EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  686  0

Серце, виткане з тисячі зірок

Я не хотів багато писати за нього. Вже написано достатньо, вже всі знають, вже вчора відбулось остаточне прощання.

Але ця посмішка. Завзята, щира та сяюча. Глибока посмішка молодого хлопця, який був здатен прийняти головне рішення у своєму житті, рішення, що могло виявитись смертельним.

І воно ним виявилось, снайпер знайшов його у приціл та натиснув гачок, снайпер вбив цю чарівну посмішку, і тепер вона залишилась лише на світлинах та у пам'яті.

Нашої із вами пам'яті про одного 19-річного воїна, чиє серце було виткане з тисячі палаючих зірок.

Андрій Андрійович Кривич (позивний Діллі) народився 24.01.1999 року у місті Конотоп.

Мати з батьком розійшлися, коли хлопець був у малому віці, але батько приймав активну участь у вихованні, Андрій часто їздив у нову родину батька до Києва. Ще з садочку він навчався мистецтву гри на дудці у музичній школі №1 міста Конотоп, де провчився 4 роки. Після того, як трохи подорослішав, сам навчився грати на гітарі.

З 1 по 9 класи Діллі навчався у школі №1, а останні два роки - у школі №9 Конотопа, після закінчення якої 2016 року одразу вступив до навчально-наукового інституту педагогіки і психологі Сумського державного педагогічного університету, він мріяв стати військовим психологом.

Ще у дитячому садочку вихователькою у Андрія була жінка, на ім'я Надія Іванівна, син якої дружив із батьком хлопця. І вона одразу сильно полюбила малого, настільки зовнішньо схожим він був зі своїм татом. На той час бабуся Андрійка по материнській лінії померла, тому маленький Діллі з дитячою безкомпромісністю обрав собі Надію Іванівну своєю улюбленою бабцею, так і називаючи її: "бабуся Надя".

Надія Іванівна часто брала хлопця до себе, іноді на вихідні, іноді тижнями він був поруч. І він не припиняв вражати її рівнем свого розумового розвитку. Ще до школи не ходив, а вже почав потроху тямити у комп'ютерах. Вдома комп'ютера не було, і він разом із більш дорослими хлопцями ходив до комп'ютерного клубу, де іноді виправляв помилки старших, які щось неправильно натискали на клавіатурі.

Діллі дуже любив свій велосипед, час від часу фарбував його, доглядав та тримав в ідеальному стані. Але найбільш вражали оточуючих його дивні запитання. Наприклад, у 3-річному віці він запитав: "а якщо всі військові планети разом возьмуть та підстрибнуть - що буде з планетою?" Чи ось ще: "А якщо місяць розірветься на тисячі шматочків і всі впадуть на землю - що буде з планетою?"

Дуже переймався маленький Андрій долею планети.

Це був дуже глибокий, щирий та у деякій мірі наївний хлопчина, який вірив, що зможе бути корисним цьому світу, зможе змінити його на краще. Йому було властиве здорове почуття гумору, хоча іноді він бував неслухняним, але компенсував це своєю старанністю та впертістю. Завжди був усміхненим, ніколи ні з ким не конфліктував, навіть у підлітковому віці.

Але дитинство скінчилось, а разом із ним скінчився мир на нашій землі. І вже не доля планети турбувала хлопця, а доля рідної країни.

Спочатку Андрій вступив до Конотопської філії організації «Права Молодь», доволі часто приймав участь у вишколах (перший з яких відбувся 2016 року в районі села Недригайлів Сумської області), займався тактичною підготовкою, медициною, топографією та зброєзнавством, а на останньому зимовому вишколі у Черкасах займав посаду молодшого інструктора, викладаючи тактику бою та партизанського руху.

На вишколах хлопець був справжнім лідером, грав на гітарі та гарно співав. Але була в ньому й крапля бешкетництва, за яку неодноразово він розплачувався бігом або відтисканням у таборі. Незважаючи на це, Діллі завжди прагнув бути кращим. В усьому. Мріяв стати снайпером.

Напередодні минулої зими Андрій Андрійович перейшов із «Правої Молоді» до Добровольчого Українського Корпусу "Правий Сектор", у якому став добровольцем тактичної групи «Сапсан».

Загинув він 27 березня о 20.40 на Світлодарській дузі внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Поховали друга Діллі 30 березня на кладовищі «Вирівське» міста Конотоп. У нього залишились батьки, двоє братів та дві сестри.

Спробував бути стислим. Вийшло не дуже, але суть не у розмірі тексту. Суть ховається там, між рядками та під ребрами. Суть пече невимовним болем від того, що його більше немає. Суть б'є серед скронь глухою злістю на того безіменного снайпера та на інших, хто разом із ним прийшов на цю землю вбивати наш народ.

Я не забуду тебе, ніколи. Єдине, що шкода - що познайомити нас змогла лише твоя смерть, що забрала тебе так рано, але й той небагатий час, що був наданий тобі, ти прожив як справжня та щаслива людина.

Ти був на своєму місці. Ти був серед своїх.

А нам, тим, хто цінує таких людей та трагічну долю кожного з них пропускає через своє серце, залишилась його посмішка. Така весела, добра та тепла. І нехай вона надасть нам сил пережити цю війну, і одного дня стати на коліна перед тим місцем, де він лежить, та тихо сказати: "Все, хлопче, все. Ми перемогли".

Знаю, так і буде. Вірю в це. Цей народ не зламати, поки посмішки мертвих зігрівають живих.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх