EN|RU|UK
Блоги Ян Осока
  224  1

Земля з-під ніг

Я люблю тебе, рідна моя.

Він написав це своїй дружині за декілька днів до загибелі, і слова ці тепер поруч із нею завжди, слова ці котяться прозорими краплями по щоках та болять ліворуч у грудях. Слова ці перебивають дихання та лунають ночами з темних кутків спорожнілої назавжди кімнати.

А його більше немає, залишились лише ці яскраві та трохи сумні очі, що дивляться зі світлини.

Я теж прикипів до цих очей, вони наче зазирнули мені в душу, настільки пронизливим та гострим є цей погляд. Я розкажу про цю людину, у якої було серце велетенської глибини та наповнена добротою душа. Людину, яка загинула, захищаючи нас від триколорної чуми.

Він був десантником, і він був воїном неба. Того самого мирного та спокійного неба, що тримають над нами наші хлопці. Тримають міцно, але інколи - ціною своїх життів.

Андрій Олексійович Павленко (позивний Павлуха) народився 13.11.1984 року у селищі міського типу Новотроїцьке Херсонської області. З 2007 року мешкав у селищі Аули Дніпропетровської області.

У дитинстві він зростав із двоюрідним братом, їх обох виховували рідні дядько та тітка, які дуже любили Андрія, як свого рідного сина.

У Новотроїцькому хлопець закінчив 11 класів школи, після чого у листопаді 2002 року був призваний на строкову, під час якої підписав контракт та продовжив службу у Південному оперативно-територіальному об'єднанні Національної Гвардії України спочатку на посаді стрільця, а після того, як закінчив школу прапорщиків у навчальному центрі НГУ, що знаходиться у Золочеві, Андрій Олексійович був призначений начальником варти.

Під час служби хлопець зустрів дівчину, якій відкрилось його серце, він шалено закохався та, звільнишсь з Внутрішніх Військ, переїхав до Аулів, де одразу із нею розписався, а через рік одружився.

Він дуже хотів донечку і його мрія здійснилась 2012 року, у нього з'явився маленький янгол, його радість не мала меж. Андрій немов літав на крилах, настільки він був тоді щасливим. А два роки тому народився його син, якого він любив не менше.

Дуже гарні, родинні та теплі відносини у Андрія склалися із батьками дружини, він був безвідмовним у допомозі по сільському господарству, любив пожартувати, щоправда деякі з його жартів не завжди розуміли, але все зводилось до мирного вирішення й не було у їх сім'ї такого, що він був чужим, вони прийняли його, як свого сина, на що він також платив батькам своєю відданністю та любов'ю.

Як до рідної він ставився й до сестрички дружини, ніколи не підвищуючи на неї голос, піклуючись та огортаючи турботою. Якось у неї почав погано працювати телефон, то Андрій негайно віддав їй свій. Тепер телефон цей - згадка про того, хто приносив тепло у родину.

2 роки тому він став домашнім тренером для неї, вчив її, як бігати на великі відстані та отримувати від цього якнайменші навантаження та виснаження. Розказував їй, що у дитинстві у нього була астма, тому він за власним бажанням також бігав, потроху, потім все більше, завдяки чому у нього з'явився імунітет та хвороба відступила. І він навчив дівчину мистецтву берегти дихання під час бігу, тепер та легко пробігає 8-10 кілометрів.

Андрій Олексійович влаштувався працювати у приватну охоронну компанію "Крок", довгий час був там, заслужив собі неабиякий авторитет, як професіонал, але потім на нашу землю прийшла війна.

З жовтня 2014-го по серпень 2015-го року проходив службу у 3-му взводі 3-ї роти батальйону "Київ-1", а влітку 2016-го підписав із ЗСУ контракт та 06.06.2016 року прибув до свого підрозділу.

Прапорщик, головний сержант 3-го парашутно - десантного взводу 1-ї парашутно - десантної роти 1-го батальйону 25-ї окремої повітряно - десантної бригади.

25 жовтня він раптом надіслав дружині страшне смс: "Доброй ночи. Мне тут сон приснился, что ты меня бросила. Мне так больно стало. Проснулся, а мне плохо. Люблю тебя". А дружині такий самий сон наснився на початку листопада.

Вони обоє відчували кінець. І незабаром тріснуло небо та обвалилося униз.

Андрій загинув 7 грудня внаслідок кульового поранення, отриманного у зоні відповідальності окремого тактичного угруповування "Донецьк".

Похований 9 грудня на Алеї Героїв селища Аули. У нього залишились дружина, донька та син.

І життя, зруйноване вщент життя. І майбутнє, прострілене навиліт майбутнє. І темні довгі ночі зі сльозьми, що обпікають серце. І спогади про найдорожчу людину, які болять та кровоточать, кровоточать та болять. І його голос у хворій на люту самотність свідомості.

І та, одна з останніх смс, від якої зупиняється пульс та починає уходити з-під ніг земля. Ті його, написані болем та страхом, слова.

Я люблю тебе, рідна моя.




Комментировать
Сортировать:
в виде дерева
по дате
по имени пользователя
по рейтингу
 
 
 
 
 
 вверх