EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  3337  4

Заради майбутнього, заради життя

Такі люди народжуються лише декілька разів на епоху. Його ім'я має бути викарбоване золотими літерами на сторінках нашої історії, тому що він був одним із них, хто власними руками цю історію писав.

На жаль, більшість з нас дізнаються про існування цих СПРАВЖНІХ лише після їх смерті. Вони не йдуть у політику, не намагаються світитись перед камерами, не розказують усюди про свої здобутки, вони мовчки, віддано та якісно роблять свою справу, найголовнішу справу сьогодення.

Їм не потрібна надлишкова увага, в них єдине бажання - вигнати геть тих, хто завітав на нашу землю, щоб сіяти навколо лихо та смерть. Їм не важлива кількість цяцьок, начіплених на груди, їх хвилює лише те, щоб знищити якомога більше ворожих бойових одиниць.

Вони є солдатами. Вони є тими, хто відмовився від свого мирного минулого заради того, щоб у нас було мирне майбутнє.

Андрій Вікторович Маслов (позивний Футболіст) народився 21.05.1987 року у селі Новопокровка Чугуївського району Харківської області.

У липні 2015 року він добровольцем прийшов до батальйону "Донбас". Спочатку служив солдатом, командиром відділення 2-го взводу 1-ї штурмової роти.

Знаєте, хто такий Ідейний Патріот? Саме з великих літер. Це він, Футболіст, це його безкомпромісність та жага до дій, це його невпинне та невтомне бажання воювати за Україну, воювати до кінця, до останнього подиху. Неможливо до кінця собі уявити усю глибину його душі, як не намагатись.

Він був не лише гарним військовим, у нього була магнетична харизма, яка огортала оточуючих якимось дивним спокоєм, адже якщо Андрій поруч, нічого страшного не трапиться, він цього просто не дозволить. Футболіст мав чудові організаторські здібності, влаштовував спортивні змагання в умовах війни, все показував, все роз'яснював, а його улюбленою грою був футбол, яким він захоплювався ще до початку бойових дій, погравши на професійному рівні не в одній команді Харківщини, Донеччини, Горішніх Плавнів та Мелітополя.

Пояснювати, звідки узявся такий позивний, певно, вже не треба.

Його батько - професійний кадровий військовий, і він удвох із дружиною зміг надати напрочуд правильне виховання своєму синові, наділивши того усіма якостями, якими має бути наповнена людина з витонченими гранями характеру.

У 2015 році Андрій разом із хлопцями приймали участь у бойових діях в районі Широкиного, здійснювали бойові виходи у напрямку Докучаєвська. Після того, як батальйон у серпні 2016-го вивели на бойове злагодження до села Старе Київської області, з'явилися певні проблеми з поверненням назад, адже, незважаючи на обіцянки вищого командування повернути бат на нуль, їм сказали перебувати на другому ешелоні першої лінії оборони, тобто, стояти на блокпостах, чого бійці зовсім не бажали робити, вони прагнули воювати, а не чергувати.

Тому хлопці у жовнті 2016-го перейшли до 3- роти "Донбас" 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади. І тоді Футболіст також продемонстрував свої шедевральні організаторські здібності: він знаходив номери телефонів хлопців, телефонував, запрошував до складу 3-ї роти. Вони потрапили до Авдіївки на три тижні, після чого бригаду вивели на ротацію, на ППД до Глухова.

Звідти Футболіст здійснив свій перший вояж на блокаду торгівлі з окупованими територіями. Це спричинило неабиякий резонанс, тому хлопців терміново зняли з блокади, та відправили знову до Авдіївки.

Коли під час блокади, в районі Костянтинівки побили людей, які там були, Андрій, який перебував у відпустці, негайно разом із побратимами знову вирушив туди. Він тоді казав: "Як це, наших б'ють, що коїться взагалі?"

По тому хлопці знову повернулись до Авдіївки, а з травня 2017-го року вони перейшли до розвідувального взводу 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Вони були сім'єю. Міцною, дружною сім'єю, у якій кожен стояв горою за свого друга та побратима. У військових є такий термін – «просочування». Це непомітний вихід на нову позицію та окопування з облаштуванням вогневих точок.

Вони першими здійснювали дуже небезпечні виходи на нові позиції, тихесенько там облаштовувались, окапувались, переносили стрілецьку та більш важку зброю. Коли поранило Цинка, хлопці за 2 хвилини зібралися у повну бойову готовність, не зважаючи на те, що було літо, і був час відпочинку: хто ходив у шортах, хто готував їжу, хто відпочивав. Зібралися та кинулися на допомогу, не беручи до уваги можливу засідку сепарів.

Одного разу, у травні 2017 року, Андрій та ще один боєць зробили вихід у "сіру зону", між нашими та ворожими позиціями. І в цей час розпочався бій, противник почав накривати наших вогнем з ДШК. І от уявіть ситуацію, сидять хлопці між двох вогнів, над головами кружляє ворожий безпілотник, розривні кулі з ДШК потрапляють у гілки, з моторошним звуком, від якого стає ще більше не по собі. "Андрюха, давай йти звідси", - каже побратим, на що той спокійно відповідає: "Ні, сидимо". Холоднокровність Футболіста вражала. Колосальна витримка у найнебезпечніших ситуаціях.

Він завжди хотів бути на передку, був справжнім патріотом своєї країни, що опинилася у біді. Я вже казав за його неймовірну любов до футболу. Він намагався переглядати усі матчі, якщо була така можливість, в Авдіївці теж, коли з хлопцями йшов дивитись футбол (звісно, що з автоматами, по-іншому там не можна), казав Маю: "Дядя Вова, ми на футбол, телефони в кишенях, якщо що, будемо за одну-дві хвилини після дзвінка!".

Були моменти, коли хлопці могли відпочити, поспати, у відносному спокої лише під прикриттям побратима, який у ці моменти знаходився б на чергуванні поруч. І коли чергував Андрій, можна було спати спокійно, ніколи він не втрачав пильність та концетрацію, завжди ретельно виконуючи свої обов'язки.

Після виводу 72-ї ОМБр на ротацію, Андрій разом із побратимами знову змінив підрозділ, бажаючи лише одного - залишатись на передовій, залишатись та битись далі.

Молодший сержант, командир протидиверсійної групи 2-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 травня близько 5:00 в боєзіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт Південне (присілок Чигирі) неподалік окупованої Горлівки.

Поховання заплановане на завтра, 24 травня, на Алеї Слави у Харкові. У нього залишились батьки, дружина та 5-місячна дитина.

Нам виховувати майбутнє покоління, ми повинні доносити до наших дітей те, якими були вони, СПРАВЖНІ, якими були наші солдати, чиї очі та посмішки назавжди залишились на світлинах та постаментах.

І якщо ми не приймаємо участі у бойових діях, то нічого не заважає розказувати, показувати, пояснювати, добиватись встановлення меморіальних дошок, пробувати досягти мети у перейменуванні вулиць на честь тих, хто ніколи цими вулицями вже не погуляє.

Іноді це складно, іноді - майже нереально, але якщо не пробувати, то взагалі нічого не зміниться. І для усього цього треба одне, але найважливіше.

Не забувати самим.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх