EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  392  2

Гаряча солдатська кров

Мамо, не хвилюйся, я скоро повернусь. Чекай на мене, мамо.

Тисячі синів, які перебувають на війні, кажуть матерям ці слова. Тисячі матерів відповідають: "добре синку, не буду, ти тільки бережи себе". Але сини та матері чудово знають, що нікуди те хвилювання не пощезне, ніщо не вгамує материнську тривогу та біль за свою дитину, ніщо не буде більшим за бажання побачити, як вона повертається додому живою.

В одному невеличкому українському селі мешкає жінка, яка на днях поховала свого сина.

Почитайте про її сина. Він був одним з тих, хто тримав наше небо. Він був одним з тих, хто на нього пішов, до останнього боронячи наш мир.

Олексій Володимирович Оріхівський (позивний Оріх) народився 08.06.1982 року у селі Залізничне Полтавського району Полтавської області. Через два роки родина хлопця переїхала до села Кам’янка Тростянецького району Сумської області.

1999 року він закінчив 11 класів сільської школи, після чого вступив до ПТУ №25 міста Тростянець, у якому отримав фах «тракторист - машиніст». Строкову службу проходив у місті Котовськ Одеської області, у військах протиповітряної оборони.

Демобілізувавшись, Олексій Володимирович спочатку працював охоронцем у різних організрціях, а з 2011 року - кінологом у службі охорони на заводі шампанських вин в Артемівську (нині - Бахмут) Донецької області. Там і трапився випадок, який назавжди змінив його подальше життя.

Одного дня влітку 2014 року, коли вже йшла війна, завод вперше і раптово обстріляли з артилерії, яка била з окупованих територій. Снаряди впали біля прохідної, і на очах Олексія Володимировича його друга, який чергував на прохідній, сильно посікло осколками. Настільки сильно, що Олексій вимушений був самотужки рятувати тому життя, спочатку перев’язуючи рани, а потім везти до лікарні. На щастя, друг вижив, але через той випадок у свідомості ще довго панував шок та невіра, що потім поступово трансформувались у велике бажання йти воювати.

Війна завітала у його життя, а він у відповідь завітав у життя війни.

Тому, у серпні 2014 року Олексій Володимирович добровільно пішов до військомату та записався до лав української армії.

Молодший сержант, командир саперного відділення 91-го окремого полку оперативного забезпечення. Займався інженерними роботами з облаштуваня наших позицій та мінування території біля міста Дебальцеве.

Повернувшись у вересні 2015-го додому, Олексій Володимирович не дуже сумнівався, чим йому займатися далі. Війна не скінчилась, тому роздумів не було, треба було вертатись назад та продовжувати захищати свою землю.

У жовтні 2015-го від підписав із ЗСУ новий контракт на три роки. Спочатку був доправлений до Яворівського полігону, де проходив навчання під керівництвом американських інструкторів, опановуючи нову для себе професію десантника, а 12.12.2015 року прибув до свого нового підрозділу, який став йому рідним

Молодший сержант, командир кулеметного відділення роти вогневої підтримки 2-го парашутно – десантного батальйону 25-ї окремої повітряно – десантної бригади.

Загинув у ніч з 20 на 21 грудня у зоні відповідальності окремого тактичного угруповування «Донецьк» внаслідок смертельного осколкового поранення, отриманого під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 23 грудня у Тростянці. У нього залишились мати та брат.

Дякую всім тим, хто дочитав. Всім, хто знайшов час, щоб відкрити своє серце для історії життя простого солдата, для його трагічної долі та великої внутрішної сили, що тримала цю людину на першій лінії оброни.

Зараз починаються новорічні свята. А в одному невеличкому українському селі мешкає жінка, для якої всі свята закінчились назавжди.

І коли ви будете сідати за святкові столи, згадайте та пом'яніть тих, чиєю кров'ю ці свята оплачені.





Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх