день на висоту ми піднялися разом з другом Броніком. Поки було тихо, вирішили почистити зброю. Але вияснилося, що забули внизу спеціальне мастило. Але всі знали – як Апостол з Броніком заходять на вишку, починається війна. Так сталося і цього разу. Бронік пішов вниз, на землю, за маслом, як почався танковий обстріл. Я побратима не бачу, хлопці з землі також не бачать. Я кричу: "Де Бронік?", рація не відповідає, бо поламана… Все, думаю, хана. Нема мужика. Все навкруги гудить, зривається. Коли все затихло, у вишці було дві здоровенні пробоїни від прямого попадання снарядів, навкруги валялися уламки. Я обережно почав спускатися нашим шляхом. І бачу: сидить Бронік біля стіни, голову руками закрив. Навкруги над ним по всій стіні - сліди попадань уламків, а в ньому самому нічого, ні подряпини. Стою над ним, кричу – вже від радості, що з Броніком все добре. А він тільки руку одну випростав: я масло приніс!

"Якщо росіян послухати, то ми з німцями одна країна – бо ми всі фашисти", - говорить Апостол

-Ти був одним з наймолодших у підрозділі…

-Я, 24-ий, Сєвер, Скельд… Я єдиний з них живий. Але ми всі знали, на що йшли. Я пам’ятаю, як перші три дні, коли приїхав в Піски, просидів в підвалі і не вилазив, бо боявся страшенно. Коли почав розрізняти, що за міни падають, хто стріляє, стало легше і зрозуміліше. Ми жили в будинку, а в сусідньому, через паркан стояли наші мінометники. Якось я вийшов покурити, і тут як жахнуло! Думав, то по нам. Такий кіпіш підняв в хаті, швиденько в підвал всіх намагався засунути. А вони на кроватях валяються. Так я зрозумів, що то стріляли наші, почав чути і розбиратися, що до чого.

Йдучи на війну, я обірвав майже всі свої зв’язки, навіть з батьками практично не спілкувався. Все було окреслено чітко: у мене є моє бойове братство, мій взвод, моя рота. Час від часу тільки телефонував батькам і, звичайно, говорив з волонтерами. До речі, волонтери - неймовірні люди, великі янголи. Юлю Толмачову взагалі вважаю своєю хрещеною мамою. "Що тобі потрібно?" - питає по телефону. " Нічого", - відповідаю. А вона везе все, що стає у пригоді і навіть трошки більше. Батьки завжди ніби відчували, що у мене відбувається. Як тихо навкруги, мама не телефонує. Як тільки бій – тут же виклик. Якщо не відповім, буде переживати, тому викручувався, як міг. "Що, де? Не чую... Пацани, перестаньте стріляти. Алло, мамо. О, краще чути. Так, я на полігоні. Все добре", - приблизно так і говорили. А коли батьки побачили інтерв’ю в новинах, то почалось: "Ти під Донецьким аеропортом, чому відразу не сказав?"…

-Чому тобі дали позивний Апостол?

-Випадково так сталося. У мене була довга куртка з капюшоном. Коли її одягав і накидував капюшон, як апостол. Один боєць так мене і почав називати. А ще, коли я приносив якісь новини, всі казали: ти як апостол прийшов, все розказав і пішов. А дівчата за карі очі мене почали так називати. Я й звик. Апостол так Апостол.

-На руці в тебе татуювання, яке роблять правосєки…

-Тому що ми - окрема каста людей. Тату нагадує мені про тих, кого вже немає з нами, і про тих, хто ще воює. Мені не так важливий "Правий сектор" як організація, мені важливі люди, з якими ми воювали тоді. У нас на сімох був один автомат, який ми передавали по черзі в наряді. Тушонку з однієї банки хавали, хлібом ділилися, спали, обійнявшись, коли було холодно. Це була найвища міра братства, найвищий рівень опіки. "Ти захворів? Зараз" , - і діставалися ліки, які трималися для себе. "Мої штани підходять?" - і знімає з себе.

"Я буду служити до нашої перемоги"

-Як ти познайомився із своєю нареченою?

-Досить банально - в соціальній мережі. Пропозицію хотів зробити в день святого Миколая: засунути обручку під подушку і піти на роботу. Ми пішли з другом, вибрали подарунок, я прийшов додому, хотів сховати коробочку, але щось мене смикнуло, я витягнув обручку і став перед нареченою на коліно. Серце вистрибувало з грудей.

-Невже було страшніше було, ніж на Небі?

-Звичайно! Вона дивиться на мене, не розуміючи, що відбувається, а я прошу її – ти тільки не сердись на мене… Вона сказала: "Ти жартуєш? Звичайно, так!"

-Як наречена ставиться до того, що ти служиш?

-Так само, мабуть, як всі дружини та дівчата наших хлопців. Просить: "Закінчуй із службою… Ти вже навоювався! Навіщо туди їхати?" Але я відповідаю так: "Я у тебе цілий, здоровий, значить, можу ще щось зробити для країни". Не маю на увазі, що чекаю, коли отримаю поранення. Ні. Тут інше. Поки є сили і можливість – треба щось робити. Можна почути розмови про те, що поміняти країну можна тільки за допомогою чергового Майдану, збройних розборок. Я вважаю, що ні. Країну треба змінювати законними методами. І ми маємо цим серйозно займатися на всіх рівнях.

-Контракт на скільки років підписав?

-Я буду служити до нашої перемоги! Серйозно. Буду писати, переписувати, підписувати знову, поки Україна не переможе. Почувши це, моя наречена сказала: тоді ти на війну, і я за тобою, ти у відрядження - і я також.

-Так, може, і вона підпише контракт?

-Ні-ні! Їй не можна. Я не проти дівчат у армії. Але мене дратує, коли туди йдуть тільки тому, що це стало модним: "Ой, дивись, я дівчинка в формі". Я бачив багато дівчат, мед сестричок, які знаходяться на своєму місці. Візьмемо "Госпітальєрів": Яна Зінкевич, Іванка Чобанюк, Аліна Вяткіна! А легендарна бойова дівчина Куба! Зараз вона разом з Аліною Михайловою створили медичну службу "Ульф" в 1-ій штурмовій роті. Все це чудові дівчата. У них висока мотивація – знищуй ворога, який прийшов сюди, але знай, що можуть знищити й тебе. Такі справді мають своє місце на війні.

-Як ти впорався зі своїм страхом на війні?

-Є чудовий серіал "Брати по зброї", я його передивився декілька разів. Там є такий епізод.

Артем включає свій телефон, знаходить записаний текст і читає вголос:

"— Сэр, в день высадки я оказался в канаве совсем один. И резко захотел спать. Думаю, это было из-за тех таблеток против тошноты, что нам дали. Когда я проснулся, я и не пытался найти свой отряд... чтобы начать сражаться. Я просто... Я просто как бы лежал без движения.

— Как тебя зовут, рядовой?

— Блайт, сэр. Альберт Блайт.

— Знаешь, почему ты прятался в той канаве, Блайт?

— Я боялся.

— Мы все боялись.

— Ты прятался, потому что думал, что все еще есть надежда. Но, Блайт... твоя единственная надежда — это смириться с тем, что ты уже мертв. Чем быстрее ты это сделаешь, тем быстрее ты станешь действовать, как нужно. Без сожаления. Без сострадания. Без угрызений совести. В этом суть войны".

-Я ці слова відразу собі записав, - продовжує Артем. - Це один з психологічних прийомів, який допомагає подолати страх. Коли ти це зробив, зрозумів, просто спокійно починаєш виконувати завдання. А другий спосіб подолати себе – це дивитися на ситуацію, ніби ти глядач, а перед тобою фільм.

-Ти зараз служиш і одружився в центральній Україні, хоча народився на західній. Тобі тут подобається?

-Головне – люди, які поряд! Тут вони чудові.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх