EN|RU|UK
Блоги People's Project
Всеукраїнський центр волонтерів
  6757  9

«Вирвало п’яту, а він стоїть мовчки!». Побратим розповів про десантника, який підірвався на міні

Ми не один раз згадували, як друзі та побратими врятували юного десантника Петра – спочатку на полі бою, а потім і тут, в «глибокому тилу». Про те, як вояки буквально силоміць вивезли хлопчину зі шпиталю, у день запланованої ампутації стопи, ми вже розповідали. А от як йому врятували життя просто під носом у ворога – це вже окрема історія, яка закінчилася добре завдяки злагодженим діям побратимів Петра та суворому вишколу, який усі вони пройшли перед війною.

Зустрічаємося у клініці, куди Петро прийшов на чергову перев’язку після чергової ж операції. Згодом під’їжджає і Павло – сам після операції на руці, «втік» зі шпиталю на день, аби підтримати друга. Павло на псевдо «Малий» – один із побратимів Петра, який виносив пораненого хлопця одразу ж після вибуху міни, яка мало не відірвала Петрові ногу. Хлопці обидва – добровольці, воюють з 2014 року. Познайомилися у навчальному таборі УНА УНСО, і з тих пір вони – нерозлийвода.

Павло ще в дитинстві травмував вказівні пальці на обох руках. Тож у 2014 році медкомісію він, звісно ж, не пройшов. Хотів воювати добровольцем – та всі добробати «футболили» хлопця. Мовляв, ну як же вправлятися із зброєю, коли руки травмовані? Та це не завадило йому ні воювати, ні стріляти, ні рятувати життя. Про той день, коли у нього на очах підірвався Петро, він розказує тричі. Бо йшов просто за ним. Напевне, цей день назавжди закарбувався у пам’яті хлопця… Власне, йому й слово.

– Павле, розкажи, як ти взагалі потрапив до армії?

Павло. Мав бажання! (Сміється) Воюю з самого початку. Починав влітку [2014 року], взагалі випадково потрапив до УНА УНСО, вони базувалися у моєму місті. А я був тоді сотником самооборони, і часто привозив до них у розташування допомогу: запчастини, провіант, різне.

В першу-другу мобілізацію мене не брали, бракували з приводу рук. Тому я звернувся до сотника, щоб потрапити хоча б у добровольчий батальйон. Він сказав, що коли буде до них їхати, то закине за мене слово. Так і зробив. У таборі мене зустріли, одразу роз’яснили: ніхто тут силою не тримає, ніяких контрактів немає, все за бажанням. Але якщо захочеш піти, скажи правду: чому ти йдеш.

Місяць і тиждень був на вишколі, потім приїхав до себе в місто, де теж був вишкіл і вже видали зброю. Пам’ятаю, мені тоді ще видали ПКМ. Я його перший раз взяв у руки і думаю: «Блін, такий масивний, що мені з ним робити?».

– З Петром тоді ж познайомилися?

Тут до розмови долучається Петро.

Петро. А давайте я розповім? Я просто пам’ятаю чітко, що в середині вересня [2014-го] я вирішив для себе: їду в табір УНА УНСО. Приїхав в штаб у м.Вінниця, там мене відправили до табора у селі Петрик. Приїхав у село Петрик і першим ділом познайомився з усіма хлопцями. От так і дізнався, що Павло мій земляк. От з тих пір ми й дружимо.

Павло. У Водяному вже разом жили у будинку. Петро взагалі обожнював все що горить, все що підривається – це все його! Він начитаний сам, дуже розумний. Він знає з фізики, з хімії, з того, з того, з того… Він ще на «Петрику» себе показав – було видно, що на одному місці не сидить, і те робить, і інше робить, і відповідальний. І на це дуже звертали увагу в навчальному таборі. Там відсів був серйозний.

– Чому обрали саме розвідку?

Петро. Просто батальйон УНА УНСО – це мав бути розвідувально-диверсійний батальйон. Його створювали в такому форматі, тож так і сталося, що ми всі – розвідники.

Павло. Чому саме розвідка?.. Та тому що тут краще, блін! Як би там не було, це найкраще, що є. Один із кращих напрямків в армії взагалі. Небезпечно, так, але… цікаво! (Сміється).

– Але ж зараз ти десантник. Як так сталося?

Від початку ми були в складі добровольчого батальйону УНА УНСО, окрема четверта рота. І десь через місяць після вишколу ми приїхали на базу 25-ої аеромобільної бригади, там нам видали казарму.

Петро. Ми вже тоді були включені до складу 81-ої бригади.

Павло. Та це взагалі спонтанно сталося. Ми взагалі думали, що прикомандировані до неї. А потім виявилося, що ми вже в десантних військах, вже давно у штаті. Ми самі це зрозуміли вже тільки у Водяному. Тоді конкретно сказали: «Чуваки, ми тепер десантники». А ми ж з добровольчого батальйону, ми спочатку думали, що просто прикомандировані до десантних військ. А потім виявилося, що ні – ми вже конкретно в складі 81-ої десантно-штурмової бригади. Ну добре… Куди вже діваться: десанти так десанти. Ми ще юморили тоді… (переглядаються із Петром та сміються).

– Довго у Водяному були?

Павло. Десь із півроку там воювали. Були втрати. У багатьох хлопців нервова система не витримала. Приїхали на базу і поїхали додому, і з ними зараз зв’язатися тяжко. Але ті хлопці, які залишились, дуже добре себе показали і дуже багато чого зробили. Для мене це за честь – служити з ними. Це ж не те що проходити якусь строкову службу в тихий час. А в такі часи, коли країну накрила військова агресія, то безцінно – зустріти людей, для яких «треба йти? не питання!», і немає такого, що « я не піду, у мене мама, у мене дружина»…

– Де встигли повоювати?

Павло. Після Водяного стояли в Дружковці Донецької області, табір «Улибка»…

Петро. «Улибка Ілліча»! Це колишній піонертабір, називався «Улибка Ілліча» і там Лєнін стояв.

Павло. Та з того табору залишилось – майже нічого. Дуже старі будівлі, все осипалося і просило дуже доброго ремонту. От ми заїхали і потихеньку почали все ремонтувати. Знесли цього Леніна, щоб його ніхто не бачив. Деякі містяни були не проти, але були й такі, що казали «навіщо ви його зносите?». Потім в місті знесли ще Леніна. (Сміються обидва). Старожили кричали: «О, приїхали укропи! Знесли Леніна!». Ну нічого, пережили. (Сміється).

– Петро розповідав про своє поранення, але ж ти все бачив на власні очі. Як це сталося?

Павло. На завдання ми тоді йшли разом: тримали сектори, дивились і саме готували лінію оборони – скажімо так, укріплялися. Я був у нього ззаду з правої сторони, і ще один побратим наш був зліва. Тихо, спокійно, ніде артилерія не працює, все добре, і тут – вибух! Уявіть: ви собі знаєте, що є дорога, обережно ступаєте по ній, і буквально трохи оступаєтеся… раптом підрив! Спочатку здалося, що хтось закинув гранату. В першу секунду думаєш: штурм! Але пострілів немає, все тихо, і ти не розумієш: що за вибух? Пострілів немає, ніхто не вибігає, наче все добре… Петро стоїть, не падає, не кричить, тільки на обличчі таке невеличке нерозуміння – що ж сталось? І тут Тигр каже, тихенько так: «Бл…, нога» . Але не падає, а намагається обережно лягти. Не кричить, не плаче, а обережно так присідає, тримає ногу, зуби зціпив… і хоче щось сказать, але не каже! Він розумів, що кричати – це не дуже добре. Бо якщо почують…

Петро. Сам вибух було чутно – але ж то і собака могла буть, і все що завгодно.

Павло Так, якщо десь лунає вибух, то ворог чекає: чи буде рух, чи будуть крики. От Петро і не кричав, він тримався до останнього. Не знаю вже що там було в кареті швидкої, але до тих пір як ми йому надали допомогу – наклали джгут, забинтували, поклали на носилки, забрали – він тримався дуже мужньо. Це не кожен зможе – таке терпіти. Йому ж вирвало всю п’яту, і ногу перебило від вибуху.

– Як рятували? Були на місці медики?

Павло. Ми тоді за рефлексом всі вхопилися за зброю і побігли до нього. А Тигр одразу сам взяв свою ногу, дуже сильно стиснув руками та зігнув під собою. Ми перевірили на поранення його усього. Один наш брат одразу наклав джгут, впевнився, що немає кровотечі, підготував носилки та одразу запросив по рації евакуацію: «У нас трьохсотий, середньої важкості». Доки ми на носилках донесли його до місця евакуації, машина вже чекала. Допомогу надали дуже швидко. Це говорить і про підготовку, і про знання, які в нас вклали – на війні це багато значить. І, як бачите, він живий і все добре, навіть нога на місці!

Павло. Головне, що я просив – щоб передали, що ногу можна врятувати. Мені здалося, що ногу можна врятувати – і її таки врятували! Це дякуючи волонтерам. Я вже потім дізнався, що волонтери «підхопили» Петра і віддали у цей проект на лікування. Своя нога – то є своя нога. Однозначно краще, ніж протез!


…Хлопці виходять з клініки. Надворі холодно, застібають куртки. Павло перев’язаною рукою щось чаклує із застібкою. «Давай допоможу», – Петро підпирає себе милицями, щоб вивільнити руки. «Та ну тебе, я сам!», – жартома ображається побратим. Сміються з того, що «обоє рябоє» – парочка й справді колоритна! Прощаємося. Хлопці їдуть до Петра – їм ще є що згадати. Із того, про що поки (або й взагалі) розповісти не можна.

Це не перший та не останній візит Петра до клініки. Зараз в лабораторії проекту «Біотех» зростають нові кістки із власних клітин Петра. Попереду у хлопця – основний та найбільш важкий етап лікування. Петрові пощастило із групою підтримки: рідні, друзі та побратими не дають опускати руки. А от фінансова підтримка хлопцеві буде вкрай доречна. Державна медицина запропонувала лише ампутацію, а лікування новітніми біотехнологіями держава, на жаль, не оплачує. Тож вся надія на вас, друзі! Кожна копійка, перерахована на лікування Петра в рамках проекту «Біотех-реабілітація поранених» стане гідною подякою юному Герою.

Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх