EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  3366  4

Стукіт солдатського серця

7 лютого 2018 року. Передова. Контузія. Шпиталь. Крапельниці.

- Слухайте, а може не треба усього цього? Може мені назад, на позицію?
- Лежи, відпочивай, набирайся сил, Іване, ми без тебе воювати не будемо.
- Точно?
- Точно.

Таким він був. У цій коротенькій прелюдії схована уся його нестримна сутність зарядженого на бій воїна. Йому байдужа була кількість ворогів перед ним та їхнє озброєння, він падав та підіймався, падав та підіймався знову.

По ньому стріляли з АК - він повертався з гранатометом. По ньому стріляли з гранатомета - він повертався на БМП. І він повертався стільки разів, поки хтось на тому боці не ставав трохи неживим.

Солдат із ніжним серцем. Безжальним до ворога, теплим до родини. Неймовірно люблячим дружину та синів серцем, що билося для свого народу.

Іван Вікторович Рященко (позивний Скіф) народився 24.03.1983 року у місті Вільногірськ Дніпропетровської області.

Коли хлопчику було 2,5 роки померла його мама, тому далі опікунством та вихованням його та молодшого брата займалась бабуся. До 1995 року Іван ходив у місцеву школу, а далі переїхав жити до селища міського типу Вишневе П'ятихатського району.

Провчившись у Вишнівській середній школі до 9 класу, хлопець вступив до Саксаганського професійно-технічого училища №77, у якому отримав фахи "тракторист" та "водій", після чого одразу пішов працювати, щоб допомагати бабусі, адже з малих років він знав, що таке відповідальність. працював Іван на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті та на підприємстві "Вільногірське скло".

Іван Вікторович дуже захоплювався технікою, будь-якою, завжди хотів знати, як все побудоване, як працює. Ми бачимо механізми, автівки, а Іван бачив, який вигляд вони мають всередині, які зубчасті колеса рухаються під кришкою, яка деталь приводить у рух іншу. Технарь від природи, тим не менш, йому властивий був й інший напрямок розвитку: він обожнював історію України, особливо старовинну, також серйозно вивчав культуру скіфів, мріяв придбати собі справжнього скіфського меча. До речі, звідти й пішов його позивний.

Зі своєю дружиною Скіф познайомився вже давно, спочатку вони жили цивільним шлюбом, але 24 лютого 2017-го офіційно зареєстрували шлюб, щоб застрахувати від найгіршого її та свого маленького синочка, так наполягав сам Іван. Жили вони у будинку, що дістався йому та брату у спадщину від бабусі, і він цей будинок увесь час покращував власними руками.

Спочатку його було призвано за мобілізацією 09.06.2015 року. Після проходження навчання Скіфа було доправлено до 28-ї окремої механізованої бригади, у якій він служив у званні солдата та займав не одну посаду: радіотелефоніст 1-го взводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону, згодом - водій-заряджаючий 2-го взводу 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону, а наприкінці служби був переведений на посаду стрільця-санітара 3-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону.

14 липня 2016-го року Іван був демобілізований, але за два місяці він пішов до П'ятихатського РВК та 15 вересня підписав новий контракт.

Молодший сержант, командир бойової машини піхоти - командир 1-го відділення 3-го взводу 6-ї роти 2-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Скіф був Воїном. Крапка. Йому було незнайоме почуття страху, взагалі. Неодноразово, коли починався мінометний обстріл наших позицій, хлопці бігли до бліндажа, а він, навпаки, біжить назовні, прямо під обстріл, біжить та дивиться, звідки по них працюють, засікає вогневі точки, і починає бити по них зі свого СПГ. Настільки бестрашним він був, що через його надприродну сміливість хлопці боялися за нього.

СПГ був для Скіфа кращим другом, а коли він працював із своїм напарником, оператором - навідником БМП, то це було щось, це було видовище. Вони удвох настільки відчували один одного, що їх робота по ворогу була такою ж філігранною, як скрипки самого Антоніо Страдіварі.

Зараз на його СПГ білою фарбою написано "іграшка". Побратими дописали слово "Скіфа". Іграшка Скіфа, яка немало росіян відправила на зустріч з дияволом. Розкажу лише за один випадок.

5 серпня 2017 року з полігону майже уся рота була доправлена до Авдіївки на несення бойової служби. Служба службою, але солдат не лише воює, а живе побутовим життям, нехай і не таким, як у тилу. І от Скіфу треба було випрати речі. Тільки він виходить з бліндажа на вулицю, негайно по ньому починає працювати ворожий кулеметник (а до позицій сєпарів було близько 300 метрів).

Скіф перший день не може випрати речі. Другий день. Третій. І тут він розлютився. А розлючений український солдат - гарантовані два метри під землею для ворога.

Іван заступає на вечірнє чергування, бере з собою свій вірний СПГ та займає позицію на дереві, чекаючи на свого "улюбленого" кулеметника. Три години очікування - і той нарешті висовується. Скіф зрадів, але радощів не виказує, лише потихеньку наводить на вогневу точку свою іграшку, і робить смачний постріл, від якого сам гупається з дерева на землю. Кулеметник настільки образився, що більше його на цьому світі не бачили.

Батальйон до сих пір регоче, згадуючи цей випадок.

Його молодший брат рік тому помер від онкозахворювання у 27-річному віці. Тому дружина та діти - це все, що у Скіфа залишилось. У нього був свій синочок та двоє синів дружини від попереднього її шлюбу, до яких він ставився, як до своїх, ніколи не розділяв хлопців на "свій-не свій", і дуже хотів доньку.

8 березня цього року він востаннє привітав дружину, у той день виповнилось 9 років, як вони жили разом, а за декілька годин трапилось найгірше.

Скіф заступив на бойове чергування, було тихо, і раптом повітря, як лезом, розрізала раптова кулеметна черга з боку противника. Одна з куль влучила Івану Вікторовичу у скроню, трапилось це близько 21.00.

До дембеля залишалось 9 днів.

Поховали цього безстрашного та унікального воїна 11 березня у селі Вишневе. У нього залишились батько, дружина та троє синів.

Один з відданих нашій змученій та закриваленій країні чоловіків не дожив до зустрічі з рідними 216 годин. Це багато, якщо рахувати нудними днями повсякденності у тилу, і це неймовірно мало, якщо перед цим роками знаходитись там, де щосекунди з темряви може вдарити раптова кулеметна черга.

Один з тих, хто три роки думав лише про війну заради того, щоб про неї якнайменш думали ми. Ми не зустрінемо його на вулиці, але він залишиться серед тих, хто ніколи не викреслить з душі одну людину, ім'я якої було Іван.

Він загинув, але своє серцебиття подарував нам, живим.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх