EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  4575  5

Вільям Уоллес

Дуже важко мені починати цей допис. Можливо через те, що я знав його, на жаль не особисто, але він був, є та завжди буде моїм другом. Що у Фейсбуці, що у пам'яті, у якій завжди лунатиме його голос.

Він неодноразово допомагав мені писати історії життів загиблих хлопців із "Донбасу". Сергій Альмужний (Матрос), Дмитро Сисков (Провідник) та інші, яких вже немає з нами, Ваші некрологи були написані завдяки цій людині. Коли я запитав його про Провідника, він дослівно написав мені: "Наш боєць. Ми з ним ще в "Донбасі" разом були. Потім у 58-й. Жили в одній кімнаті. В нього одна мати, він для неї був все. Немає слів.".

А тепер немає слів у мене. Тепер мені доводиться писати некролог йому.

Він був настільки великим бійцем та сильною духом людиною, що про нього написано та сказано дуже багато. Але я все одно напишу цей реквієм. Можливо, для самого себе. Можливо, для того, щоб знову та знову згадувати того, хто невтомно працював на два фронти: бився з ворогом та допомагав зберігати пам'ять про тих, хто у цій битві поклав життя.

Тепер хлопцям нагорі буде не так сумно. Тепер їх брат буде оберігати їх на небі так, як робив це і на землі.

Володимир Анатолійович Майборода (позивний Май) народився 09.07.1967 року у місті Мелітополь Запорізької області. Дитинство та шкільні роки хлопець провів у селі Переможне Якимівського району, де мешкала його мати.

Закінчив сільську школу, відслужив строкову. Одружився на дівчині, з якою вчився в одній школі. Часто навідувався до батька, який мешкав у Мелітополі, а згодом разом із дружиною переїхав жити у те місто.

Приймав безпосередню участь у діяльності Самооборони Мелітополя від самого початку її заснування (весна 2014 року), знаходився на блокпостах на Кримському та Донецькому напрямках.

На початку літа 2015 року Май прийшов до 2-го взводу 1-ї роти батальйону спеціального призначення "Донбас" Національної Гвардії України. Після проходження курсу молодого бійця у селі Мелекіно почалося його життя, як захисника своєї країни. Влітку 15-го БСП "Донбас" зайшов до Широкиного.

Вже тоді Володимир показав себе неймовірним патріотом. На війні одразу видно, хто є хто, на передку командир не той, хто командир за штатом, а той, кому беззаперечно довіряють побратими. Він пішов на війну не за УБД, а для того, щоб битися з ворогом. Битися на смерть, поки один із них не впаде.

Май мав дуже гарні лідерські якості, він ніколи не відсиджувався у тилу або за спинами інших, його харизма була настільки великою та яскравою, що поруч сумувало Сонце. За своїх молодих хлопців він був здатен перегризти горлянку будь-кому, не дивлячись на звання, що й відбулося одного разу, коли Май не побоявся виступити проти одного генерала, який необачно для себе почав вчити хлопців життю.

Після того, як "Донбас" вивели з Широкиного, батальйон був перекинутий на другу лінію оборони, де вони простояли близько року, час від часу здійснюючи невеличкі "вояжі" туди, де "їх не було". Хлопці увесь час просилися на передок, рвалися у бій, але совкова бюрократія та постійні обіцянки військового керівництва залишали їх поза зоною активної війни.

І ось у жовтні 2016-го року, вже у складі 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, після 21-денного бойового злагодження у Слов'янську, хлопці нарешті потрапили до Авдіївки, де пробули аж... 2 тижні. Раптом надійшов наказ виводити підрозділ на ротацію, на ППД до Глухова, де знову починається армійська рутина, проти якої так шалено боровся Май, яку ненавидів усім серцем.

Це була ОСОБИСТІСТЬ. Реально з великої літери людина, Вільям Уоллес нашого часу. За свободу своєї країни він віддавав все. Хоча він був усього лише прапорщиком та не мав права займати керівні посади, по-факту командиром, справжнім лідером серед хлопців був саме Май.

Одного разу він приїхав до Києва, провідати у шпиталі побратима, який отримав поранення на Дузі. І тоді його спитали: "Де ти себе бачиш після війни?". Май не думав над відповіддю. "Я не знаю, що буде потім, але зараз я там, де я потрібен, я там, де маю бути, я серед тих, з ким хочу бути, і я роблю те, що повинен робити для України".

Ось, яким він був. Спорідненність мужньості та любові до своєї країни. І таких людей забирає від нас війна.

Взимку 2017-го року 22 бійця під час відпустки виїхали на підтримку блокади торгівлі з окупантом, після чого, у березні Май з побратимами зайшов на позицію "Орел", в Авдіївці, де приймав участь у багатьох операціях, які доволі добре зменшували ряди противника, а з травня 2017-го офіційно перейшов до розвідувального відділення 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Май не давав собі відпочинку. Він був "окопним богом", після бойових чергувань, замість того, щоб відпочити, він копав, окопувався, кожне місце, де дислокувався Володимир, було вздовж та поперек посічене траншеями та окопами. Разом із ним копали й молоді побратими, але він робив це також, і робив на одному рівні з ними, нічим не виділяючи себе серед інших, працював, як й усі, а то й навіть більше.

У нього ніколи не було "зіркової" хвороби, він просто був братом. Не вживав алкоголь, поважав здоровий образ життя, постійно шукав можливість піти у бойові, навіть не думаючи, що може звідти не повернутись. "Живи та не здавайся" - це було його гасло, з яким він впевненно рухався по життю, не дивлячись ні на що.

Після виводу 72-ї ОМБр на ротацію, Май знову змінив підрозділ, не бажаючи залишати війну, адже вона ще не скінчилась.

Прапорщик, заступник командира взводу розвідки 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув Володимир Анатолійович 8 квітня в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області під час бою з ДРГ ворога. Тіло потрапило до ворога, який віддав його лише за тиждень, 15 квітня.

Поховали його 17 квітня у селі Переможне. У нього залишились мати, дружина та донька.

Коли ми востаннє розмовляли телефоном, він сказав: "дякую за те, що зберігаєте пам'ять, що не даєте забути наших хлопців". Тоді я був з ним незгодний. Я нічого не зберігаю, той, хто хоче пам'ятати - буде пам'ятати, серця тих, кому байдуже, не проб'ють навіть тисячі сторінок тексту з мільйонами слів.

Він не став сперечатись, а відповів стисло: "майбутнє покаже". Мудра відповідь людини, яка розуміла, що час все розставить по місцях, час неможливо обманути, час, мов та війна, він обов'язково покаже, хто є хто і хто чого вартий.

Кожен вирішує для себе сам, і я теж вирішив. Ніколи не забуду людину на ім'я Володимир Майборода. Позивний Май.

Шлях до нашого майбутнього политий його кров'ю.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх