EN|RU|UK
Блоги Диана Макарова
Волонтёр
  606  0

Про солдата

Насправді все просто.

Ось могила. Тут лежить солдат. Не генерал – генералів ховають помпезно, з оркестрами, з кам’яним погруддям на могилі. А тут солдат. Над могилою вже нічого. Просто горбочок. А я пам’ятаю ще старі дерев’яні пірамідки над ними, зверху зірка. Що було у тодішній символіці, те й ставили. А мертвих то вже не стосувалось – зірка чи хрест. Можливо, за життя хтось хотів би попросити по смерті й хрест, в окопах атеїстів не буває – але у тій країні хреста просити не можна було, ані за життя, ані по смерті.

Солдати – вони насправді були такими ж, як і ви.

Хтось пішов добровольцем, хтось трусився від жаху, мріяв, як би відкосити – але у тій країні відкосити було не просто.

Хтось дезертирував, було чимало таких випадків – але сховатись від караючої длані за дезертирство у тій країні було майже неможливо.

Серед солдатів були герої, найчастіше спонтанні – чистий бойовий героїзм найчастіше і буває спонтанним, від переляку чи від безвиході. Але був і героїзм продуманий, осмислений – вмерти, аби лишились живими товариші. Трапляється й таке. Як і в нас.

Були там і аватари – але у тій країні і слів таких тоді не знали. Слів не знали, а алкоголем фронт було забезпечено, наркомовські сто грам, самі розумієте.

Зустрічались боягузи, зрадники й ідейні перебіжчики – бо коли б’ються за владу над світом два павуки, до якого з них прибитись, коли обидва людожери?

І були окопи, артобстріли, контузії, поранення, воші, бруд, командирський мордобой – тобто, все, що несе з собою війна. Будь-яка війна.

Вони гинули, маючи одну гвинтівку на кількох солдатів – правда ж, як і ми у чотирнадцятому?

Вони гинули, мостячи своїми тілами переправи та коридори командирських помилок – правда ж, як і ми у Іловайську?

Від них відмовлялась їх же країна, варто було їм потрапити у полон – а скільки наших полонених згинуло на тій стороні, тому що… досі невідомо.

Вони були такими ж, як ми – принаймні доки вони боролись проти окупанта. Потім, коли вони перейшли кордони – перетворились на армію грабіжників, мародерів, ґвалтівників. А до того вони боролись проти окупанта.

Є єдина війна, яку можна вважати священною – війна за волю, проти окупанта. Та війна певний час була саме такою. До кордонів. Потім – понеслось.

Війна, яка точиться зараз в Україні, принаймні для мене є священною. Бо це війна за свободу України, війна проти російського окупанта. Тому я зараз проводжу такі аналогії. Тому я пропоную сучасному солдату глянути через купу років, озирнувшись за плече, і зрозуміти – вони були такими ж, як і ти. Ну, майже такими.

Вони були різними. Але ми теж зараз різні. І шлях на фронт не в кожного однаковий.

"Безсмертний полк" – це не про них.

Награний пафос, постні обличчя тих, хто не завжди назве роки війни, я вже мовчу про тонкощі фронтів тих літ. Дєди-воєвалі давно перетворилось на мем – і це буває часто у країнах, де звичайне горе чи народну біду, де героїчну смерть, або смерть люту чи дурну використовують для штучного накручування суспільства, використовують як знаряддя для політичних ігор. Використовують як виправдання.

Та країна була саме такою. Хоча, що я – вона такою і лишилась.

Вічний вогонь – це теж не про них. Там їх нема. Там набридлива радянська символіка, та й по всьому – а їхні кісточки і досі знаходять в лісах та болотах.

Помпезні радянські пам’ятники «Родіна-мать» та «Солдат-освободітєль» - це теж не про них. Це дань самовиправданню тієї країни у очах свого ж народу.

Вони просто воювали. Як і ми. Без пафосу – пафосу повно у фейсбуці цих часів та на газетних передовицях тих часів, але в окопах його нема.

Вони молились Богу, в якого не вірили раніше і кликали маму – а хто не кличе маму, коли страшно чи боляче?

Ми з ними різні, люди різних сторіч, але є одне те, що єднає солдата нинішньої війни і солдата війни тієї – це спільна віра в смерть. Бо лише смерть там ходить поруч, кожного дня чи ночі, кожної миті. І гратись в піжмурки зі смертю, знущатись зі смерті, мало хто буде.

Мало хто з тих, хто бачив Смерть в обличчя, буде сміятись над нею. Оце єднає всих солдатів – і поганих, і хороших.

І ще одне єднає їх – ясне розуміння, що через роки короткі ті шляхи солдатів та їх смерті будуть забутими. Аби хоч не осміяними.

Я не вклонюсь могилі німецького солдата, що прийшов колись на мою землю. І я не вклонюсь могилі солдата, який стріляв у українців, що боролись за свою свободу від сорокових до шістдесятих років минулого сторіччя.

Я не вклонюсь могилі нинішнього сепаратиста і російського окупанта.

Але.

Я не стану плюндрувати їх могили. Сподіваюсь, зрозуміло, чому. Так, саме тому. Я вірю в Смерть. Я чула її подих. Я поважаю цю леді.

Я їй молюсь, якщо хочете. І молитва моя німа, коротка та вагома – «Дай ще пожити. Але коли прийдеш, прошу, будь лагідно-миттєвою» І цю молитву добре знають старі люди та солдати.

І я ніколи не вийду на тролінг «Безсмертний орк», заявлений нещодавно у інтернетах тиловими "воїнами" Гудименко, Нойнєцем та іншими. Я мало знаю солдатів – тих, що вийдуть. З двох причин

1. Бо ті, хто вигадав цей розвеселий тролінг, хотіли плюнути у ряжених ветеранів – але плюнуть вони насправді на могили солдатів. І просто – на могили.

2. Бо оцей тролінг Смерті – насправді вчить нинішніх, молодих, плювати на усі могили солдатів. І років через п’ятдесят (я не доживу, але ви згадайте) хтось вийде на розвеселий марш проти пам’яті героїв Іловайська, воїнів ДАПа, загиблих Дебальцеве. І понесе смішні плакати про цих солдатів НАШОЇ війни. Просто солдатів.

Чому?

Та це насправді просто. Бо прогрес суспільства полягає в тому, що воно, суспільство, увесь час вчиться. Хорошому й поганому.

Не треба. Не вчіть суспільство неповазі до Смерті. І до товариша її та вічного побратима – солдата. Смерть цього не прощає...

Історія, її подруга - теж.


Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх